У Судані вже три тижні триває громадянська війна. Всі спроби перемир’я зривалися. Чи не проглядається тут сумнозвісна «рука Москви»? Спробуємо з’ясувати.
Отже, збройний конфлікт у Судані спалахнув 15 квітня. У столиці Хартумі та інших частинах країни тривають запеклі бої між підрозділами регулярної суданської армії та Силами швидкого реагування (RSF).
Чи це спроба державного перевороту, як заявили деякі експерти? Певним чином так, хоча інші експерти стверджують, що таке визначення було б не зовсім коректним, бо ніхто нічого не збирається «перевертати». На їхнє переконання, це радше варто називати збройною суперечкою про шлях країни та об’єднання збройних сил. Але в будь-якому разі наріжним каменем є питання влади. І суперечка ця ведеться між двома найвпливовішими генералами країни. Керівник регулярної армії і фактично президент країни генерал Абдель Фаттах аль-Бурхан бореться зі своїм заступником – командувачем RSF генералом Мохамедом Хамданом Дагало, також відомим як Хеметі.
Для того, щоб розібратися в цій складній справі, зробимо короткий історичний екскурс. Судан як суверенна держава постав щойно першого січня 1956 року. До того дня це була територія, контрольована з одного боку Великою Британією, з іншого – Єгиптом на основі угоди від 1899 про «англо-єгипетський кондомініум».
Кордони Судану в колоніальний період було проведено доволі штучно, без врахування етноконфесійних відмінностей. Зрештою, як і в більшості країн Чорного континенту. Це заклало під суверенітет держави бомбу сповільненої дії. В країні з моменту здобуття незалежності фактично безперервно тривали бунти, масові протести та навіть громадянські війни, спричинені спробами державних переворотів.
Урешті 2011 року країна, яку роздирали конфлікти, розпалася на дві частини – Судан і Південний Судан. Відносини між двома державними утвореннями досі залишалися вкрай напруженими. Час від часу спалахують збройні конфлікти через територіальні та економічні суперечки.
11 квітня 2019 року в Судані (який залишився після відходу Південного Судану) відбувся військовий переворот, внаслідок якого було відсторонено від керівництва та заарештовано тогочасного президента Судану Омара Башира. Чинність конституції була зупинена. Створено тимчасовий орган влади – Перехідну військова рада Судану, яку очолили вже згадані генерали Абдель Фаттах аль-Бурхан та Мохамед Хамдан Дагало. Військову раду згодом заступила Суверенна рада Судану, хоча двійко генералів так і залишилися на чолі держави. Вони мали б підготувати країну до нормального життя і передати владу всенародно обраному президентові, але і досі цього не сталося.
Цивільний уряд ніби було сформовано. Його очолив відомий суданський економіст, знаний фахівець у галузі державного управління Абдаллах Хамдок. Країна поступово готувалася до президентських виборів, які мали відбутися в жовтні 2022 року. Але до них так і не дійшло. За рік до того аль-Бурхан з Хематі вчинили черговий військовий переворот, розігнали цивільний уряд і кинули Хамдока за ґрати. Однак через місяць військовики звільнили його і навіть відновили на посаді прем'єр-міністра. Але на початку 2022 року Хамдок сам подав до демісії, оголосивши, що «не може нічого вдіяти проти тих, хто не бажає демократизації Судану».
А про вибори президента вже ніхто й не згадував. De facto обов'язки глави держави виконував аль-Бурхан, певним чином поділяючи владу все з тим же Хеметі. Зрозуміли, що між цими двома амбітними особами раніше чи пізніше мало дійти до жорсткої боротьби за владу. А оскільки вони були бойовими генералами й руки в них свербіли вхопитися за зброю, то в країні не могла не спалахнути чергова громадянська війна.
Головна суперечка всередині дуумвірату виникла навколо включення Сил швидкого реагування (а це близько 100 тисяч осіб) до складу регулярної армії. Виникло питання, скільки часу триватиме процес інкорпорації та хто командуватиме збройними силами під час цього процесу.
Аль-Бурхан наполягав на якнайшвидшому завершенні процесу (протягом двох років), Хеметі вимагав не менше десяти років. Ця проблема призвела до того, що Хеметі відмовився поставити свій підпис під угодою про реєстрацію. Ця, здавалося б, незначна проблема врешті-решт і призвела до війни.
Кожна зі сторін звинувачує іншу в спробі державного перевороту, кожна вважає саме себе легітимною владою. А головне – кожна вірить у перемогу, а тому раз за разом відкидає спроби провести мирні перемовини.
Абдель Фаттах аль-Бурхан і Мохамед Хамдан Дагало (Хеметі)
І тепер питання питань: чи причетна Москва до цього конфлікту? Якщо так, то яка її роль? Відомо, що Москва ще з радянських часів активно шукала підходів до Хартуму, намагалася налагодити з ним співпрацю. Відносини між ними то налагоджувалися, то погіршувалися залежно від того, хто під час чергового державного перевороту в країні приходив до влади.
Тож Російська Федерація у певний момент вирішила скористатися старими радянськими напрацюваннями на суданському напрямку і скерувала на це активні дипломатичні зусилля. Вони були доволі успішними. Чого вартує хоча б те, що 27 березня 2014 року на голосуванні Генеральної асамблеї ООН з питання невизнання референдуму в Криму, Судан проголосував проти, таким чином визнавши референдум у Криму та підтримавши Росію.
2017 року тодішній президент Судану Омар Башир, обвинувачений Міжнародним кримінальним судом у геноциді населення Дарфуру, прилетів до Москви і підписав там кілька угод. Серед них була угода про створення російської військово-морської бази в Порт-Судані на Червоному морі, а також угода про концесії на видобуток золота між російською фірмою «М-Инвест» і міністерством корисних копалин Судану.
У березні 2022 року офіційні особи Судану оголосили про плани продовжити угоду про базу в Порт-Судані, яка була розірвана 2020-го. Водночас Хеметі прибув до Москви, де зустрівся з російськими офіційними особами, зокрема з міністром закордонних справ РФ Лавровим і секретарем ради безпеки Росії Патрушевим. Тож можна припустити, що у суданському дуумвіраті Кремль зробив ставку саме на Хеметі.
Потім відбувся візиту Лаврова до Судану, після якого влада країни схвалила будівництво російської військово-морської бази. Передбачається, що на ній розмістять майже 300 військовиків і чотири кораблі. В обмін Москва пообіцяла надати Хартуму зброю та військову техніку.
Зразу ж за Лавровим до Судану навідалася ПВК «Ваґнер» на чолі з Євгеном Пріґожиним. Як же без них? «Путінського кухаря» не могло не зацікавити суданське золото, запаси якого є третіми за обсягами на континенті.
«Пріґожин та його мережа експлуатують природні ресурси Судану для особистої вигоди та поширюють свій шкідливий вплив на планету», – нарікав минулого року міністр фінансів США Стівен Мнучін. За даними американської розвідки, ПВК не лише займалася охоронною діяльністю, а й навчала там суданських військовиків, а ще допомагала придушувати народні протести.
Відомо, що «ваґнерівців» у Судані щонайменше пів тисячі. Більшість із них базуються на південному заході країни, у селі Дафук біля кордону з Центральноафриканською Республікою (ЦАР).
Про причетність російських найманців до збройного конфлікту в Судані поки що жодної інформації не надходило. Але в будь-якому разі відомо, що Кремль має в цій країні свої поважні економічні та стратегічні інтереси. А головне: має інструмент для впливу в особі ПВК «Ваґнер».
За твердженням деяких аналітиків, Росія, в принципі, могла спровокувати Хеметі відібрати владу в аль-Бурхана. Адже саме з Хеметі в Кремля є значно тісніші пов’язання, а головне – спільні інтереси, пов’язані, наприклад, зі золотими копальнями. Наразі все це лише спекуляції. Тож чекатимемо, коли ця «рука Москви» проявиться чіткіше.
