Тут не ставлять хрестів

Тут не ставлять хрестів і немає сумних церемоній прощання. Поруч вулиця, міський тротуар, люди проходять, поспішають у справах – чужі, незнайомі, байдужі, роззяви. Тут зупиняються рідні, свої, дуже близькі, знайомі і друзі. Зупиняються і мовчки стоять. Плачуть, моляться, запалюють свічку, лампадку – особливо батьки. Квіти приносять, деколи вішають прапор. Вбрані в чорне, дуже довго стоять. Буває, що хрестяться, цілують портрети. Особливо, якщо ця людина сама: мати, яка втратила сина, брат – сестру, хтось із дітей, у яких загинув батько, дружина, яка стала вдовою. Натовп проходить, якийсь перехожий ковзає поглядом, дехто встигає читати «загинув у результаті отриманих ран…», хтось очі ховає. Не плаче ніхто. Це не цвинтар – це «Алея героїв». Тут портрети чиїхось синів, дочок, батьків, матерів, тут портрети всіх тих, хто загинув за нас на війні, кого більше не буде. І найтрагічніше – що це не кінець, війна ще триває, скоро місця не буде, а ряд цей росте, ставлять усе нові щити, встановлюють усе нові й нові портрети. І так у кожнім місті, селі, кожнім населенім пункті.

Я не знаю, яка має бути політика пам’яті, щоб українці не були, не залишалися байдужими і пам’ятали, розуміли, що жити так, ніби в нас немає війни, неможливо і небезпечно – війна нагадає про себе. Ми не можемо про це забувати, не маємо морального права. Заливатися пивом, розбивати машини і курити траву, коли поруч на «Алеї героїв» портрети таких пацанів, як і ви, – цього року їм тільки двадцять минуло, є й такі, що всього дев’ятнадцять — а їх уже нема і ніколи не буде. Моря, з якого ви постите фото свого відпочинку, вони не побачать ніколи; у гори, в які ви поїхали на вихідні, вони вже не підуть ніколи. Ніхто і ніколи не буде чекати їх на побаченні в місті, ніхто і ніколи не скаже їм «тату», їхні батьки не дочекаються внуків. Ціле покоління втратило і зараз втрачає найкращих, найбільш відважних, рішучих, активних, дієвих, сильних духом і тілом синів – і дочок також.

Я не знаю, яка має бути політика пам’яті, але весь цей фальш зі старої епохи совдепії, весь цей пафос побєди, весь цей формалізм, ритуал – бо в календарі стоїть дата червоного кольору і маємо день вихідний, де обов’язково мають бути присутні якісь ветерани, де є вічний вогонь, піонери, салют, де квіти кладуть – бо так треба, так сказало (точніше наказало) начальство, вихователі або вчителі. А у великих містах мають бути не тільки помпезні й однотипні пам’ятники, а й величезні гранітні стели, меморіали з каміння, бетону і сталі – а кожна друга вулиця, звичайно, названа в честь когось, хто не вернувся із бою.

Тільки от усім при цьому байдуже, всі ніби грають тут роль – це наче шоу. Цього фальшу не має бути, як і фільмів поганих, поганих пісень, романів, поезій і драм – бо це в темі, бо це кон’юнктура, за це гроші дають і звання, це дає визнання, популярність у народі. На жаль, старі практики не відмирають так швидко – ми це все пережили, бачили, чули, читали вже в Україні, коли теми Голодомору, чи АТО, чи УПА, чи УНР банально заїздили, знецінили пафосом і щоденним вживанням, де треба й не треба, як, наприклад, військове вітання «Слава Україні!» – «Героям слава!»

Я не знаю, яка має бути політика пам’яті та чи так це актуально сьогодні для нас, для України – особливо тепер, коли виють сирени і чуємо «повітряна тривога», коли йде ще війна, коли цілі міста лежать у руїнах, а деяких просто фізично немає, знищили їх, а ще є ті, які окуповані. Але ці інсталяції, ці Алеї героїв – тимчасові конструкції. Прийде осінь, зима, дощі, сніг, морози, пройдуть місяці, дні – але не пройдуть роки. А пам'ять – вона має бути назавжди, вона на віки. Ми не маємо права забути, що живемо, бо вони поклали життя.