Дайте їм шанс і дайте їм час побути дітьми. Вони виростуть, вони все зрозуміють. Вишиванка і діти в три рочки в садочку. Всім так сказали і батьків попередили. І батьки це зробили, всі діти на фото у вишиванках. Гордість, краса — і є фото у фейсбук. Маєте лайки, маєте сотні захоплених відгуків від тих же батьків, які молодці. Малюк звик до м’якої футболки. Так, комусь зручно і в сорочці, а комусь некомфортно, але всі вони, всі без винятку діти в цьому юному віці свідомо знати не можуть, що таке справді вишиванка. Для нас, українців. Це не одяг, звиклий, красивий, неважливо, — це броня, духовна броня, оберіг.
На жаль, воно є, воно нікуди не щезло. Комуни нема, а ці практики — вони залишились: не віра — ритуал для батьків і дітей. Ними заражена навіть молодь, нове покоління — що казати про старших, ровесників, які через усе це пройшли. Всі ці гасла про дружбу народів, про рівність, братерство, про мир. Найгірше — найменші, малюки, вони також ростуть у цій атмосфері розбіжності слів і діянь.
Ця байдужість, цей формалізм, ця порожня і мертва рутина — так треба. Для галочки, для фото, для звіту — для чого? День вишиванки, День прапора, День героїв. Найпаскудніше — це пам'ять про Голодомор. Всі ці свічки, у вікнах їх усе менше і менше, весь цей пафос офіційних промов — і хліб на смітниках. А зараз війна — і це страшно подумати, але навіть вона не змінила людей. Могили полеглих героїв у центрі міського кладовища — і поряд могили «блатних», тих, хто це місце купив: «це питання виноситься на розгляд міської ради», так офіційно це називається. Ці кортежі з полеглими, ці вставання на коліна — і розмови «де блокпост, як об’їхати, щоб не дали повістку». Хто має за нас воювати, хто має віддати за нас своє власне життя. Цікаво — от хто, от хто буде захищати твоє місто, твоє рідне селище чи там село? Ті хлопці, що перші пішли — а їх уже немає, вони там, на алеї полеглих героїв. Хто тоді? Всі ж бояться, по домах поховалися. Хто — НАТО, Америка, колективний Захід?
Так, Захід за нас, Захід нам помагає. Всі люди доброї волі підтримують нас, нам співчувають, солідарні з нами. Ми не самі, не сам на сам з «аналогов нєт», як у 2014-му. Тоді це було АТО, а зараз війна за свободу, за незалежність, за право залишатися собою на своїй землі.
Нам пощастило, наші цілі зійшлися. Вони там, на Заході, нарешті прозріли, вони зрозуміли, що таке путінський рейх, що імперія зла має лежати в руїнах. Диктаторська вісь москва-пекін-тегеран правити світом не буде. Нам, українцям, Україні випала честь це зробити, покінчити з цим. А ще (і це також правда) вони дуже бояться, що вони, наші найближчі сусіди, і не тільки вони, — наступні. І тому краще вбити дракона, поклавши наших солдатів. Що таке танки, літаки і ті ж гроші, мільярди у порівняні з похоронками, з могилами, полями могил, які тепер у кожному місті, містечку, селі України.
І це з неба не впало. Зараз про це майже забули, але тоді, в ті перші дні: It’s not а question if Kyiv fall it’s a question when. Це було на всіх їхніх каналах. SNN, СNN, Sky News, The Sun, Daily Mail, Military TV, PBS Newshour, 60minutes Australia, France 24 і навіть Hindustan Times.
Вони, ті, хто в бою, — вони це зробили. Be brave like Ukraine — це про них. Вони це довели, коли зупинили орду. Всім довели, всьому світу, собі, нам у тилу — і так, ворогам. У нас повірили, повірили, що перемога буде за нами. Нам усім дали шанс. Вони в ЗСУ все зробили, змогли — тепер наша черга в тилу бути гідними їх подвигу, їх жертви, їх боротьби, перемоги.
06.06.2023