Дім весни

Порізаний пальчик пробуджує відчуття вдячності, бо нагадує про цінність життя. Коли тобі пече – знаєш, що ти людина. Ковток імбирного напою пече інакше, але так само збадьорює людськість в уяві і пам’яті.

***

Вертаєшся з країни, де багато всього імбирного, туди, де імбирне цілком можливо знайти – якщо добре пошукати. І шукати тут легше, навіть якщо складніше знаходити. Тут важче бути, хоча легше бути собою. Імбирна щипучість є квінтесенцією болісної приємності. Пече, щипає, лоскоче, зігріває – напруження розтікається розслабленістю. Імбир не для всіх. Як і секс не для всіх. Стрес не завжди є безумовною благодаттю прийняття. Приймати й дарувати дискомфорти заради кінцевої миті втіхи може не кожен. Так само не кожен вміє любити свій дім безумовно. Шукати й знаходити в ньому власні імбирні моменти. А ще свою особисту весну.

Вдома війна дивним чином поглинає тебе м’яко. Попри те, що щодня бачиш людей у формі в колись цілком банальних або й найнесподіваніших місцях. Хлопець у черзі перед вокзальною касою вміє терпляче чекати. “Куди поспішати, попереду все одно вічність”, – усміхається тепло, коли пропоную йому перейти в значно коротшу чергу для військових та пільговиків. Йому хочеться бути в звичайній черзі. Відповідає на телефонний дзвінок ласкавим голосом і пестливими словами. Поповнює на сто гривень мобільний старшій пані, що звертається до нього східняцькою говіркою. Розказує про свої досвіди війни. Показує рубець на запалому животі – після фронтового поранення лікує наслідки травм, у червні ще одна операція на кишківнику. Усміхається знову. Занадто часто усміхається. Немов який блаженний. Хоча чого “немов”? Блаженний, бо живий. З лагідною вічністю попереду.

***

В одному з Пунктів незламності нашого району в дитячому куточку надибалося кублище отрутних книжок, і то не просто кацапською, а з кремлівськими символами на обкладинках кількох товстих томів совкопрози. Увінчував цю бібліотечку, певне даровану дітям від “хароших львавян”, набір фотолистівок “Ульяновск” зі сіренькими розмито-зернистими зображеннями малої батьківщини “червоного царя”. Стрималася, аби не влаштувати шкандалю. Просто наступного візиту до цього Пункту ми з донею притягнули торбу українських книжок. Здебільшого дитячих та кілька історичних. Мовчки згребли й забрали геть те совкове паперове гаддя, розставивши на належному місці книжкове українське військо. Дівчата, що там чергують, либонь уперше звернули увагу на те, яку літературу пригрівали біля себе, отже й не мали чого сказати, тільки винувато порхали довгими віями.

Дім – це добровільний обов’язок регулярного прибирання і виведення шкідників. Великоднього ранку хтось повиловлював друковані пам’ятки ульянівська. Блискуча поверхня дощової води віддзеркалювала українську Україну.

***

В новому освітньо-спортивному центрі багато дітей стрибають на батутах – вихідний. Поряд з маленьким хлопчиком більший. Значно більший, на вигляд ніби його тато, але з обличчям так само юним, відкритим. Більший парубок також багато усміхається. І намагається за компанію малому теж підстрибувати на батуті. На двох протезах, що починаються вище того місця, де мали би бути коліна. Вдається йому це лиш трішки, проте на диво зграбно. Й ніхто не дивується. Ніхто з інших відвідувачів, окрім мене, його не розглядає. Ще більш захоплено й з великою ніжністю дивиться тільки білява дівчина з торбинкою на плечі. Мабуть, дружина. Малюки ж навколо зосереджені на забаві, інтуїтивно покликані впиватися зблисками власної радості, не дивуючись нічому, що безупинно нагадує про війну, в якій живемо. Яка має довіку жити в нас. Не затуляючи втіхи. Й не дозволяючи себе забути.

***

Залишена в кухонній шафці скляна баночка з імбиром знайшлася несподівано. Харчова міль, вона ж метелик-вогнівка, за час відсутності господині (марно тій молі й намагатися втекти від повелительки метеликів) спробувала покуштувати зацукровані імбирні пластинки. Не сподобалося. Такий пекучий різновид екстазу не для скромних хатніх метеликів, попри їхню палаючу назву. Зате смакує дівчатам, котрі полюбляють гостро нагадувати собі про щастя бути живими.

Знахідку розділили з посестрою з культурного фронту. Колись ми разом купували імбирний напій в крамничці з багатообіцяючою назвою “Raj”. Там він продавався у кожному мережевому супермаркеті й наливався “безалкогольним” гостям під час застіль. Проте саме “Raj” здавався сакральним джерелом імбирної щипавості.

Розкошуємось вдома вцілілими імбирними смаколиками. Саме тут справжній Рай. Бо свій. З купою проблем і недоліків. Бо таки справжній. Бо саме тут найпекучіше відчувається суть власного існування. Її зіпсути не стачить голодного жару жодній вогнівці.

***

У Великдень пишеш вітальну відеоподяку на фронт. Подяку за подяку за свій незначний вагою чи у порівнянні з чиїмись, але важливий саме зараз і саме там внесок. Та подяка за подяку особливіша за будь-які інші подяки в твоєму житті. Невисловлювано щемна. Вона гарячим згустком у западині між ключицями тріпоче, мов серце пташини, що змореною присіла тут дорогою додому. Їй летіти ще і летіти. І гніздечко будувати заново, якщо те, що було, не втрималося на гіллі в буревій. Але зараз цій пташці важливо перепочити й знову спурхнути в небо.

Що сказати хлопцям, які щоденно наближають Перемогу, ризикуючи собою, але знаходять час і натхнення подякувати тобі за допомогу, яку твій внутрішній українометр не оцінює так високо, як прагнеться допомагати.

Як подякувати за змогу спокійно відсвяткувати Великдень вдома?

Все, що у тебе є – це квітуча весна. Нею ділитися найлегше. Вона просочує наскрізь, вона вривається в найпотаємніші закутки єства і струменить з погляду, з усмішки. Саме та нездоланна сила, що допомагає пташечці злетіти зі заглибини поміж ключиць.

***

Зима позаду й імбирність відкриває обійми запаморочливій квітковості. В парку Франка ще не розквітнув жасмин. Ти б відчула будь-звідки. Вже ось-ось. Можливо, його пахощами тішитиметься блаженний хлопець з порубцьованим животом. Або молодий стрибун на трампліні на двох протезах зі своєю сім’єю. Або хтось зі знайомих чи незнайомих побратимів їх. Чи будь-хто із цивільних, близьких і далеких. Тих, хто залишилися рухати життя вдома. Тих, хто тлумачать Україну світові. Хто своєю українськістю живлять велетенську машину Перемоги. Тих, хто докермує її до пункту призначення.

***

Імбир залишає тобі вибір, а жасмин і бузок – ні.

З-під під’їзду в прочинене кухонне вікно вриваються бузкові пахощі.

“Відчуваєш?” – питає 6-річна доня. “Так пахне тільки українська весна”.