Множити світло у темні часи

Множити світло у темні часи: Третій Міжнародний фестиваль камерної музики «Дзеркало»

Літо у Львові зазвичай аж ніяк не тотожне затишшю у мистецькому житті. Театри йдуть на канікули, але натомість концертні зали вибухають веремією міжсезонних фестивалів. Серед них увагу привертає Міжнародний фестиваль камерної музики «Дзеркало», який цьогоріч відбувся у Дзеркальній залі Львівської національної опери вже втретє. Заручившись партнерською підтримкою британської міжнародної телекомунікаційної компанії Vodafone та німецької організації з управління авторськими та суміжними правами «GVL», організатори фестивалю вчергове запросили львів’ян та гостей міста відшукати своє відображення у дев’яти вишуканих – і дуже різних! – музичних дзеркалах.

За два попередні роки літній фестиваль Дзеркальної зали набув особливої впізнаваної атмосфери, постійних учасників та певних традицій. Втім, поціновувачі класичної музики, які спостерігають за «Дзеркалом» від першої едиції, мали помітити й певні зміни. Цього року організатори фестивалю (артистичний директор та засновник – Микола Гречух) скоригували час його проведення: замість травня фестивальні події відбулися у період з 30 липня по 10 серпня 2025 року – цілком виправдане рішення, аби без зайвої потреби не конкурувати із травневим філармонійним фестивалем «Віртуози». Крім того, фестиваль вперше – але більш ніж впевнено! – вийшов на міжнародний рівень: поряд з українськими колективами зі Львова, Києва та Одеси слухачі мали змогу почути виступи всесвітньо відомих музикантів з Японії, Литви, Німеччини та США. Натомість, цього року – на відміну від двох попередніх едицій – події фестивалю не транслювалися наживо. Це, безумовно, засмутило прихильників «Дзеркала» з інших міст, що цього разу не мали змоги відвідати Львів, але, з іншого боку, надало подіям унікальності та певного присмаку елітарності, який загалом є характерною рисою іміджу Дзеркальної зали.

Втім, незмінними залишилися сенсові та символічні компоненти: «Дзеркало»-2025 традиційно маніфестує музичне мистецтво як шлях до рефлексії й спосіб збереження внутрішнього світла у темні часи, а також пропагує діалог стилів і культур, класики і сучасності, українського й світового контекстів. Дев’ять вечорів фестивалю об’єднали прем’єри творів українських композиторів, бароко, класику, джаз, модернізм та сучасні перформативні експерименти – словом, чи не всі можливі грані камерного музикування, цього інтимного музичного простору, де у постійному діалозі з іншими кожен усе ж лишається самим собою.

Lux in tenebris^[1]

Розпочався фестиваль 30 липня променем яскравого «Світла». Саме під такою назвою пройшов концерт Національного ансамблю солістів «Київська камерата» під орудою відомої канадсько-американської диригентки українського походження Кері-Лінн Вілсон, знаної амбасадорки українського музичного мистецтва у всьому світі. Програма об’єднала музику українських авторів XX та XXI століть, у якій перед слухачами постали різні грані світла – і темряви. За останню, серед іншого, відповідав вже добре знайомий львів’янам моторошно-харизматичний твір «Після прочитання Лавкрафта» Олександра Родіна, що перекинув своєрідний місток до минулорічного фестивалю: композиція, натхненна похмурим всесвітом лавкрафтівських Міфів Ктулху, звучала й на відкритті «Дзеркала»-2024. Але цього разу іронічний надрив «музичного горору» швидко врівноважився тихим теплим світлом. Воно розлилося Дзеркальною залою у Концерті-симфонії для скрипки, альта та камерного оркестру харків’янина Валентина Бібіка – унікального композитора-шістдесятника, твори якого все впевненіше завойовують прихильність львівської аудиторії. Його музика зачаровує поєднанням безпосередності та глибини, мелодійністю, поліфонічністю та «непростою» простотою. Цього вечора також неможливо було не піддатися магії тонкого мережива сольних партій (скрипалька Богдана Півненко та альтистка Катерина Супрун) та відірватися від хитросплетінь музичних ліній, то медитативних, то драматичних, але раз у раз проведених «Камератою» із незмінними витонченістю та смаком.

Мерехтіння світла і тіней не полишало й решту програми. Хіба хоч на хвилину ми забуваємо про те, що просто цієї миті хтось віддає своє життя, аби зберегти наше? А втім, щемкий твір «No Man is an Island» Вікторії Польової у експресивному виконанні мецосопрано Олени Скіцько ще раз нагадав кожному присутньому: «Ніколи не питай, по кому подзвін – він по тобі»^[2]. Аж ось знову зміна відтінку і запрошення до гри, хоч і філософської. Роздивлятися сучасність у дзеркалі минулого – захопливий квест, особливо якщо провести ним береться відомий своєю творчою вигадливістю композитор та віолончеліст Золтан Алмаші. Його Concerto Grosso №3 для гобоя, віолончелі та струнного оркестру – це спроба у пошуках душевної рівноваги поглянути на навколишній світ крізь люстерко старовинного жанру та вишуканого тембрового міксту (разом із автором солювала гобоїстка Уляна Макєєва). І, нарешті, останній відблиск першого фестивального вечора – Концерт-триптих для струнних Івана Карабиця. Знову драма, знову біль і бій: хоча композитор, що писав свій твір на зламі епох та світів, у 1990-ті, навряд чи міг передбачити випробування, які за чверть століття випадуть на долю його щойно відродженої країни, трагічність його Концерту-триптиху неймовірно резонує із сьогоденням України.

Перший концерт фестивалю із впевненістю засвідчив, наскільки різним може бути світло: від ніжного сяйва наївних мелодій та сліпучого вибуху болісного прозріння. Втім, хіба не за правдою, якою б вона не була, ми раз у раз йдемо до дзеркала?

Nosce te ipsum^[3]

Наступні чотири події фестивалю стали ареною для визнаних українських музикантів, киян та львів’ян, а ще – беззаперечним свідченням різноманітності та неповторності творчих облич мистецької України. Марними були побоювання щодо можливої жанрової чи стильової тавтології протягом чотирьох поспіль камерних вечорів: кожна із запропонованих програм відкрила особливий вимір ансамблевого музикування.

Мандрівкою в інтимний дуетний простір стала програма від колективу «Duo Formula» («Темперамент звуку», 31 липня). Дует контрабаса (Назарій Стець) та фортепіано (Тетяна Павлічук-Тишкевич) – все ще унікальний для українського музичного простору склад, що часто сприймається слухачами як експериментальний тембровий досвід. Втім, це не заважає музикантам «Duo Formula» щоразу дивувати вдало обраними програмами, у яких органічно поєднуються на перший погляд непоєднувані композиції. У межах фестивалю «Дзеркало» дует успішно балансував між архітектонікою бахівської поліфонії, неокласичною раціональністю Пауля Гіндеміта, темпераментом латиноамериканської музики та психологізмом творів сучасних українських композиторів – Максима Шалигіна, Золтана Алмаші та Олени Томльонової.

Музика сучасної України традиційно представлена на подіях фестивалю дуже широко, часто – у авторському виконанні. 1 серпня по-справжньому «Свою музику» представили музиканти ансамблю «Phoenix» Петро Тітяєв (скрипка) та Денис Литвиненко (віолончель), до яких доєдналася Наталія Мартинова-Гуцул (фортепіано). Поряд із творами Гії Канчелі та Бенджаміна Бріттена прозвучали власні композиції виконавців: прем’єра витонченого циклу мініатюр для фортепіанного тріо Петра Тітяєва та надзвичайно емоційна Соната для віолончелі та фортепіано «Пам’яті жертв геноцидів українського народу» Дениса Литвиненка – щире музичне свідчення про жахи війни, квінтесенція болю за страждання рідної України, що раз у раз опиняється під загрозою знищення.

Постійні учасники «Дзеркала», ансамбль «NotaBene Chamber Group» Національного будинку музики, цього разу відповідали за європейський музичний контекст фестивальних програм. До ансамблю також долучилася львівська скрипалька Марина Громадська. Тож досить символічно, що й твори, які прозвучали 2 серпня у програмі «NotaBene+Друзі», апелювали першою чергою до взаємодії – епох (як неокласичні дуети для скрипки та кларнета Пауля Гіндеміта), стилів (як натхненний великими віденцями Бетховеном, Шубертом і Шенбергом Квартет для скрипки, альта, віолончелі та кларнета Кшиштофа Пендерецького), та врешті й людей (як написаний на замовлення українця Андрія Розумовського бетховенський Струнний квартет №1).

Перший фестивальний тиждень звершився 3 серпня «Бахом, джазом і брассом» – харизматичним поєднанням перекладів органних барокових хітів, оригінальних композицій для мідних духових та улюблених джазових стандартів від київського квінтету «Brass Ukraine» Національної філармонії України. Про виконавський рівень кожного зі згаданих колективів годі й говорити: слухачі мали нагоду побачити на сцені дійсно кращих музикантів країни.

Voces Novae^[4]

Міжнародний блок фестивалю об’єднав три унікальні творчі проєкти, що так чи так апелювали до нової музики XX та XXI століть. 6 серпня сольну програму «Містична поема» презентував японський піаніст Юсуке Ішії, пристрасний інтерпретатор фортепіанного доробку митців доби раннього модернізму та дослідник творчості литовського композитора польського походження Вітаутаса Бацевічюса, новатора-радикала та автора теорії «космічної музики». В Україні краще знають його сестру, польську композиторку Ґражину Бацевіч. Натомість, музика Бацевічюса, що прозвучала у речиталі японського виконавця поряд із композиціями Клода Дебюссі, Мікалоюса Чюрльоніса, П’єра Булеза та Валентина Сильвестрова, стала для слухачів цілковитим відкриттям.

Вихід поза межі академічного виміру для фестивалю, що не позиціонує себе як «фестиваль сучасної музики», є доволі ризикованим – аж надто радикальні експерименти у царині музичного мистецтва можуть злякати не готову до них аудиторію. Втім, для «Дзеркала» залучення експериментальних програм вже стало традицією: у 2023-му році у Дзеркальній залі виступив кросжанровий музичний гурт «Dz’ob», що поєднує звучання акустичних інструментів із електронними семплами, а у 2024-му відбулася презентація диску «Ukrainian Transformation» української скрипальки Іванни Ворошилюк, під час якої авторські твори були доповнені концепційним video art’ом. Організатори пішли на ризик й цього разу – і не прогадали. Литовський проєкт «Nerti», побудований на перетині експериментальної та сучасної академічної музики, що прозвучав 7 серпня у виконанні Лори Кмеляускайте (скрипка, голос) та Домінікаса Діґімаса (саморобні інструменти, електроніка), був не схожим ні на що з того, що звучало до цього – і в той самий час був зрозумілий кожному без зайвих пояснень. Назва проєкту поєднала два значення одного литовського слова: «пірнати» та «плести, в’язати». Звучання скрипки, трансформоване за допомогою електроніки, вокальні імпровізації, шуми, записані музикантами у різних куточках Європи – все це дійсно переплелося у єдиний поліфонічний текст-головоломку, зіткану із звуків, які важко ідентифікувати, але які – о диво! – не лякають, а заспокоюють. Було щось терапевтичне у цьому поступовому зануренні у глибини звукошумів, особливо для нас – навчених війною очікувати небезпеки від неідентифікованих звуків.

Терапевтичним – хоч і в інший спосіб – був і виступ відомого німецького мультиінструменталіста Себастьяна Студніцкі. 8 серпня разом із струнним квінтетом з Одеси він презентував свій диск «Memento Odesa», присвяту стійкості України в умовах тривалої війни з Росією. Імпровізації Студніцкі на роялі та трубі, мікс неокласики та джазу, щирість та взаємодія з публікою зробили цей вечір легким та відпочинковим – своєрідною емоційною паузою перед тими питаннями, які поставив фінальний концерт фестивалю.

Ad fontes^[5]

Заключний фестивальний вечір змусив слухачів задуматися про те, що крізь століття говорять нам «Голоси історії». У виконанні Камерного оркестру Львівської національної опери під орудою Івана Чередніченка прозвучали три твори – свідки різних епох. Спраглість до світла і краси надзвичайно виразно проявилася у Концерті для флейти та струнних Ігоря Шамо – творі, наче осяяному зсередини теплом і щирістю. М’який тембр флейти Наталії Кожушко-Максимів, її артистизм та витонченість так пасували цій піднесеній, майже кінематографічній музиці. Тим більшим контрастом прозвучав Концерт для струнного оркестру вже згадуваної Ґражини Бацевіч – твір емоційно складний, написаний у повоєнні часи, який, як композиторка писала у листі до Бориса Лятошинського, свого часу не сподобався публіці. Втім, композитор не зобов’язаний усім подобатися – але, вочевидь, зобов’язаний бути чесним, принаймні із самим собою.

Фестиваль, що розпочався із музики Олександра Родіна, нею ж і завершився. Але якщо у творі «Після прочитання Лавкрафта» перед слухачами постали уявні монстри, то Концерт-симфонія для скрипки та струнного оркестру народився як передчуття реальних жахів. Написаний незадовго до початку повномасштабного вторгнення, він став пророчим – як інакше пояснити імітацію оркестром звуків сирен та непереборне відчуття тривоги, навколо якого побудована вся драматургія твору? Експресія та віртуозність скрипаля Андрія Чайковського, що солював у концерті, лише підкреслили емоційну напругу, яка на завершення вечора досягла свого апогею. Втім, і в цьому композиторському одкровенні було чимало світла, хай різкого і сліпучого, що змушує розгледіти те, чого не помічав раніше.

«… І темрява не обгорнула його»^[6]

Відбивати та множити світло – цю функцію дзеркала фестиваль виконав сповна. І мова не лише про блискучих виконавців, що раз у раз сяяли на сцені Дзеркальної зали, але й про благодійну місію, яку поклали на себе організатори: лише під час відкриття вдалося зібрати 70 тисяч гривень на реабілітацію поранених військових у центрі NextStep Ukraine. Не менш важливою і не менш успішною стала й творча місія – сформувати новий простір для діалогу українського та світового мистецтва. Сьогодні для всіх нас так важливо мати якомога більше мистецьких осередків та ініціатив, що пропагують та підносять українську музику як частину культурної ідентичності народу, і сьогодні фестиваль «Дзеркало» – гідний серед рівних. Здається, разом із післясмаком подій та фестивальним мерчем ми таки забрали з собою щось нове, що відкрилося нам про самих себе, щось, що ми розгледіли у музичному дзеркалі.