Щойно мова про час, спадає на думку зізнання св. Августина: «То що таке час?.. Коли ніхто не питає мене – знаю, а хотів би відповісти комусь на те запитання – не знаю». Пересічна людина, задумавшись, махне рукою: «Ту мудрим не будеш»... Учені ж – ідуть нескінченною стежкою пізнання, яка, врешті-решт, може привести до того, хто ступив на ту стежку, якщо вірити, що «час – це ми»...

 

 

«Життя ділиться на три часи – на те, що було, те, що є, і те, що буде», – з римською категоричністю мов під лінійку відмірює Сенека ті три часові відтинки, які пробігає колісниця життя – curriculum vitae.

 

Далі, за тією чіткістю, – щось розмите, змішане, невловне, як ото стрімкий потік, що мчить та мчить поверх «стоячого» каменя: у якийсь момент його води мали би бути на тому камені. Але той момент наче роздвоюється – між водами, які вже відпливли, й тими, які ще не напливли. Цей момент, тобто порух часу (movimentum temporis), – короткий. Об ту короткість  і спотикаємось, намагаючись збагнути, що таке час і як його «зловити»; здрібніння тієї короткості – безмежне, про що автор «Сповідей» в одинадцятій книзі цього твору...

 

Втрачаючи точку опори («...ще не настало – а вже втекло»), Сенека знаходить «ґрунт під ногами» в минулому: «Тут фортуна вже не застосує свого права, ніхто вже й не підпорядкує його своїй волі. Ось цього часу й позбавлені зайняті люди: їм ніколи озирнутись на минуле, та якби й мали коли, – не озиралися б: чи ж то приємно згадувати те, що викликає гіркоту каяття?»              

 

Ось тут ми й підійшли до чи найцікавішого вислову про час (саме життєвий, а не історичний чи космологічний); він знову ж таки належить Сенеці: «Приглянься – і побачиш, – радить він адресатові своїх "Листів", – що величезна частина життя пропадає у тих, хто робить щось не так, як треба, чимала – у тих, хто взагалі нічого не робить, а вже все життя – у тих, хто робить не те, що треба».

 

«Як це, – подивуємось, – хіба у тих, хто взагалі нічого не робить, пропадає не все життя?..» – «Не все», – в один голос потвердили б думку Сенеки античні. Серед них – і Пліній Молодший: «Краще нічого не робити, аніж робити нічого»... За тим «нічого» – погоня за багатствами, почестями, титулами, божевільні війни... гонитва за усім тим, що поза межами «достатнього» (звісно ж – для тіла, а не для думки, для душі). І саме тут, у тих трудах над «нічим», зауважив Горацій, люди... найзавзятіші. «О турботи людські! О скільки в усім порожнечі», – гірким подивом прохоплюється Персій у зачині своєї першої сатири. «Порожнеча» – це втрачений час. Невтрачений – «присвячений мудрості», а на думку теологів – «роздумам про Бога». І те, і те – споріднені заняття (маю на увазі, зокрема, працю Івана Климишина «Вчені знаходять Бога»).

 

У чільній, адресованій Меценатові пісні (оді ) Горація, мов у кінокадрах, – калейдоскоп людських занять: все тут – протилежне до «лагідного» світу (згадую книгу Юрія Коваля «Цей лагідний-лагідний світ»), все – із світу «шаленого» (а тут – відомий фільм Стенлі Крамера «Цей шалений, шалений, шалений, шалений світ»). Осторонь – лише хлібороб, що радіє, орючи батьківську ниву; Горацій серед своїх поетичних візій; якийсь чоловік, що приліг собі в тіні деревця біля струмочка з плящинкою вина під рукою. «Dolce far niente» – кажуть італійці (солодке нічогонероблення)... Час од часу той «відпочивальник» догоджає собі винцем. Але більше – душі догоджає: спілкується з красою, що довкола...

 

І знову – Сковороду («Пропадайте, думи трудни, / Города премноголюдни! / А я з хліба куском умру на місці таком»), нашого філософа, який таки геть не догоджав тілу – весь акцент свого життя переніс на думку, на філософське й пісенне, теж філософського забарвлення, слово (до речі, лат. «акцент» – це приспів)... Згадуємо Епікура, для якого життя – це бесіди про вічне в колі однодумців, Горація, Сенеку... Але для такого способу життя потрібен спокій, святий спокій. Життя ж (знову Сенека) – не вельми делікатна річ...

 

Тут спадають на пам’ять і Франкові рядки: «Та коли в робучу пору / В нашу хату і комору / Закрадаєсь лиходій, / Щоб здобуток наш розкрасти, / Ще й на нас кайдани вкласти, – / Чи й тоді святий спокій?..»

 

Саме тоді пізнаємо ціну теперішнього, гостроту його вістря. Саме тоді приходить розуміння, що час – це те, що в ньому, у його порухах – моментах. Але й у них – минуле, яке стає сучасним: пісня, постаті, жертви... Воно, героїчне минуле, що в теперішньому, – це та животворна енергія, без якої і не було б руху вперед, – у завтрашнє, переможне завтрашнє, якого очікуємо, за яке боремось...

 

*

 

Та хоч як перемішана та трійка часів, про які Сенека, хоч як важко визначитись, у якому часі перебуваємо в даний момент, усе ж людей можна ділити й за цією, часовою, ознакою: хтось дійовий у нинішньому, хтось у минуле задивлений, а ще хтось – у майбутнє... Є, щоправда, й такі, хто й у минулому має свій особливий затишок, свою оазу – музичне retro.

 

«Так жаль мені минулих днів...» – віршовий рядок із пісні «Тишина» талановитої післявоєнної піснярки Ліди Королевич (нещодавно, 14 березня цього року, відзначали 100-річчя від її Дня народження), саме це особливо близьке мені пісенне зітхання й навіяло ось такі рядки; ними й дозволю собі закінчити тих декілька рефлексій стосовно неосяжної теми часу.

 

Так жаль мені минулих днів – / Бо проминули, проминули... / Уже й не сни, а тіні снів – / Все про минуле, про минуле... / То відплива, то наплива / Все пережите, пережите, / Щоб знов і знов, / Не раз, не два, / Все пере-жити, пере-жити. / А час біжить, а час летить / Кудись у завтра, в парі з вітром... / З платівки лиш – ти чуєш? – тиш / Потурбували звуки retro. / Так жаль мені минулих днів – / Бо проминули, проминули... / З платівки – спів, піснí без слів, / Все про минуле, про минуле...»

03.04.2023