Перевага життя на острові, меншому за муравлище Мангаттану, полягає в одному – щовесни незриме для ока птаство провіщує своїми голосами про завершення зими. Бо в зимовому небі можна було б помітити то пурхаючу зграйку горобців, то пролітаючих на дахами канадських гусей, або ж мартинів біля океану. Але ні горобців, ні гусей, ані мартинів природа не обдарувала добрими голосами. Зате навесні інші птахи – ті ж дрозди – поводяться так, наче скинули свої зимові одежі й соковитими голосами випускників консерваторії виконують ораторію, присвячену пробудженню землі й оновленню світу. Вони вмить підключилися до усіх процесів, які відроджують життя, принаймні у тій частині земної кулі, в якій існують більш-менш чітко виражені пори року. Весна в Нью-Йорку після безсніжної зими з перемінним успіхом намагається встановити свої правила. Теплі дні змінюють тимчасові похолодання, а ранки із приморозками знову притягують потепління. Першою зацвітає маґнолія, а далі за нею тягнеться й інша рослинність. Невдовзі й нічия черемха вбереться у вельон і стоятиме навпроти моїх вікон, аж поки не відцвітуть китиці пишного цвіту, почасти збиті немилосердними дощами.
Неподалік від мого будинку міські служби заповзялися зрізувати дерева у запущеному парку. Спеціальні машини перетравлюють стовбури деревини на тирсу-січку, й велика кучугура білого пагорба тирси, що колись була деревами, щодень збільшується. Цікаво, а куди поділися звідти білки? Їх там було чимало. Були в них там свої дупла, які весняної пори вони облаштовували для продовження свого білчиного роду. Кудись же вони подалися у пошуку безпечного місця? Але кого обходять білчині справи? Навіть птахи ними не переймаються – голосять на всі околиці. Вони знають більше за нас про весну й про шумовиння підземних рік.
Весни подібні й неподібні одна на одну. Найпотаємніші процеси, що проходять в підшкірних ґрунтах, показуються нам спершу зазеленілою вмить травою. Змінюється її колір, він стає насиченим і сповненим власної шляхетності, втраченої за час зимових місяців через кволе сонячне проміння і ранішні та вечірні приморозки. Трава починає відживати і наче приміряється своєю трав’яною інтуїцією, аби захопити в обійми безтрав’яні латки землі. Рослинний розум націлено на виживання і зріст. Усе цьому підпорядковано. В такому алгоритмі й живуть: юне стебельце на подвір’ї та багатолітній клен при дорозі.
Індики зупинили автомобільний рух. Великого самця з розчепіреним хвостом, у червоному жабо, що виростає з-над дзьоба й звисає по підґарлю, розпирало від весняної хіті. Він супроводжував трьох самок. Індички виглядали більш скромними. Їхнє убранство не дорівнювало одягу їхнього кавалера. Ця четвірка перетинала вулицю з одностороннім рухом. Поволі, роззираючись, переходили вбік порослої деревами й кущами посадки. Я сидів в автобусі біля вікна, і мені було добре видно, як ці крупні птахи, які ніколи не злетять й на пів метра, зупинили на кілька хвилин автотранспорт, наче поліцейські за перевищення швидкості. Що не кажіть, а дикі індики посеред острова на переповненій рухом дорозі виглядають неправдоподібно. І білки, що подалися невідомо куди з вирубаної посадки, колошматили мене питаннями про ці невидимі нитки, якими пов’язано видиме з невидимим і явне з таємним.
Найближчий шлях до океану – через Міллер Філд. Ступивши у прибережний пісок, який норовить залізти тобі в кросівки та шкарпетки, проминаєш кущі та загорожу. Океан, якщо не вітряно і не штормить, дозволяє набундюченим мартинам хапати дзьобами солоне повітря. Вони разом з бакланами або сидять на палях, або нипають вздовж берега, залишаючи на мокрому піску відбитки своїх ніг. Якщо сидять на палях чи колонією розсипалися перед океаном, стоячи на одній нозі – то, значить, ситі. Наліталися і повисмикували з сірих хвиль дрібної рибки. Але коли з океану несуться шалені вітри, що аж забивають мені дух, то мартини не проминають можливості повисіти в повітрі, ловлячи крилами відповідні потоки вітру. Спостерігати за цим дійством – насолода особлива. Ти бачиш, як розкриленими білими кулями вітри граються, наче футбольними м’ячами. Ця особлива впертість і цей неспинний опір природній стихії заворожують. Ти закидуєш голову, щоби втримати в полі зору побитого вітрами мартина, наче хочеш йому допомогти втриматися. Навіть звук одномоторного літака, що невідь-звідки з’явився й на собі вирішив випробувати силу повітряних потоків, не становить такої атракції, як ці, падаючі стрімголов вдолину й виштовхувані потоками вітрів догори, птахи.
Острів і сам в якийсь спосіб може видаватися таким же відчайдушним мартином, бо вибрав собі для буття відкриті простори океану, нічим й ніким не захищені.
Що пробуджує рослин і птахів? Який такий механізм приводить усю цю оркестру майже водночас вилазити з-під землі, цвісти, тягнутися догори? Хто наказує ваговитим брунькам тріскатись і розкриватися? А птахам майже одночасно будувати гнізда й виспівувати ораторії чи білкам-самцям гасати по деревах, завойовуючи прихильність самки?
А у Японії цвіте сакура. Звісно, що вона уже там, мабуть, цвіте. Здається, що для мене вона зацвіла голосами японських хорів, що зібралися й прилетіли до Нью-Йорка. Я вийшов з центрального входу Карнеґі-гол. Біля входу товклися юні японські студентки з Токіо, які навчаються в якомусь музичному університеті і щойно тримали своїми голосами склепіння над сценою в Карнеґі. Якось невимушено зав’язалася між нами розмова. Я просто хотів подякувати їм за прекрасний спів. Хористки з Токійського університету мистецтв, яких я запросив на презентацію своєї американської книжки, – на читання не прийшли. «Мабуть, – подумав я, – повіялися вертихвістки Нью-Йорком». Насправді наступного дня вони поверталися до Токіо, про що написали згодом. Один із японських хорів виконав пісню на слова поета Сюнтаро Танікава, про якого ніколи не чув. Ассошіейтед Прес з приводу його дев’яностоліття зробило невеликий репортаж, в якому мені сподобався вислів про те, що раніше поет уважав, що вірші приходять з небес, але тепер вони, на його думку, виростають із землі. Про що співав японський хор, складений в основному із літніх людей, більшості з присутніх було незрозуміло. Мені теж. Здавалося, що їхній диригент креслить своїми наелектризованими руками гієрогліфи звука, які вони ковтають як риб'ячий жир, бо це змащує їм голосові зв’язки.
Під час передпасхальних весняних днів хочеться слухати Йогана Себастіяна Баха, особливо месу сі мінор. Заворожуюча музика, в якій сконденсовано музичну формулу буття. Вона стосується кожного з нас, щоби ці високі пороги музичного співу, коли хор і солісти зливаються воєдино, як весняні потічки в ріки, нам дано переступити. А переступивши, надточити в Баха тої сміливості духа, якою він був осяяний, творячи меси і псалми. Написана меса для кюрфюрста Саксонського Фрідріха Авґуста, при дворі якого Бах служив придворним композитором, це твір для католицького богослужіння, а не лютеранського. Щиро кажучи, під час Служби звичайному хорові виконати її, звісно що, не під силу. Взагалі структура меси приблизно однакова, бо спирається на головні молитовні тексти, які прочитуються чи проспівуються під час літургії – Kyrie eleison, Gloria, Credo, Sanctus, Benedictus, Agnus Dei. Цей Бах і навколишній пташиний спів, схоже, заповзялися переконати мене, що власне весну й призначено для того, аби кожна парость і кожне серце, що б’ється в грудях, відчули той незримий взаємозв’язок усього зі всім.
У квітневий час, коли юдеї почали святкувати Песах, а мусульмани дотримуються посту протягом місяця Рамадана аж до 21 квітня, то й християнська Пасха не за горами.
От прогріється повітря від пташиних голосів, наповняться потічки і ріки прибутною водою, змінять колір океанічні хвилі й виллється на нас стільки музики, що вистарчить її як п’ятеро хлібів і двох рибин усім і для всіх.
08.04.2023