Хто?

Це був репортаж, присвячений нашим біженцям у країнах Європи. Точніше, їх неповерненню в Україну. Тема актуальна, щоб не сказати болюча. Станом на липень 2023 року в Європі зареєстровані майже 6 мільйонів українських біженців – і щонайменше 4 мільйони людей, які виїхали через війну, залишаються в ЄС. За даними опитувань, лише близько половини з них мають намір повернутися на Батьківщину. Тобто Україна втратить як мінімум два мільйони своїх громадян, а за оцінкою Міністерства економіки, протягом наступних десяти років на ринок праці доведеться додатково залучити 4,5 мільйона робітників.

Героїня розповіді, яка зараз проживає в одній квітучій європейській країні, на запитання, чи вона повернеться, відповідає, що можливо, коли в Україні «будуть створені комфортні умови для життя, і якщо держава подбає насамперед про людей, в країні буде відчуття безпеки та стабільності».

Після цих слів так і хочеться запитати, а що таке в її розумінні держава. Або ще краще – вставити знамениту цитату Джона Кеннеді: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, – запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!» Але найкращою ілюстрацією буде сама розповідь, точніше та частина, де героїня розказує, як власне вона дісталася цієї квітучої європейської держави. Показово, що допомагали їй це зробити на всьому шляху з України не державні чи міждержавні організації, як-от ООН чи Червоний Хрест, наприклад, а волонтери або знайомі. Тобто звиклі люди, небайдужі, які у свій вільний від роботи час за власні кошти допомагали їй і таким, як вона, біженцям. «Місцевий готель відчинив двері для українців, надав безкоштовне житло». Навіть у Києві на залізничному вокзалі «дивувалися, як все в таких умовах організовано: і дружно, і тепло. Була безкоштовна їжа, напої. Волонтери допомагали, підказували. Усі були згуртовані».

Держава – це і є ми. Якою ми собі її збудуємо, такою і будемо мати. Влада все винна, а ми ні при чому. А хто її вибирав, ту владу? Хто вибирав тих, які (найсвіжіший приклад) повернулися з Дубаю і тепер піаряться в Раді на темі легалізації коноплі? Про корупцію, коли високопосадовців ловлять на передачі грошей, якось і говорити не хочеться, наскільки такі повідомлення стали буденними в інформаційному просторі. Влада ухвалює закони, але жорсткість законів у нас нівелюється їх виконанням. Точніше невиконанням, тобто корупцією (поліція, судова система). А є й саботаж.

Наприклад, є система "Шлях". В країні війна, економіка впала, вкрай необхідно завозити з-за кордону товари. Система "Шлях" дозволяє чоловікам-водіям (волонтерам) легально перетинати кордон України в умовах воєнного стану. Основна мета створення сервісу – усунення корупції у процесі видачі дозволів та спрощення процедури. Що в цьому поганого, при чім тут держава? Але на практиці маємо те, що «Шлях» – чи не єдиний спосіб для українських чоловіків виїхати за кордон, щоправда, лише по волонтерську допомогу. Як результат – в Україну не повернулися, тобто втекли від війни, 19 тисяч псевдоволонтерів. Не самі, звичайно, – хтось їм допомагав, вносив їх у базу. Як виявилося, дуже багато депутатів, навіть Верховної Ради, в цьому було задіяно. Тепер прикордонна служба перевіряє законність підстав для дозволу перетину державного кордону особам, зареєстрованим у системі. Тільки протягом червня прикордонники відмовили у виїзді більш як 1300 водіям. 20 ліцензіатам тимчасово припинили доступ до системи "Шлях".

Так, держава – це ми. Хтось воює, а хтось краде гуманітарну допомогу, перепродує навіть те, що замовлено, виготовлено і привезено для ЗСУ, бере хабарі – і його потім «відмазують» судді: конкретні судді – наші громадяни, не якісь прибульці – дають умовні терміни. Хтось приїздить з-за кордону (того самого, звідки наші повертатися не хочуть), щоб воювати за нас, щоб помагати вивозити людей – і це в ті перші дні, коли київські таксисти за 10 хвилин їзди до вокзалу хотіли тисячу доларів.

Тому на питання «хто має прийти і побудувати нам таку державу, в якій будуть комфортні умови для проживання, державу, де буде відчуття безпеки і стабільності», щодня відповідають ті хлопці і дівчата, чоловіки і жінки, які зараз на фронті, завдяки яким ми взагалі ще існуємо, а також ті, хто добровільно, не очікуючи винагороди чи подяки, робить усе, щоб комусь було тепло, сито, дружно і затишно. Чому вони це роблять? Напевно, тому, що, як відповіли вцілілі жителі щойно звільнених сіл на Донеччині на запитання здивованих західних кореспондентів, чому вони не виїхали і не втекли, адже тут стріляють, – «ми тут народились, це наша земля».