За всіх

За всіх, за нас, за мене, за тебе, за тих, кому до шістдесяти ще рік-два-три, хто отримав повістку і кому потім сказали, коли пройшли комісію, «ви трохи застарі, ми вам подзвонимо, будьте на зв’язку» – і чого гріха таїти, нам стало легше на душі, спокійно стало, не так паскудно. За нас вони воюють там, у ЗСУ, наші ровесники, нас захищають.

Хто хотів, той вже пішов, той вже воює – хто хотів, сам пішов, не чекав на повістку. У перші дні брали всіх, на вік не дивились, не в Києві – можливо, у провінції, в маленьких містах. Хто хотів, той ночував під військкоматом, той просив, грозив, домігся свого і пішов. Це питання бажання і мотивації. Наприклад, колишня депутатка парламенту від правої партії "Шведські демократи" підписала контракт із ЗСУ і служить у Інтернаціональному леґіоні сержантом.

За всіх депутатів обласної, міської і селищних рад, а особливо Верховної Ради, воюють ті депутати, про сам факт участі яких в обороні країни ми дуже часто дізнаємося з повідомлень про їхню загибель. Не є великою таємницею, що в очах електорату (того самого, що їх обирав) усі депутати – нероби, крикуни, злодюги, хабарники, аферисти і шахраї, яким «все мало, ніяк не нажеруться». Так, ця стигма – на них, на тих, що втекли від війни за кордон і зараз відпочивають у Дубаї, або на легендарних, завдяки викриттям преси, «батальйонах» Монако, Куршавель, Відень. За всіх – і навіть за них депутати воюють і гинуть, як усі свідомі свого обов’язку громадяни, вірні сини, захисники Батьківщини.

За тих, хто втік, хто відкосив, за ухилянтів і сачків, за всіх качків і пияків, всіх симулянтів, брехунів, за всіх, на кім печать гріха, всіх тих, хто день і ніч живе в страху, боїться повістки, не спить, на вулицю хіба вночі, блок-пост об’їхати й обійти – за них також іде війна. Щоб залишилися живі. Всім страшно, не всі ми герої. Ними не народжуються, ними стають.

Навіть за тих, хто робить бізнес на війні, хто багатіє на крові, продає чуже, краде у тих, хто найбільше постраждав від війни, хто особливо потребує допомоги – і за тих, хто торгує смертю, торгує зброєю, ліками, які для ЗСУ, торгує продуктами, які для ВПО, малює довідки за хабарі, вивозить ухилянтів. Щоб їх тут усіх не повбивали, щоб вони могли робити свої ґешефти – вони там, наші воїни, ЗСУ, кладуть своє життя.

За всіх, хто малює, танцює, співає, збирає на оборону, хто спортсмен і піднімає наш прапор на спортивних площадках по всьому світу – як їм на фронт, як їм в окопи, під танки? вони тут у тилу захищають країну – культурний фронт. Там, під Бахмутом, на реальному фронті воюють і гинуть спортсмени, теперішні й колишні, тренери, художники, журналісти, письменники, поети, танцюристи і співаки, артисти кіно і театру, воюють і гинуть – не там десь далеко, а у нас на війні.

За всіх, словами великого Тараса, «і мертвих, і живих, і ненарожденних», щоб жили, не вмирали, не гинули від бомб і артобстрілів, не були розстріляні в цих кімнатах тортур, на блокпостах, у концтаборах, на нашій українській землі створених орками, щоб народжували і просто були. Були і пам’ятали, не забували, завдяки кому ми всі живі, завдяки кому не вмерла Україна. Бо часто в тилу, особливо глибокому, на заході, ми про це забуваємо, заколисані мирним спокійним життям. Ні, війна тут, ми її просто не бачимо, робимо вигляд, що вона закінчилась. Забули про неї, читаючи рекламу відпочинку в Туреччині і будуючи плани – виліт з Варшави чи з Кишинева? Плануючи і купуючи квиток на поїздку в Москву – виявляється, і зараз їдуть в орду. Купують предмети розкоші, витрачаючи шалені гроші… тому що там, на війні, воюють за всіх – і навіть за них. Захищаючи їх, нас, всіх, тебе і мене. Не забуваймо про це.