Про існування руху гіпі на Заході я чув ще з кінця шістдесятих років. Але особливо жваво став цікавитися цим явищем десь у 1970–71 роках, навчаючись у старших класах Львівської середньої школи № 55. Щось уже дуже суголосне з власною душею вчував я у кожному скупому рядку, у кожному ефемерному радіо- чи телеповідомленні, у кожному випадковому фото з газети чи журналу, які доносили (здебільшого непрямо або як приклад «буржуазного звиродніння») що-небудь про дітей-квіток. Інформація із закордоння просочувалася в СРСР дуже важко, але й те, що вдавалося отримати, справляло глибоке враження.
Пам'ятаю, в якомусь журналі натрапив на світлину, на якій було зафіксовано групу гіпі в Амстердамі. Людна вулиця. Перехожі спішать туди-сюди. А на тротуарі – шестеро-семеро гіпі, довговолосі, в чудернацькому лахмітті. Стоять, сидять, а одна дівчина лежить горілиць. І підписано: «Неприкаяні. І нікому до них нема діла». Оце «нікому до них нема діла» мене вразило чи не найбільше. Адже у радянській країні щось подібне було немислиме. Там, в Амстердамі, ці хлопці та дівчата були вільні, їх ніхто не карав за те, що вони є такі, які є.
Тривалий час я не розумів, що так симпатичне мені в поведінці й зовнішньому вигляді цих загадкових гіпі, інформація про яких (хай і дуже просіяна) прослизала до нас з-за сталевої куртини, і був чомусь певен, що у цілому Львові не знайти нікого, хто, як і я, захоплювався би ними. Отож ховав свої почуття у своєму серці, вважаючи себе у певному розумінні унікумом, і тим самим протиставляючи себе ровесникам, яких, зізнаюся, в душі зневажав за їх стадну готовність йти второваним шляхом.
Згодом в університеті (восени 1971 року мене зарахували на українську філологію Львівського університету) зі здивуванням довідався, що рухом гіпі цікавлюся не лише я, а й деякі инші студенти. Вже на другому курсі (1972 р.) на факультеті навіть сформувалася невеличка група, яка ототожнювала себе з гіпі. Крім мене, до неї належали ще Малахов1 (жив навпроти тюрми Бриґідки), Силянко з Донецька і ще одна дівчина (прізвища не пам'ятаю). Потім на площі Ринок я познайомився з Володимиром Пержинським (працював електриком в театрі імени М. Заньковецької). Він і кілька його друзів примкнули до нашої групи, яку з моєї ініціятиви стали називати БТ (Блакитні троянди).
Головним нашим заняттям було байдикування. Ми збиралися в різних місцях, шокуючи містян своїм чудернацьким виглядом – обдерті, в дірках та латках, розкуйовджене довге волосся, екзотичні намиста, безглузді прикраси, медальйони. Я, наприклад, ходив у брунатному френчі з прикрученим зліва на грудях мідним круглячком, на якому було вибито FJI (Франц Йосиф Перший). Якогось особливого сенсу в цих літерах не було. Достатньо, що це привертало увагу.
Проте, ясна річ, насолоджуватися тим, як люди на нас реаґують, не можна було надто довго, та й не зовсім було безпечно, бо міг з’явитися наряд міліції, який, не панькаючись, забирав порушників громадського спокою у міліційні відділення, а там уже як карта ляже – або випустять, або…
Восени 1973 року (я тоді вже був відрахований з Університету за невідвідування) зі мною, власне, і стався подібний випадок. Ми з Пержинським мирно проходили вулицею неподалік тодішнього музею Лєніна, як на нас раптом накинулася зграя так званих юних дзержинівців, скрутила руки і доправила до найближчого опорного пункту міліції. Там обох «злочинців» допитали, склали протоколи і відправили в суд Лєнінського району. Суддя, старий пердун зі злобним лицем (не розумію, чому всі наші судді і тоді й тепер мають такі неінтеліґентні хамські пики), засудив нас до десяти діб арешту. Підставою стало те, що дзержинівці засвідчили, буцімто ми на вулиці лаялися нецензурними словами. Наші заперечення до уваги ніхто не брав.
«Десять діб. Кара невелика, але треба відсидіти!» – такими були останні слова старого пердуна. І ось за пів години я і Пержинський уже лежали на дерев'яних нарах у Бриґідках. «Може, якби мій товариш не так запекло доказував в опорному пункті, що нас затримали незаконно, то ми не опинилися б у цюпі», – з гіркотою думав я тоді, лежачи на нарах. «А втім, хто знає!» – думаю я сьогодні вже без гіркоти.
Отже, наші розваги шокувати зовнішнім виглядом публіку були недовготривалими й спорадичними, тому решту часу ми вбивали в безпечних місцях, цмулячи вино, так зване чорнило, дехто причащався наркотиками, здебільшого анашею, хоча були й любителі ханки (витяжка снодійного маку). Крім того, всі без винятку слухали музику західних рок-груп. Переважно магнітофонні низькоякісні записи.
Блакитні Троянди не були єдиною гіпівською групою у Львові. Подібних груп було більше. Ми чули про инших гіпі. Хтось десь бачив одного чи двох. Хтось чув, що десь є місце збору гіпі. Тому я й инші з БТ шукали контактів з «людьми», як ми називали наших однодумців. Ці пошуки були сліпма і тому не дуже вдалими. А в листопаді 1973 року мене забрали до війська (стройбат у місті Раменскоє під Москвою), і я на довгі два роки був ізольований від усього.
Повернувся до Львова в грудні 1975 року і вже навесні наступного року швидко вийшов на львівських гіпі. На той час цей рух був уже достатньо масштабний. Зв'язки між «людьми» були міцні. Всі один одного знали. Відбувалися часті зустрічі. Місцями збору були переважно занедбаний сад за костелом на початку вулиці Лисенка, площа Ринок, Головпоштамт, а ще кав'ярні на Вірменській та Нектар. Дуже активною на той час була близька до гіпі рок-ґрупа Вуйки з відомим гаслом «Срав пес». «Srav Pes» латинкою можна було прочитати чи не на кожному львівському мурові чи паркані. Иноді до Львова (переважно влітку) приїжджали так званим автостопом гіпі з инших міст, Києва, Білорусі, Прибалтики, Москви, Ленінграда тощо. І тоді влаштовувалися дивовижні зборища, сейшни, які міліція наполегливо розганяла.
У той час я познайомився з багатьма відомими львівськими і не тільки львівськими гіпі. Це, зокрема, Олісевич, Рубчик, Пензель, Лобач, Вишня, Фред, Елла Резнікова, Ґреґ, Лєра Славнікова, Дзенка, Леон, Дем, Бест, Єва Чорна й инші.2
Треба зазначити, що дуже важливим елементом гіпівського життя були подорожі. Їздити по Союзі автостопом – до цього прагнув чи не кожен, хто вважав себе справжнім гіпі. Я теж кілька років подорожував. Проїхав Україну, Молдову, був у Криму, в Білорусі, Прибалтиці, Санкт-Петербурзі. Спогади про автостоп – це взагалі незабутні враження, сповнені цікавих та небезпечних пригод.
Проте розгляньмо рух гіпі як явище. Що крилося в його основі, чому виникло і що взагалі лучило «людей» одне до одного?
Насамперед мусимо зазначити, що гіпі-рух у Львові та й у цілому Союзі не мав виразних організаційних форм і аж ніяк не був кимось керований. Це було суто стихійне явище. І саме з цієї причини комуністичній владі, яка прагла контролювати й керувати всіма суспільними процесами в державі, було так важко з ним боротися. Крім того, середовище гіпі було дуже строкате, неоднорідне, мінливе й украй непостійне. Тут могли бути цілком випадкові люди, яких вабила винятково зовнішня атрибутика, або ті, що тікали від конфліктів з батьками, школою, колективом, або ті, що задихалися від самотности й особистісних невдач, або зневажувані ровесниками, душені комплексами неповноцінности, а то й просто божевільні. Так званих переконаних гіпі, тих, для яких гіпі-життя становило єдину форму існування, було не так багато. Та й перебувати довго в статусі гіпі далеко не всі могли. Люди внутрішньо мінялися, знаходили инші вартості й утрачали інтерес до цього руху.
Та все ж існував певний стрижень, який у тій чи иншій мірі єднав гіпі в єдине ціле й служив критерієм, за допомогою якого вони впізнавали одне одного. Це був внутрішній бунт, виразне неприйняття, навіть заперечення тих стандартних шляхів життя, які пропонували батько-матір, старше покоління і взагалі суспільство. Причому суттєвим моментом було те, що заперечуючи пропоновані старшими напрями, гіпі нічого не пропонували як альтернативу. Не пропонували тому, що не бачили й не уявляли нічого иншого і не могли нічого запропонувати. Проте вся потуга й краса цього руху полягала в тому, що гіпі відчували фальшивість суспільних засад і безоглядно віддавалися цьому почуттю, не дбаючи про наслідки. Саме звідси ці несамовиті гіпівські пориви до свободи, до природного, ці їхні нескінченні й безцільні мандри автостопом, ця нездатність на тривалий час запрягатися в роботу, ця виклична поведінка, ця демонстративно-дивачна зовнішність, як також і ця їхня характерна повільність у всьому, пасивність, культивування слабкости, підкреслена замріяність, непрактичність і… чисто дитяча сентиментальність.
Звичайно, що мало хто з гіпі міг тоді (в тому числі і я) сформулювати виразно, що ж нас усіх об'єднує і чого, властиво, ми хочемо. Ми просто добре розуміли, що те життя, яке пропонують старші, нам не підходить, воно ненависне для нас. І цього для більшости було достатньо, принаймні на перших порах. Звичайно, що згаданим розумінням були наділені гіпі в різній мірі, у когось воно було глибоке, а в когось плитке, поверхневе. Але якщо цього розуміння (звичайно на інтуїтивному рівні) не було взагалі, то така людина не могла бути гіпі, вона була чужа для нас і піддавалася остракізмові.
Цікаво також, що рух гіпі, який загалом був явищем космополітичним, мав проте певну національну специфіку, відповідно до середовищ свого виникнення (у Львові та й в Україні, Білорусі, особливо в Прибалтиці). Насамперед це стосувалося мови й деяких инших аспектів національного і, ясна річ, залежало насамперед від конкретних репрезентантів. У всякому разі беруся стверджувати, що серед більшості гіпі панувала симпатія до національної проблематики або принаймні толерантне до неї ставлення. І причиною цього був, гадаю, не тільки вплив національних середовищ, а ще більшою мірою протестний характер самого національного світогляду, який відверто конфронтував із офіційною радянською ідеологією з її прагненням асимілювати нації і на «рускій» мовно-культурній базі створити «новую общность – советский народ». Памятаю, як в Могильові місцеві гіпі (Сорокін на прозвисько Плейшнер й инші) намагалися, розмовляючи зі мною, вживати деякі специфічні білоруські слова або схвально відгукувалися про УПА, щоб підкреслити свою прихильність до національної ідеї. Не можу не згадати також прикрого випадку, який стався якось у Львові з Пензлем, який зазвичай вільно послуговувався як українською, так і російською мовами залежно від того, хто був його співрозмовником. На початку Личаківської до нього причепився якийсь офіцер, лаючи за неохайний (антиобщественний) зовнішній вигляд. Пензель у відповідь кинув йому: «Я вас не розумію» (мовляв, не розумію російської). Це так розлютило служаку, що той викликав міліцію і Пензля забрали до міліційного відділення.
Рух гіпі в другій половині сімдесятих років мав дві більш-менш виразні течії. Перша виражалася просто в бунті, запереченні усталених норм, назвемо її атрибутивною (сюди належали також любителі наркотиків), а друга течія була релігійна. Вона об'єднувала усіх, хто наполегливо намагався знайти хоч якусь альтернативу тому, проти чого всі гіпі бунтували. Саме до цієї релігійної течії у 1977 році примкнув і я.
Мене, як і инших, привів до руху гіпі, як вже говорилося, бунт душі. Мій бунт, однак, мав достатньо глибоке самоусвідомлення. Це була пекуча (вона ніколи не зникала) незгода з фатальною приреченістю людської долі повторювати одні й ті самі кроки, якими рухалася людина впродовж тисячоліть.
– Як, – думав я, – народитися, вирости, закінчити школу, університет, ходити на роботу, одружитися, мати дітей, здобути статки, пошану і врешті померти?! І це є життя?! І таке чекає і мене? Ні! – вигукував я, – задля чого тоді всі ці зусилля, задля чого страждати впродовж виділених долею років? Я не хочу. Має бути якийсь инший шлях! Я мушу знайти його! І я знайду його!
Ось такі міркування, які зародилися ще в старших класах школи, врешті-решт змусили мене в пошуках відповіди на питання «задля чого?» опинитися серед тої частини гіпі, які шукали Бога. Задовольнятися просто протестним байдикуванням, розчиненням у природі, екстазами на рок-концертах, вільним коханням (не кажучи вже про наркотичне одурманення) я не міг. Біблія, вчення Ісуса Христа, християнські містики, індуські релігійні трактати, Веди, Упанішади, Бгагавадґіта, Будда, майстри Дзен, даоси Лао-цзи й Чжуан-чжоу, мусульманські дервіші, пізніші Рама-Крішна і майже сучасники Крішнамурті, Раджніш і десятки инших стали предметом мого ненаситного зацікавлення. Тексти всяких релігійних учень (зазвичай машинописні передруки) ходили по руках, і я поглинав їх з воістину непогамовною жадобою.
Мої релігійні пошуки (на самому їх початку, коли я цікавився вченням Ісуса Христа) привели мене і до Григорія Сковороди.
Що зацікавило мене в ньому?
Те, що Сковорода не пояснював дійсність, не придумував чергової концепції світу, як робили всі філософи, а давав відповідь на головну людську проблему – людина в житті приречена страждати чи може бути щасливою?
У всіх його трактатах так чи инакше йдеться про те, що Бог є єдиною живою реальністю, яка криється за видимістю світу, в тому числі і за видимістю людини. Покликання людини полягає в самопізнанні, в проникненні за таємну запону власного Я, відкритті Бога в собі. Той, хто пізнає себе, досягає щастя і позбувається страждань.
Сковорода це стверджував не тому, що покладався на мудровані умовиводи свого витонченого розуму, а тому, що здійснив проповідуване на практиці. І саме з цієї причини його належить вважати не так філософом, як християнським містиком. Згідно з його власним свідченням, Бог відкрився йому 1770-го у віці сорока восьми років:
«Маючи розпалені благоговінням і вдячністю Богові думки й почуття душі моєї, ранком устав я й вийшов прогулятися в сад. Перше відчуття, яке я осяг серцем моїм, були певна звільненість від припонів, якась свобода, переповненість надією. Спрямувавши в цей стан духу всю волю і всю жагу мою, відчув я внутрі себе незвичайний рух, який сповнив мене незвіданою силою. Вмить влилося в душу мою щось дивовижно солодке, від чого все в мені спалахнуло вогнем, і, здавалося, що в моїх жилах струменить вогненна течія. Я став не ходити, а бігати, наче мене щось підхопило, і не відчував ні рук, ні ніг, немовби весь складався з вогняного єства, що носиться у просторах коловороту буття. Весь світ щез переді мною. Лише почуття любови, благонадійности, спокою, вічности оживляло існування моє. Сльози потоками ринули з очей моїх і розлили особливу розчулено-милу гармонію у весь склад мій. Проникши в себе, я відчув наче синівське запевнення в любові і з того часу посвятив себе синівському служінню Духу Божому».3
Захоплення Сковородою й иншими релігійними вченнями, потреба практичної реалізації того, що проповідували великі вчителі людства, поступово змусили мене охолонути до гіпі-руху, і я відійшов від нього.
З того часу минуло понад тридцять років. Я багато що робив, багато що бачив, зазнавав піднесень і розчарувань, марно шукаючи свій спасенний шлях, але в 57 років, уже з зовсім сивою головою, мучений болячками та хворобами, мушу з гіркотою визнати, що ні на йоту не просунувся до тої мети, до якої прагнув, будучи гіпі, там, у далекому, тепер уже як мариво, Львові. Все сьогодні, як і тоді, залишається під питанням. Таємна запона і далі закрита для мене. Навіть маю враження, що зараз я ще менше щось розумію, ніж раніше. Я нічого не знаю і нічого не досяг. Щодня виходжу з хати, стою, дивлюся на холодну гладінь ставка, в який вітер шпурляє зів'яле в'язове листя, запитую одне й те ж – і не одержую відповіди. Ставок, здається, знає цю відповідь, я ж і далі перебуваю в невіданні.4
________________________
1 Ігор Малахов – помер у жовтні 2021 в Почаєві.
2 Олег «Алік» Олісевич (нар. 1958) – гіпі-правозахисник.
Юрій «Рубчик» Шинкарук (1956–2021) – російськомовний поет.
Ігор «Пензель» Венцславський (нар. 1949) – лідер Мотогіпі.
Олександр «Лобач» Лобачов (1953–2011) – активіст толстовського руху в СРСР.
Володимир «Вишня» Вишневський (нар. 1952) – учасник Мотогіпі.
Ігор «Фред» Вахула (1954–2015) – один з ініціаторів лама-тібетського буддизму в Україні.
Григорій «Ґреґ» Порицький (1948–2012) – один з патріархів львівських гіпі.
Валерія «Лєра» Славнікова (нар. 1958) – російськомовна письменниця.
Галина «Дзенка» Жегульська (нар. 1958) – художниця.
Леонід «Леон» Козачук (нар. 1956).
Валерій «Дем» Дем’янишин (нар. 1947) – художник-графік.
Володимир «Бест» Щербаков (нар. 1951).
Тетяна «Єва Чорна» Блощаневич (1959–1997).
3 Григорій Сковорода «Повне зібрання творів у двох томах», К., 1973, Т.2, С. 463. Авторський переклад з давньої книжної української мови.
4 Написано 2010 р., опубліковано в 1-му випуску альманаху «Хіппі у Львові» (2011). Авторську орфоґрафію збережено.
27.05.2023