або
ЧОГО (НЕ)БРАКУЄ ГУМАНІТАРНІЙ НАУЦІ У ВИЩІЙ ШКОЛІ?
У листопаді 2023 р. у Львові відбудеться круглий стіл «Гуманітарна наука у вищій школі», приурочений 150-річчю Наукового товариства імені Шевченка. Думки майбутнього учасника – спеціально для Zbruča
Іван Монолатій,
академік Академії наук вищої школи України,
дійсний член Наукового товариства імені Шевченка,
лавреат премії ім. Тараса Мельничука
А де Україна? Все далі, все далі, все далі.
(Василь Стус, «За літописом Самовидця»)
Понад три десятиліття творення відновленої української державности не дають змоги однозначно й упевнено стверджувати, що державна влада з одного боку і представники українських вищих освітніх закладів – з іншого, навчилися слухати арґументи громадян України щодо суспільного запиту на якісну й конкурентоздатну освіту і пропозиції (які зазвичай стають проханнями) науково-педагогічної спільноти.
Кожен із цих двох, сказати б, глобальних фігурантів політики освіти й освітньої політики перебуває якщо не по різні боки барикад, то вже точно у межах власних мурів – інституційних, а відтак процесуальних. Ця, здавалося б, незначна причина є тим Сірим носорогом (якщо візьмемо до уваги теорію Мішель Вукер), про яку всі вчені точно знають, говорять, сваряться, але не надають їй належної ваги. Відтак неприваблива ситуація, за якої власній державі не конче потрібні знання передусім історії України (а потім і решти гуманітарних дисциплін), стала Чорним лебедем (за теорією Насіма Талеба) для національної університетської освіти, яка, здавалося б, мала б стояти муром за ідеєю виховання майбутньої української еліти.
Сьогодні важко, а то й неможливо сказати, чи були, з точки зору сповідування національних інтересів, ефективними міністри, відповідальні за освіту й науку; чи були вони всеціло політичними фігурами з чітко маркованими політичними завданнями від влади партійних лідерів, а чи журилися вони ж освітнім і науковим процесом як власне чиновники Української держави; як оцінити їхню (без)діяльність у збереженні української ідентичности у високих школах, ім’я яким Леґіон?
Без перебільшення українська гуманітаристика 1990–2000-х – це, сказати б, за В’ячеславом Липинським «Україна на переломі», чи пак «українська освіта на переломі». На переломі того, що мало відбутися, але не сталося, як гадалося. Не помилюся, що всі покоління українських гуманітаріїв (даруйте за таке означення) часів відновлення нашої держави після 1991 року відчули на собі показову «опіку» держави, зокрема її чиновництва і бюрократів од освіти. Зокрема починаючи від «перелицювання» навчальних програм, перевдягання їх під вимоги політичної і, даруйте, наукової кон’юнктури суверенної держави, переписування пожовтілих карток (не)власних лекцій, вирізання і вклеювання того, чого бракувало, у час, коли цивілізовані нації вже опановували нові версії комп’ютерів. І це за умов, коли справжніх учених-українознавців, які ще з часів комуністичного панування були позбавлені права голосу (а найголовніше – права на працю в університеті) ніхто й не намагався повернути до їх Alma Mater.
Але найбільшим провалом новітнього освіто-творення стала, після проголошення Акта про державну незалежність України 1991 р., відсутність академічної люстрації всіх вигодонабувачів університетського статусу – отих лєнінських стипендіатів, партійно-комсомольських квазіеліт, що одного дня прокинувшись у незалежній державі, вповні скористалися з її потреби «нових» викладацьких парсун (продовжуючи зручно сидіти у ректорських і деканських кабінетах 20–30 років поспіль). Звісно, що ці обличчя творилися не день і не два. Ніде не поділися клюби нібито вільнодумців, новаторів переосмислення «вітчизняної історії», автоматичної зміни класових наративів ув національно-визвольні, адже лише позірно вони були таким собі громовідводом для незгідних, яких і надалі пантрували як сексоти, так і трудяги з КҐБ. Отож широка дорога для фарбованих лисів була відкрита. Чи була це ситуація на межі розрахунку і моралі – питання риторичне. Чи не показово, що лєнінські стипендіати, які банували за сільськогосподарським люмпен-пролетаріатом, почали активно досліджувати їхніх класових ворогів, одягаючи тих у шати національних достойників?
Переконаний, що таких прикладів знайдемо чимало, а ідея про докорінну зміну університетських кадрів і досі є фейком. Ні для кого сьогодні не секрет, що оці фейкові державотворці в освіті (і, звісно, науці) отримували все («Переможець отримує все», sic!) Фейковість змін у вищій школі, її «патріархізація» спричинилися до консервації тоталітарного совєтського досвіду, небажання модернізації гуманітарної складової вищої освіти – а отже наявності в ній інституційного хаосу. Це був уже не «кінець історії» чи «зіткнення цивілізацій», а плинність зла, яке вкотре виявилося непокараним.
Чи означало це, що варто було спробувати винайти або ж уявлювати гуманітарну складову вищої освіти? Саме так. І такі спроби стали цілком реальними, однак не у системі, сказати б, державної освіти (а саме у зародках української вищої освіти, заснованої на приватному капіталі, зокрема відновленні Києво-Могилянської академії чи трохи згодом – творенні Українського католицького університету).
Відтак відсутність не потенціялу, а сáме бажання творити нову якісну гуманітарну освіту завадила нашим державцям. Тому не варто себе переконувати, мовляв, гуманітарна наука в українських університетах як інститут і як процес є речами тотожними. Адже тут насуватиметься вкрай дражливе питання: а чи маємо власне університетські еліти з їхнім духом корпорацій і вільнодумства. Пробачте, але мені здається, що сучасна університетська освіта в Україні вже давно є заручницею не-свободи. І ця любов наразі взаємна – і держави як головного áктора політики, і науково-педагогічних працівників.
Масштабна бюрократизація і формалізація освітнього процесу – зайвий цьому доказ не скільки живучості рудиментів совєтської епохи, а й професійної деформації очільників структурних підрозділів, і не лише їх. Її зовнішнє тло – створення атмосфери постійної напруги для освітян (і до війни, і під час неї, і, вочевидь, після перемоги України), які кожного дня приречені очікувати десятки розпоряджень, наказів, рекомендацій, побажань тощо, що їх вони мусять виконувати «на вчора».
Тож чи не стала така університетська ситуація наслідком «ефекту метелика» (теорія Едварда Лоренца), коли цілком (безне)винна ідея регулювання ринку освітніх послуг зіграла злий жарт з їхніми ініціаторами – чиновниками «халіфами на час»?
А що говорити про масштабування зла в іпостасі начебто інтернаціоналізації національної освіти, а насправді – віддання її на поталу ґлобалізації імені "grande culture russe", яка в українських реаліях пошуків родичів-ґрантонабувачів (на університетському жаргоні «дітей капітана Ґранта») майже завжди дорівнюватиме космополітизації, тобто затиранню української ідентичности – бо ж знаємо, намацально знаємо про росієцентричність лівацької гуманітаристики Заходу?
Чим краща тут «скопусизація» україністики у країні, яка не надто зважає на власні національні інтереси і національну безпеку? Адже ці «великі перегони» за кількістю, й аж ніяк не конкуренцією за якість, перетворили добірне товариство освітян-науковців у торговців і перекупників – цілком підтверджуючи відоме спостереження ("принцип Ґудгарта"), що коли показник стає метою, то він втрачає свою ефективність, оскільки люди починають орієнтуватися на формальне досягнення цього показника, а не на досягнення сутнісних цілей. Оці, пробачте за аналогію, спортовці від «Скопусів» власними руками (чи пак, мізками) вимивають з власної і національної скарбниці велетенські суми задля примарного «щастя» бути зарахованими вже за час перебування на посаді до сонму «високорейтингових» науковців, жодним чином не дбаючи про власну наукову гігієну, репутацію та імідж афілійованого ними вишу.
Мабуть, саме так ворожі до України, її науки і освіти сили тихою сапою роблять українську науку токсичною для цілком нормальних країн, які й близько не хотіли стояти до отих «скопусів». Натомість створили власну національну наукометричну базу, не оглядаючись на повзучу глобалізованим світом комерціалізацію науки (хоча це останнє, звісно, потрібне). Отож забаганки тотальної проєктно-ґрантової діяльности з одного боку і «скопусизація» університетів – з іншого, перетворили науково-педагогічних працівників на своєрідних рабів на галерах, а університети – з навчалень у мучильні. Зауважу, що це феномен уже описаний у літературі як «біг на місці: парадокси конкуренції» (поняття Даґа О. Гессена, Томаса Гілланда Еріксена). Біда у тому, що державці від науки так швидко відмовляються від (не)своїх наукових ступенів, що не встигають читати добре написані добрі книжки.
А що робити з інституційною пам’яттю про гуманітарну науку у вищій науці? Чи була така, а чи є надія, що буде? Неважко було змінити вивіски на катедрах "наукового комунізму" на "кафедра політології", чи на катедрах "історії КПРС" на "історії України", чи історії слов’ян (привіт Теодору Моммзену, sic!) на історії країн Центрально-Східної Європи чи, прости Господи, росії.
Усе набагато гірше, адже підходів і методології, як і покоління гуманітаріїв (яке вже народилося й отримало освіту в незалежній Україні і за кордоном), так ґвалтовно не змінити. Натомість усім владам (!) незалежної України від освіти, не без мовчазної згоди керівників вишів та їхніх вчених рад, феноменально вдавалося шалено скорочувати (читай – знищувати) обов’язкові навчальні дисципліни вивчення саме історії України, політології, державної української мови etc., реалізуючи постулати малоросійства, власноруч перемагаючи (а не долаючи) минуле, а отже традицію національного державотворення! І прикривалися вони (куди там їм Мазепине «Самі себе звоювали», sic!) цивілізованою Європою цінностей – свободою людини, правом і, звісно, болонським процесом!
Тож чи не настав час для коперниканського перевороту в українській гуманітаристиці, насамперед у царині вищої освіти? Мабуть, час змінитися освітянам, щоб боронити гуманітарний фронт від фейків, університетської геттоїзації (привіт університетській автономії!), щоби наш освітянський націоналізм нарешті став «переобрамленим» (за Роджерсом Брюбейкером), а граблі, що на них кожночасно стаємо, закинути далеко у стодолу (не)успішної історії, здобувши потенціал для реалізації місії Університету як інституції свободи, свободи України.
Варто це зробити всім небайдужим, аби вироком гуманітарній науці у вищій школі не став пророчий Стусовий рядок «Куріє руїна»…
11.10.2023 р.
12.10.2023