18 лютого 1890 р. газета «Prawda» писала, що шпиталь для божевільних на Кульпаркові «віднедавна все більше ширить свою ганьбу. Бо не тільки занедбаний з медичного огляду, але там досі панує дух тих часів, коли божевільних вважали проклятими, одержимими злим духом і катували, як злочинців. Однак жорстокість у цій лікарні не є наслідком забобонної віри, а скоріше через недбалість, де доглядачі, прості люди, часто суворі, можуть тероризувати пацієнтів».
Там справді відбувалися дивні речі. Директор дозволяв собі свавільно затримувати хворих, яких інші лікарі вважали цілком здоровими, тримати їх по кілька місяців і навіть рік, а коли нещасні протестували, їх відправляли в палату буйних, де вони перебували в жахливому середовищі і ризикували знову втратити розум.
А тим часом хитрі селяни, бажаючи позбутися божевільного, якого мусили утримувати, привозили його до Львова і відпускали посеред міста. Через деякий час бідолаху затримувала поліція і везла на Кульпарків. Лікарі, збадавши, що божевілля невиліковне, відправляли його назад у в'язницю. Звідси його можна було би завести до рідного села, але часто такі вар'яти не могли назвати ні своє ім'я, ні село. То й залишався у в’язниці, надто, що вартість проживання у шпиталі становила 10 центів на день, а утримання у в'язницях – лише 5.
Щоб позбутися дармоїдів, поліцай брав вар'ята в базарний день гуляти за рогатку. Там хворий роздивлявся за селянами, що юрмилися коло шинків, і часто пізнавав когось зі свого села. Таким чином поліція довідувалася, звідки хворий походить, і наступного дня магістрат повертав його в лоно рідної громади.
Колишній гусарський поручник Ігнацій Закжевський, про якого я писав у попередньому дописі, і над яким дуже знущалися, вів щоденник, де зробив досить слушні зауваги: «З професійної та медичної точок зору вражає те, що немає жодного позитивного ефекту для вирятування хворих із душевної чи розумової немічі. Усе лікування зводиться до того, що сестри милосердя вводять снодійні порошки, дають заштрики і загортають у мокрі простирадла. Окрім цих суто фізичних засобів, вартість яких є більш ніж проблематичною, жодні моральні засоби тут не практикуються, хоча вони є єдиними правдивими та всемогутніми у психічних та розумових захворюваннях. Навпаки, з моральної точки зору, тут лише більше пригнічують хворих і доводять до божевілля цілковито здорових людей. Страшна, пекельна нудьга і відсутність будь-якого заняття, незважаючи на те, що ледве чи знайдеться хоч один хворий, якого не можна було б зацікавити якимсь заняттям чи роботою і повільно вивести звихнений розум на здорову колію. Другим найшкідливішим моральним впливом, що перешкоджає будь-якому одужанню хворих, є нелюдське, жорстоке поводження доглядачів з хворими як із худобою. Крім засобів брутальних, як штурхання, штовхання, болісне викручування рук тощо, санітар не має іншого впливу на психічно хворих. В цьому, однак, винні відповідальні лікарі та керівництво, які не дбають про можливість лікування пацієнтів. Окрім офіційних візитів, коли медики як гранди ходять по палатах, за мої пів року перебування в місцевому закладі я не бачив, щоб хоч один медик ретельно вивчав пацієнтів, інструктував санітарів, як лікувати пацієнтів. Зважаючи на такі стосунки, не дивно, що люди з нижчим інтелектом бачать у грубій силі та насильстві єдиний спосіб впливу й безжально використовують його при кожній, навіть найменшій нагоді. Дух дисципліни, породжений суто моральними засобами, і тваринний страх на підставі винятково грубої фізичної сили – це дві різні речі, як рай і пекло».
Виглядає, що в голові цього «божевільного» було набагато більше порядку, ніж в установі.
Цікаво, що це не було жодною новиною, бо ще у 1878 р. цією проблемою зайнявся Галицький крайовий сейм, де виступив референт із питань лікарень, депутат доктор Гошард, який визнав, що справді в лікарні сталися трагічні випадки.
Того року 16 лютого помер Ігнацій Червінський, розтин виявив 6 зламаних ребер і ураження головного мозку. Міхал Калічак помер 17 лютого, розтин виявив 3 зламані ребра та набряк легенів. Винуватцем обох травм був санітар Вжещ, якого засуджено на 6 місяців. На початку березня Фейга Сасс раптово померла, вдавившись шкіркою з яблука. 1 березня помер Станіслав Кісс, розтин показав синці, 9 зламаних ребер, абсцес на плеврі та рубці від сифілітних виразок. Побив його божевільний Богун, який, захищаючись від настирливості Кісса, кинув його об край столу. 14 липня померла Олена Гупалюк, розтин виявив 2 зламаних ребра. Ця божевільна жінка мала звичку, вилізши на стіл, стояти на голові і кілька разів падала зі столу під час виконання гімнастичних вправ. 2 липня помер Юзеф Ґвяздонік – через кілька днів після того, як опинився в шпиталі. У червні доглядач Дячек вдарив хвору Касю, а наступного дня доглядач Мельникевич вдарив хворого Ставажа. Винуватців покарано восьмиденним арештом.
Доктор пояснював ці випадки тим, що на Кульпаркові замало персоналу, що санітари – переважно люди не освічені, бо освічена людина не піде на таку тяжку службу. Через те набирають їх серед шушвалі, яка не може добути роботу в іншому місці, і якщо хтось знаходить кращу службу, то залишає Кульпарків. Доказом цього є те, що крім одного санітара, який є вірним божевільні 12 років, та ще одного, що служить там 3 роки, усі решта – рік, пів року або кілька місяців. Третьою причиною він назвав перенаселеність – 460 хворих. Четверта причина – мала кількість сепаратор, бо лише 20 кімнат, тоді як у Лондоні схожий заклад має відокремлених палат на дві третини пацієнтів.
Виступ доктора розкритикував депутат Сплавінський, який навів ще чотири випадки вбивства – а саме Голднера, Повідайки, Краснодембського та Мельничука. Критикували також лазнички в лікарні. Як з'ясувалося, водогону там нема, і воду для ванн носять коновками.
Добратися до Кульпаркова було великою проблемою, візники відмовлялися туди їхати. Тож лікарня фактично була відрізана від світу.
Цікаве виправдання отих поламаних ребер надав інший лікар Леон Гальбан: «Є одна обставина, яка пом’якшує провину жорстоких санітарів. Полягає вона в тому, що божевільні дуже часто страждають від розм'якшення кісток, особливо ребер, через що в них так часто трапляються пошкодження ребер, і перелом відбувається при меншому зусиллі, ніж у здорових людей, іноді навіть без насильства. Таким чином, перевірка розм’якшення ребер у разі проведення експертизи могла б дещо пом’якшити провину санітарів».
У Кульпаркові практикували постійне лежання божевільних. Доктор Владислав Кольберґер (1856–1925) у 1897 р., коли там було вже 763 хворих, доповідав, що «навіть найнеспокійніші пацієнти швидко заспокоюються, лежачи в ліжку, і, крім того, вони краще засвоюють, що вони хворі, тож легше піддаються всім медичним видам лікування. Внаслідок цього докорінно зміненого поводження з божевільними вони стали незрівнянно м'якшими й покірнішими; і якщо раніше вони нагадували диких звірів, а не людей, то сьогодні вони мало чим відрізняються від звичайних хворих людей, які страждають лише тілом. Виходячи з цього, кожного хворого відразу кладуть спати, а коли він не хоче лягати і встає, його кладуть знову в ліжко і повідомляють, що він хворий і повинен обов'язково лягти. Таким чином майже кожна хвора людина звикає лежати зазвичай через 2–5 днів. Дуже неспокійних пацієнтів загортають у мокрі простирадла та ковдри, а потім укладають, злегка примотуючи, якщо необхідно, до ліжка сухими простирадлами.
Заспокоєнню хворих і добровільному постільному режиму сприяють також купелі 2°С тривалістю ½–1 години щодня протягом кількох днів, особливо ввечері, бо тоді вони легше викликають природний сон.
При необхідності застосовують проти неспокійних хворих, крім обгортань і ванн, також різні заспокійливі засоби: опіум, сполуки брому».
З ліків у Кульпаркові найчастіше використовувався аульфонал з більшою кількістю молока, чаю або навіть пива, рідше застосовували хлорал – але тільки для молодих фізично здорових людей, які не страждають на захворювання серця і судин. Часто також використовували паральдегід. Для людей з ішемічною хворобою або з легким гастритом чи захворюваннями кишківника використовували цей засіб у поєднанні з опіумом. Для хворих на епілепсію як снодійний засіб застосовували препарати брому. Людям, які є агресивними та дуже неспокійними, застосовували сульфат дубуазина.
Після Першої світової кількість хворих лише зростала, а з фінансуванням була проблема, тому з 1 червня 1926 р. шпиталь їх перестав приймати і зменшив на 25% кількість хворих, які лікувалися за державний кошт. До 31 липня було відпущено близько 600 не надто буйних хворих. І тут виникла нова проблема – значна їх частина втекла до Львова, де їх мусила схопити поліція.
Траплялося, що божевільні й самі тікали зі шпиталю. Так, 4 червня 1927 після втечі отець Адам Копач покінчив життя самогубством, кинувшись під потяг.
Сама ж Кульпарківська дільниця виглядала доволі убого, якщо не страшно. У 1928 р. її мешканці звернулися до магістрату, щоби привести вулицю до ладу, «бо своїм нинішнім виглядом вона суперечить найпримітивнішим правилам гігієни, водночас наражаючи на небезпеку як мешканців, так і перехожих через загрозу для здоров'я та життя. Вздовж лівого боку вулиці є фоса, в яку селяни, приїхавши на ринок у Львові, викидають залишки корму та будь-яке сміття. Це сміття через часті опади заливає всю вулицю. Крім того, є такі, що викидають до фоси трупи домашніх тварин і різні нечистоти, які влітку сприяють поширенню епідемій. Вечорами в темряві через слизький багнистий ґрунт на тротуарі перехожі часто потрапляють до фоси, яку й досі не засипали, хоча два роки тому мешканці зверталися з цим проханням».
Але справа не покращилася, бо в червні 1929 р. преса знову писала, що «хоча жителі цієї місцевості отримали титул громадян Великого Львова, а з ним і податковий тягар, рівний жителям усіх інших околиць, але на цьому їхні переваги закінчилися. Незнайомець, який побував би у цих краях, ніколи б не здогадався, що опинився не у глухому селі, а в столичному місті, де панує жахливий стан доріг, які після дощу перетворюються на непрохідні болота».
Директори на Кульпаркові мінялися часто зі скандалами. На початку липня 1929 р. зняли з посади директора Юзефа Беднажа (1879–1939), який керував шпиталем з 1927 р., звинувативши у зловживанні фінансами та жорстокому поводженні з пацієнтами, морінні їх голодом і побитті. Але 20 липня 1929 р. його поновили на посаді – тоді на знак протесту звільнилася ціла група лікарів: Францішек Березовський, Маріан Дуневський, Якуб Ерліх, Ян Фокс, Ванда Єдліньська, Гелена Кац, Іполіт Лятиньський, Людвік Маньковський, Броніслава Нойвельт, Норберт Праґер, Александр Вацик і Юліан Вощиньський, правда, зобов’язавшись тимчасово чергувати до з’ясування ситуації та розслідування зловживань.
23 липня прибула з Варшави комісія міністерства внутрішніх справ – вона помітила окремі недоліки, але не знайшла підтверджень про жорстоке поводження чи що хворих морять голодом.
Однак через рік 5 вересня таки розпочався суд проти Беднажа, якого звинуватили у стягуванні плати за фіктивне бадання хворих. 6 жовтня слідство спростувало звинувачення в отриманні виплат, які нібито стягували за проведені іншими лікарями бадання, і вимагання неправдивих свідчень.
Беднаж покинув Львів і очолив шпиталь для божевільних у містечку Сьвєц на Помор'ї, де його застала Друга світова. Уже в жовтні 1939 р. німці вивезли 1700 божевільних в ліси і там розстріляли; серед них було більше сотні хворих із Кульпаркова і 120 дітей. Бежнаж не покинув своїх хворих і був розстріляний теж. Тому його прозвали «поморським Корчаком».
У 1930 р. божевільня повністю припинила приймати пацієнтів, оскільки останнім часом щоденний потік становив 20–30 осіб і заклад був переповнений. Лікарі казали, що це сталося через незвичайну спеку та складну економічну ситуацію.
З гучних довоєнних подій на Кульпаркові можна ще згадати самогубство Ельжбети Зарембіни, дружини архітектора Г. Заремби, 3 вересня 1935 р. Їхню доньку Люсю було убито, а звинуватили у вбивстві коханку архітектора хорватку Ґорґонову.
13 березня 1936 р. через переповненість шпиталю триста із 2105 пацієнтів евакуювали до закладів у Великій Польщі та Помор’ї, власне до згаданого Сьвєца.
Коли німці захопили Львів, хворі на Кульпаркові стали голодувати, а на початку жовтня 1941 р. німці, за свідченням очевидців, вивезли хворих на Клепарів і розстріляли в ліску попід цвинтарним муром. Хворі не хотіли ставати рівними рядами, сміялися і вар'ювали, німці їх били кольбами і нагаями.
Але шпиталь не пустував. У 1943 році доктор Макс Роде з Ґалкгавзена був відряджений до Кульпаркова. У рамках «Операції Брандт» сюди прибуло багато транспортів із божевільними з Рейнської області. Майже всі вони померли від голоду.
14.06.2023