«Поїдеш далеко...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Поїдеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся,

Згадай мене, брате!

З першого прочитання – це просто напутні слова приятелеві на дорогу, декілька слів... Але в тій малості – багато; про це – нелегкий для перекладу латинський вислів: «Non multa, sed multum», тобто, якщо стосувати до Шевченкової мініатюри, – небагато слів, та багато думок.

А втім, у тих двох словах («задивишся», «зажуришся») – не так думки, як стан душі (status animi): префікс «за-» – зупиняє; «за-дивленість», «за-жура» – ледь не синоніми: «думка», навіть «дума» – це рух; відсутність руху – це вже ті терени, де небагато веселості...

Не раз, закінчивши читання чи зупинившись на якійсь сторінці, відкладаємо книжку і, не думаючи, – за-думуємось. Саме так, бо ж не бездумно пускаємо погляд у далину: є в ньому (згадаймо ще раз «Запорожця» з полотна А. Монастирського), хай без якоїсь конкретної думки, – стан душі. Так і відбувши якусь дорогу (що вже казати про життєву?) чи пройшовши значний її відтинок – зупиняємось і знову ж таки за-дивляємось у щось, за-думуємось...

Камертон цього дивного стану душі – слово «далеко». Гляньмо на контексти, в яких воно звучить у «Кобзарі», – й відчуємо той настроєвий ключ: «Виглянь, голубко, / Та поворкуєм, / Та посумуєм, / Бо я далеко Сю ніч мандрую»... Та навіть у відомій пісні «Дивлюсь я на небо...», дарма що світлі сподівання, – більше смутку, аніж веселості («Далеко за хмари, подальше від світу...»), саме тому, що далеко... Цікаво, що в «Кобзарі» не знаходимо іменника, який відповідав би прислівникові «далеко». Шевченко не називає  простору, що йде в далечінь, – описує його, змальовує, використовуючи, як уже мовилось, синій колір, а також дієслово «мріти»: «На могилі кобзар сидить / Та на кобзі грає. / Кругом його степ, як море / Широке синіє; / За могилою могила, / А там, а там – тілько мріє».

При нагоді ще раз зауважмо, яким теплим є антонім до прислівника «далеко» – «близько», «близенько». Саме ним починається глибоко лірична пісня Петра із «Наталки Полтавки»: «Сонце низенько / Вечір близенько, / Спішу до тебе, / Лечу до тебе, / Моє серденько!» Наче відлунням – у Шевченка: «Виглянь, голубко, / Та поворкуєм, / Та посумуєм; / Бо я далеко / Сю ніч мандрую. / Виглянь же, пташко, / Моє серденько, / Поки близенько, / Та поворкуєм...»

Але повернімось до напутньої поезії. Прочитавши цю мініатюру уважніше, вловлюємо її подих, віршовий хід уже в самій присвяті: «На незáбудь Штернбергові». Акцентоване «а» налаштовує на квапливі трохеї (біжуча стопа), на хвилююче передчуття мандрівки, як у народній пісні: «А вже весна, а вже красна, / Зі стріх вода капле, / Молодому козакові / Мандрівочка пахне». Ритмічний хід початку цієї фрази збігається з тим, що й у присвяті («А вже весна, а вже красна» = «Нá незáбудь Штéрнбергóві). Цікаво, що й у Шевченка, як і тут, – не звучні рими, а лиш асонанси, далеке відлуння...

Щирий петербурзький приятель Шевченка художник В. Штернберг, побувавши в Оренбурзі (1839), наприкінці літа наступного року вирушав у Рим. Ось тоді він й отримав від Шевченка (обидва – ще юнаки) той зворушливий даруночок – «На незáбудь...», мініатюрну поезію, схожу на квітку-незабудьку.

Такі «незабудьки» – ще з античних часів: грец. «propemptikon» («pro-» – загодя, наперед, «pempo» – посилаю) – це напутнє, переважно поетичне, слово, яким рясніє антична література. Квітнув цей жанр і в ренесансну добу в латиномовній поезії. Чи не найпоказовіша тут – елегія першого українського латиномовного поета Павла Русина з Кросна – на від’їзд свого учня Севастяна Маді з Кракова до Угорщини.

Після розлогого опису душевних переживань як свого учня, так і своїх («друг – половина моєї душі»), – традиційне прохання пам’ятати того, хто залишається: «Тáк-от навзаєм і ти: заховай свого вчителя образ / Глибоко в серці своїм, щиру взаємність яви». Шевченків напутній вірш – найкоротший не тільки з усіх поезій у «Кобзарі», а й, певно, з усіх тих, що представляють цей жанр в європейській літературі.

Замість розгорнутої барокової метафори, у Шевченка – одне слово: «згадай»; замість усіх ласкавих слів – «брате»... «Ну що б, здавалося, слова...» – чуємо голос Кобзаря... Серце «б’ється – ожива» від кожного з них: «поїдеш», «далеко», «побачиш» (око митця таки бачить), «згадай, «брате»... Приглянувшись, як ті слова між собою пов’язані, зауважуємо притаманні народній поезії синтаксичні паралелізми («поїдеш далеко» – «побачиш багато»; «задивишся» – «зажуришся»); чуємо не прикінцеві виразні рими, а наскрізні, мов далиною приглушені, зітхальні асонанси. Врешті, акцентоване: «Згадай мене, брате!»...

Так і хочеться продовжити: мене, самотнього в чужому краї... мене, що й сам так хотів би побачити ті краї, де відчутна присутність  великих мужів, з чиїх писань я так багато почерпнув (Шевченко збирав кошти для подорожі в Рим)... згадай і мене, одинокого, загубленого, – хоч поїдеш далеко й побачиш багато...

Насамкінець, хочеться глибше вникнути й у те найвагоміше тут, найзворушливіше – «згадай». Воно – в одвічній таїні, назва якій «пам’ять», у тому дивному триванні однієї людини в рідній душі іншої людини; тоді – вже наче й не така самотність, не така одинокість. І коли, прощаючись, кажемо другові «тримайся», «бережись», то наче й себе йому вручаємо, бо ж бере він зі собою, бере й берегтиме «половину» й нашої душі...

Про таку пам’ять – й Овідій: очима рідної людини хотів озирати назавжди для себе втрачений Рим, знайти теплий прихисток у пам’яті тієї людини. Її ж, рідну, – не смів пускати в свою душу: тут – чужина, холоднеча, вороги...  Так тісно переплелися долі двох великих, чутливої душі й глибокої думки, вроджених поетів: Овідія – і Шевченка: «Полетів би за тобою, / Та хто привітає. / Я й тут чужий, одинокий, / І на Україні...» («Н. Маркевичу»)...

Недовго випало Штернбергові пам’ятати свого  друга: провівши в Римі п’ять років, він, ще юнаком, відійшов із життя (1845)... Шевченко ж через два роки вже озирав оренбурзькі пейзажі, що видавались «розритою могилою», озирав не як мандрівник – як рядовий 5-го лінійного батальйону Оренбурзького окремого корпусу...

*

Торкаючись жанру напутніх віршів (пісень), варто згадати й близькі до них – прощальні, де промовляє той, хто відходить. Як у призабутій пісні, яку пам’ятаю (лиш деякі рядки) з батькових уст: «Бувайте здорові, друзі мої...» А далі: «Я йду в далеку сторону, іду, / Чи горе, чи щастя я там знайду, / Але і там не забуду я вас, / Згадайте й ви мене хоч раз». Й останній рядок: «Прийшов мій час, прийшов мій час»... Те початкове «час» – на високій протяжній ноті, а кінцеве – затихає, тоне вдалині, як і погляд очей...

Та буває і такий стан душі, коли те зворушливе «згадайте» взагалі відсутнє, коли душа в своєму пригніченні, збайдужінні вже й не зворушується... Так ото й Горацій – на схилі віку, обтяжений нелегкими життєвими дорогами, – хотів би оселитися десь у глухому містечку на побережжі Малої Азії (побував там учасником трагічного походу Брута) і в тому відлюдді, «забувши своїх та й ними з часом забутий», озирати звіддаля, «як Нептун сиві хвилі збиває»...

І ще раз напливають на пам’ять близькі настрої Шевченка: «Я й тут чужий, одинокий, / І на Україні / Я сирота, мій голубе, / Як і на чужині». Близькі, але й перелітні, бо думкою, душею – поет завжди в Україні. Та й у «Заповіті», в передчутті тієї «далекої дороги», «далекої сторони», останнім рядком усе-таки  – «Не забудьте пом’янути / Незлим тихим словом»...