Українці перші мають шанувати свою класику

Розмова музикознавиці Аделіни Єфіменко із українською оперною співачкою Ольгою Кульчинською

 

Українська оперна співачка Ольга Кульчинська. Фото:  Katerina Kozinskaya.

 

–  Після прем’єри опери «Війна і мир» Прокоф’єва, яку критики назвали антивоєнною, проте не антиполітичною, дискусії навколо необхідності такої постановки у наш час не вщухають. Які би Ви визначили критерії політичної чи антиполітичної позиції і поведінкової стратегії митця у наш час?

 

– Я вважаю, що в суспільстві яке ми називаємо демократичним, ніяких стратегій відносно політичної чи антиполітичної позиції артиста не може бути. Це завжди особистий вибір людини. Звісно, більша відповідальність завжди лягає на керівників театрів чи культурних організацій, які фінансуються державою чи місцевою владою. У нашому випадку керівники Баварської опери з першого дня війни оприлюднили свою позицію ясно і чітко, тому можна було не сумніватись, що вони не допустять у своєму театрі провокацій щодо війни в Україні. І позиція режисера Чернякова теж була антивоєнна та антипутінська. Тому я особисто довіряла цим людям на 100 відсотків.

 

 

Сцена з опери «Війна і мир». Фото: Wilfried Hösl.

 

–  Очевидно, так само, як і всі виконавці постановки «Війна і мир». Кожний у своїй ролі показав професіоналізм не лише у сфері вокалу. Склалося враження згуртованого колективу, який чітко розумів не лише сценічні завдання кожного окремого героя, а й тісної взаємодії одне з одним. Що стало тим зерном режисерської концепції Дмитра Чернякова для образу Наташі Ростової, яке Ви потім майстерно проростили на сцені.

 

– Ольга Кульчинська: Ми з режисером не обговорювали образ Наташі в загальному, це завжди відбувається за принципом індукції . Спочатку ми працюємо над кожною сценою окремо,  обговорюємо  поведінку, стан, реакції образу в конкретній ситуації, а вже в самому кінці, коли вже все поставлено, ми можемо подивитись на всю роль збоку і зробити якісь узагальнення. Для мене найголовніше в цій ролі – це її неймовірне бажання чи властивість бачити в усіх навколо щось хороше і світле, навіть у найнедостойніших людях. Це не наївність навіть, а дійсно нерозуміння і несприйняття злості та агресії від оточення. У сцені з старшим Болконським, де вона вперше зіштовхується з грубістю та страшними образами, Наташа спочатку взагалі не розуміє, що відбувається і як можливо щось таке говорити і так вчинити, особливо з нею, яку всі завжди любили. Так само в 6 картині, після невдалої спроби втечі з Анатолем, вона до останнього не вірить, що його освідчення та всі його слова були брехнею, вона захищає Анатоля. І потім в сцені з Пʼєром, де вона вже розуміє, що її просто хотіли використати, найголовніше для неї не те навіть, що вона втратила майбутнє з Андрієм, а те, що вона зробила йому боляче, і вона відчуває величезне відчуття провини, яке буде нести в своєму серці до останньої зустрічі з ним. І вже тоді, коли вона бачить його помираючим, вона все одно з усіх сил вірить, що все ще може бути добре, що вона доглядатиме його, навіть якщо він буде інвалідом, що вони ще проживуть все життя разом, вона з усіх сил намагається допомогти Андрію встояти на ногах, піднятись, зробити крок вперед. Ось ця неймовірна емпатія, надія яка живе у ній, незважаючи ні на що, і є для мене головним зерном її образу.

   

– Якась зовнішня антипатія до образу Наташі Ростової, на мій погляд, склалася у роботі дизайнерки костюмів Олені Зайцевій – постійній напарниці Дмитра Чернякова. Коротка зачіска, яка вам не пасує, неймовірний несмак одягу тощо. Проте імпульсивність гри молодої недосвідченої дівчини Ви зіграли у відповідності з оригіналом – справжнє Werktreue. Образ Наташі Ростової для вас близькій чи все-таки відчужений?

 

– Цікаво, що дуже багато людей навпаки сказали, що саме ця коротка стрижка і трошки смішне і недолуге вбрання ще більше підкреслило такий тінерджейський, легкий і неформальний образ Наташі, і мені особисто він дуже близький. Взагалі всі роботи Чернякова і Зайцевої – це зміна стереотипів. Для багатьох Наташа – це така маленька і худенька дівчинка, типу Одрі Хепберн, в бальному вбранні. У нашій виставі, в тих обставинах, у яких перебувають усі персонажі, такі класичні образи апріорі не спрацювали б. Ми все-таки граємо сучасних людей, а не людей з книжок 18-19 століття.

 

Сцена з опери «Війна і мир». Фото: Wilfried Hösl.

 

 – Після прем’єри опери «Війна і мир» навколо цієї постановки розгорнулися гарячі баталії, спрямовані конкретно проти Вашої участі у цій продукції як українки, проти співпраці з російськими митцями, взагалі. Яке Ваше ставлення до культурних санкцій щодо опер російських композиторів? Яке Ваше ставлення до „Cancel Russia“ в Україні і Європі?

 

–  Щодо кенселінгу всього російського в Україні я повністю згідна. Ми завжди недооцінювали своє, мало його вивчали, мало цікавились, порівняно з російською музикою чи культурою загалом. Тому такі реформи, як прибирання імені Чайковського з назви національної консерваторії, я підтримую. Але ми всі, українці, маємо розуміти, що такого бойкоту і кенселінгу російської культури, як ми вимагаємо від західного світу, ніколи не буде. Усі оперні театри мають в репертуарі хоча б дві-три російські опери, постійно на західних сценах виступають артисти з Росії, оркестри, хори, артистичні агентства теж мають російських співробітників, і ніхто не має ніякого права вимагати в них офіційно висловити свою позицію. Із цим ми нічого зробити не зможемо. Тому ми мусимо змістити акцент на пропагування свого, а не на кенселінг чужого. І ще я б хотіла додати, що зазвичай люди, які читають будь-який літературний твір чи слухають симфонію чи оперу якогось композитора, не думають, яка видатна та чи інша культура тої чи іншої країни. Принаймні я таких людей не зустрічала. Для мене твори будь-якого композитора вже давно відокремлені від нього самого, його національності, віросповідання чи інших особистих факторів. Цей твір вже належить слухачу та виконавцю, ми маємо повне право трактувати його, як хочемо, і акцентувати в ньому ті речі, які для нас є важливими. І ось ще скажу останнє: для мене особисто твори мистецтва не мають національності.

 

Сцена з опери «Війна і мир». Фото: Wilfried Hösl.

 

– Нещодавно прочитала показовий коментар у соціальних мережах (пише одна колега): «Я би не була проти "руської культури", якби вона не затуляла українську». Імена і творчість українських композиторів, українські опери мало відомі за кордоном. Чому, на Вашу думку, опери українських композиторів не ставлять в Європі?

 

–  У мене питання тоді зустрічне: а скільки в нас було прем’єр українських опер в Україні за останні хоча б 10 років? Мені здається, що тут шукати винних в тому, що українські композитори не відомі за кордоном немає змісту, бо ми самі недостатньо зробили для того, щоб українська музика достойно звучала на кращих сценах у виконанні найкращих оркестрів. Починаймо з нас самих. Ось Львівська опера вже почала цей шлях виконанням «Страшної помсти» Станковича, і цей шлях мусить продовжуватись, але не виконанням класичних постановок радянських часів, а переосмисленням музичного матеріалу, з сучасною сміливою інтерпретацією за допомогою сучасних технологічних інновацій. Треба, щоб це робили музиканти і режисери зі смаком і з досвідом роботи не тільки в Україні. Зробімо це спочатку якісно в себе вдома, а потім будемо цей чудовий матеріал пропонувати на Захід. Можу ще додати, що й якісних записів камерних творів, особливо камерно-вокальних, українських композиторів неймовірно мало, і практично всі вони 30-40-річної давності. Навіщо шукати винних у цьому, якщо мі самі в себе вдома цим так мало займались?

 

Українська оперна співачка Ольга Кульчинська. Фото:  Katerina Kozinskaya.

 

– На мою думку, замість тяжкої, травматичної для свідомості всіх українців і для всіх людей, які психологічно налаштовані проти російської культури і для тих, хто перебуває у зоні воєнних дій, варто було би поставити саме на Заході одну з опер українських композиторів. Це був виразніший знак солідарності з Україною, аніж російська опера, навіть якщо вона трактується як антивоєнний гротеск. Але цього не сталося. Чи є надія на майбутню співпрацю з українським оперним репертуаром? Чи маєте Ви вже конкретні плани щодо таких проєктів?

 

 – Конкретних планів поки-що немає. Надія є завжди, питання в тому, що ми робитимемо на шляху до популяризації нашого мистецтва у світі. Я вже попередньо казала, що слід почати з вивчення і переосмислення нашої української класики спочатку в себе вдома. Треба, щоб міністерство культури було в цьому також зацікавлене, бо останні роки до війни таке враження було, що в нас культура починається і закінчується на Євробаченні. Про це все можна буде говорити після перемоги, основні бої відбуваються не на сценах театрів, а на передовій, тому всі сили і підтримку треба відправляти туди. Дуже хотілося б, аби після перемоги наша влада доклала всіх зусиль, щоб українці знали свою класику, щоб стало популярним ходити в філармонії і театри й слухати своє, щоб мистецькі організації мали фінансову можливість ініціювати та підтримувати колаборації з іноземними колективами. Це все дуже довгий шлях, тернистий, але я вірю, що в нас достатньо талановитих людей в країні, щоб це все стало реальністю.

 

 –  Яким чином, якими переконаннями Вам вдається зацікавити колег, з якими співпрацюєте у різних оперних театрах, українськими вокальними творами, або новими постановками українських опер?

 

– Ніякі переконання для зацікавлення зарубіжних артистів виконувати українське не допоможуть, поки ми самі не будемо виконувати цю музику. І всі наші державні культурні установи мають робити для цього все необхідне. На артистах звичайно є відповідальність теж, але насправді це має ініціюватися не поодинокими артистами, а культурними організаціями, культурними центрами та інститутами.

 

Ольга Кульчинська. Фото:  Katerina Kozinskaya.

 

У мене особисто є декілька задумів щодо записів українських камерних творів. Бо ніякий європейський філармонійний зал не візьме до себе в програму концерт з творів нікому не відомих творів українських композиторів. Тому я вирішила, що потрібно спочатку робити запис, придумати концепцію самої програми концерту, а тоді вже звертатись до керівництва концертних залів. Ці ідеї виникли ще до війни, але тепер такий період у моїй кар’єрі, що я практично постійно співаю в оперних постановках, на жаль, камерних виступів в мене практично немає. Але впевнена, що все попереду.

 

–   Щиро дякую Вам за розмову. Вірю також, що в нас все попереду, сподіваємося на подальшу системну співпрацю українських і західноєвропейських оперних театрів.

 

Розмовляла Аделіна Єфіменко.

16.07.2023