Дозвілля

«Дозвілля без книги¹ – смерть і гробівець для

живої людини».

Сенека

Для зайнятих, а якщо латиною, то «окупованих» людей (homo occupatus), надто філологів, поняття «дозвілля» одразу в’яжеться зі словом «стіл, папір», а водночас – із поглядом у живий світ природи: «О тиха пристане робочого стола...» (поза ним – житейське море, яке й «окупує» людину) – чуємо зітхання Максима Рильського. Тут же – Микола Зеров («Возовиця»): «Спочинку кращого немає та й не треба! / Високий літній день піднявся в ясне небо / І вовну білих хмар тримає при землі. / Папір пожолобивсь на довгому столі...» Далі – Космос, який з відходом від живої природи, від філології, гуманітарії втрачаємо: неосяжний світ образів, звуків, барв, ритмів розміреного, налаштованого на камертон Природи життя... Хто б хотів по-справжньому відчути, що таке дозвілля для римського інтелігента імператорської доби, – мав би спромогтися увійти у «схоплений» («Carpe diem!») літній день, що в поезії Миколи Зерова (до речі, молоде покоління вже не знає, що таке возовиця).

Міркуючи над поняттям «дозвілля» («Дозволь... Дозвольте... Дозволю собі... Дозвіл... Відпустка... Вседозволеність...»), я пригадав собі діалектне «урльоп». А що це один із численних у нашій мові германізмів, то зателефонував Юркові Прохаську (часто ділимось філологічними «цікавинками»). Йому і завдячую баченням того, що стоїть за цим «урльопом»... Післяжнив’я... Сільський старійшина Ур (Ur- пра-, стародавній) разом із платнею за працю на полі дає юнакам і дівчатам дозвіл (Erlaubnis) на відпочинок, на виїзд із села у своїх справах (такий звичай – десь до ХVІІ ст.)... «Дозвіл», зауважмо, але не «вседозволеність», бо це щось несумісне з поняттям «людська спільнота».

Потім перед очима постали рельєфи Гаврила Красуцького (це вже ХІХ ст.) за мотивами Вергілієвої поеми «Про хліборобство», що на вул. Вірменській, 23; чотири пори року – чотири рельєфи. Під словом «Зима» (Hiems) – селяни на санях (фірман таки на коні) з вітерцем їдуть у гості: в одного – пляшка в руці, в іншого – струнний інструмент («музика й вино»), решта – у передсмаку веселого застілля... Одне слово – зимовий «урльоп». Під цим образком – гекзаметри Вергілія: «Щойно зима – селяни здебільш утішаються жнивом: / Поміж собою гуртом веселі вряджають гостини».

А далі – думка сягає постійного дозвілля, що було в «золотому» віці, як про це Овідій: «Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду / Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували... / В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена. / Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза, / Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність»... А втім, постійна весна («Вічна стояла весна...»), як і постійне дозвілля – це вже й не весна, й не дозвілля: весна – після зими, дозвілля – після праці (тут уже інші слова потрібні)...

Врешті, замість золота в переносному значенні прийшло справжнє золото, а з ним – «клята до нього жага», вбивче залізо, війни, важка праця, винаходи, які мали б вивільнити для людини час для такого жаданого дозвілля, як про це елліністичний поет у зв’язку з винаходом млинового колеса: «Дайте, нарешті, спочити рукам, жінки-мукомели! / Спіть, а світанку вістун, півень, хай піє собі: / Німфи річок замість вас уже трудяться з волі Деметри...» Далі – опис цього винаходу, а насамкінець: «Давній всміхнувся нам вік золотий: без марудної праці / Можемо знов смакувать щедрі Деметри дари!»...

Коби-то!.. Що хитромудріші винаходи – то швидших обертів набирає міський час: «зрана до ночі гуде колесо темних турбот» (М. Зеров). Хто б із цим не погодився сьогодні, за такої стрімкості технічних удосконалень?.. Навіть вимкнувши мобільний, знаємо, що в ньому з хвилини на хвилину наростає кількість пропущених дзвінків... Мав би Горацій той винахід – ще не такої заспівав би у своїх «Сатирах», як, скажімо, у шостій другої книги: «...Та ось і на людний / Я вже ступив Есквілін. А тут тобі справ чужих сотні / Так і наскакують зліва і справа: "Прохав тебе Росцій / Завтра о другій у претора бути"... "Є діло важливе, / Спільне й нове; нагадують скриби і дуже прохають, / Щоб не забув ти про це. Гляди ж, не запізнюйся, Квінте!"»... І тих персоніфікованих справ, що цілими загонами наскакують звідусіль «на голову й на боки», – не злічити...

Подібно – й Пліній Молодший у «Листах»: Іноді аж диво бере, як то в місті кожен день або заповнений усілякими справами, або видається таким, а приглянешся до низки тих днів – побачиш порожнечу. От запитай когось: «Що поробляєш сьогодні?» – «Брав участь, – відповість, – у святі повноліття, побував на заручинах або на весіллі; той попросив мене підписати заповіт, інший – виступити захисником на суді, а ще інший – прийти на раду». Займаєшся цим упродовж дня – все воно начебто потрібне, а подумаєш, що робив усе це день-денно, – видається геть безглуздим, надто, коли виїдеш із міста. Тоді-то, озирнувшися, зітхнеш: «Скільки ж то днів на такі марниці розтрачено!»

Дозвілля для тодішнього римського інтелігента – це прагнення (спрага) вихопитись із міста в село – відживити себе ковтком джерельної води, дихнути свіжим повітрям, поспілкуватися з природою, яку античний письменник мав за співавторку своїх писань, урятуватись від тих нескінченних «треба» («требовать» – вимагати, наказувати)...

Та чи тільки античний?.. Найболючіший вияв тієї «спраги» – в «Intermezzo» Михайла Коцюбинського... Втеча від міста, де «фактично стаєш невільником сього многоголового звіра», від «ревучих потоків людського життя» («многоголовий звір», зауважмо, – метафора, запозичена з Горація: Посл., І, І, 76). Але місто – не пускає: «Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає»... Нарешті: «На небі сонце – серед нив я. Більше нікого. Йду...» І ближчий до нас голос – Ліни Костенко: «Іду в полях. Нікого і ніде. Півнеба захід – золото червоне»...

Природа, мовою сучасної техніки, – наче велетенський «pоwerbank», з якого людина черпає життєву енергію, наснажується. Але винайдено замінник – віртуальну реальність. Куди може завести ця стежка – у Рея Бредбері («451° за Фаренгейтом»): вона, ця «реальність», якщо поринути в неї з головою, – виснажує. Про таке виснаження йдеться у найвідомішому з міфів – про Антея (ось що стається – застерігає міф – навіть з наймогутнішим велетнем, якщо він утратить зв’язок із Землею). Але механістично-комп’ютерна цивілізація, що формує «мережеву особистість», не стоїть на місці: на черзі – штучний інтелект, який саме тому, що штучний, хай як його вдосконалюймо, інтелігентом не стане: про поля, де «нікого і ніде», не мріятиме... Як тут, уже вкотре, не зацитувати Овідія: «Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі»?..

Дозвілля – тема неосяжна й чи не найважливіша в морально-етичній філософії стоїків (у Сенеки – окремий діалог, присвячений дозвіллю: «De otio»). Обмежимось лише коротеньким листом цього ж таки Плінія Молодшого, який він адресує своєму другові. Лист, що зворушує болем людини, яка розривається між обов’язками – й прагненням бути собою, з собою, зі словом (згадаймо Франкове: «сам з собою у роздорі»): Щось обдумуєш, рибалиш, полюєш чи займаєшся усім цим водночас?.. Таку можливість дає наш Ларій: тут і риби в озері вдосталь, і звірини в лісах, що довкола того озера, одне слово, повний, по вінця, спокій, затишок – запрошення до усамітнених студій. Та чи втішаєшся усім цим разом, чи зайнятий чимось одним – не можу сказати «заздрю», лишень сумую, що я того позбавлений. А так хотілося б, як хворому – вина, лазні, джерельної води!.. Невже ж то ніколи не обрубаю, якщо вже розв’язати їх годі, ті пута, що так мене туго опутали?.. Гадаю, що ніколи. Бо до старих обов’язків долучаються нові, хоча й з давнішими я ще не впорався... Так ото з дня на день, вузлами й кільцями, оплутуючи мене, видовжується той ланцюг нескінченних моїх справ та обов’язків!.. Бувай здоровий!

«Вузли», «кільця», «ланцюг»... – слова, які знову ж ведуть до Івана Франка, до сотні разів повторюваних у його поетичних творах цих же слів «пута», ланцюги», «кайдани», «болі»... Та якщо римський письменник мріє обрубати ті пута, то голосом нашого поета чуємо: «Не покидай мене, пекучий болю...» Інакше, без цього болю, Каменяр, «син народа», став би осторонь свого стражденного народу. «Обов’язок» – одне з ключових слів у творчості Франка, що засвідчує його стоїчну позицію за нових умов життєвої боротьби – позицію борця: «Краплю, щоб в бою сильніше стояти, / Дай і мені!» – звертається поет до "всеплодющої матері» – Землі.

«Так і роби, мій Луцілію: відвойовуй себе – для себе самого...» – таким закликом починає Сенека перший зі своїх «Листів»... Сьогодні впору перефразувати заклик римського стоїка (сам же він казав, що пише для прийдешніх поколінь): «Так і робіть! Відвойовуйте себе для себе, для світу – того, який бореться за світло!»... Впору й за Франковим закликом – «у світлу ціль зострілити весь ум»...