Коли ми спалимо кремль, вони повернуться додому. Не всі, не всі здорові тілом, душею. Це буде інша Україна. Вони будуть інші, ми будемо інші. Чи їх зрозуміють, чи зможуть вони повернутися не тільки тілом?
Після того, що вони пережили, після того, що бачили, знали, зробили і залишилися людьми. Якщо говорити без пафосу, якщо забрати емоції. Чи це взагалі-то можливо?
Як я міг зрозуміти свого діда? Він брав за руку своїх дітей і на ніч розводив по різних хатах. Із найменшим, моїм батьком, залишалася мама. Потім вертався у свою хату сам. Так, тільки так можуть вижити. Знав, бачив, як клали всю сім’ю – заходили в хату і клали всю сім’ю одною автоматною чергою. Два-три покоління.
Він був абсолютно раціональним. Як так можна жити – прокидатися зранку живим, не знаючи, в тебе є дружина, діти, ні, скільки, одна, один, всі? Ти сам. Йти їх забирати. Село велике. Ліс страшенний. Іти цією дорогою, не знаючи, що було вночі. Ти не спав, ти провалився в яму забуття, виснаження. І це не раз і не два. Це війна. Як це винести і не втратити розум?
Тому що за спиною була Перша світова і полон в Італії? Заробітки в Німеччині? Тому що був 39-й рік, коли прийшли совєти і забрали все – в білий день розібрали стодолу, забрали коня, молотарку, зерно, корову. А потім знову прийшли. І всі на возі – жінка, діти, шестеро дітей, все майно, все нажите роками важезним трудом, тепер умістилось на одному возі. І вже не доїжджаючи станції все це зупиняється. «Где кузнец?» У комісара ламається «Вілліс» і треба коваля.
Там не було казок, колискових, пісень. Там було «поїв, тобі холодно, виспався», цього достатньо – це холод, страшенний холод між найближчими, найріднішими людьми. Вони вижили. Вони пережили війну. Діти йшли з дому у восьмому класі на науку в міста, житло – гуртожиток і інтернат, бо там давали їсти і була столова, це аргумент в плані вибору, а не спеціальність і перспективи роботи. Ціна такого життя? Вони не можуть, не могли говорити зі своїми дітьми, навіть коли ми стали дорослими. Вони виживали, щоб ми, діти і внуки, могли жити. Тепер наша черга.
Що буде з дітьми, які були під бомбами цієї війни і повернулися в клас, де за партами не свого міста і не своєї школи сидять дітки, які не знають нічого про справжню війну – гірше, які знати цього не хочуть, яким це абсолютно байдуже, що робиться тут, в Україні. Їм разом вчитись і вчитись. Що буде з тим, хто виріс в одному дворі, де всі відкосили, а він ні, добровільно пішов і повернувся поранений, комісований: ноги. Як їм тепер? Не вітатись чи робити вигляд «все нормально, чувак, – буває, сам знаєш»? Ми все розуміємо і знаємо, що таке ПТСР? Американці не годні собі з цим раду дати.
Коли згорить кремль і на нашу землю прийде мир, нам всім доведеться скласти іспит на право жити у цій новій Україні, на право називатися людьми. Вони і всі, хто не вернувся, його склали там, на полях боїв, визволяючи нашу землю; тепер прийде наша черга в тилу хоча б не заважати їм жити, хоча би спробувати зрозуміти їх, підтримати, бути поруч, не заважати повернутися назад у мріях, у снах, не тільки тілом – душею.
16.05.2023