У щотижневому огляді російсько-української війни Інститут вивчення війни аналізує віру Путіна в досягнення повної перемоги в Україні в довготривалій війні:
Путін, схоже, відкидає ідею, яка дедалі більше поширюється в західному дискурсі, про те, що нинішні воєнні реалії вимагають або підтримують врегулювання конфлікту шляхом переговорів. Ані Україна, ані Захід не переконали його в тому, що він мусить розглянути можливість прийняти якесь компромісне врегулювання. Натомість Путін залишається зосередженим на досягненні своїх початкових воєнних цілей шляхом затяжного конфлікту, бо переконаний, що в ньому він переможе – або нав'яже свою волю Україні силою, або дочекається, що Захід перестане її підтримувати, і тоді її волю вдасться зламати.
Необхідною, але недостатньою умовою для того, щоб переконати Путіна вести переговори на прийнятних умовах (або для того, щоб створити достатньо сприятливі для України і Заходу воєнні умови на фронті, за яких продовження або відновлення російських атак не становитиме надмірної загрози для України або НАТО), є серія успішних українських контрнаступів.
Результати воєн часто визначаються на полі бою, а переговори лише закріплюють воєнні реалії. Путін, ймовірно, добре пам'ятає один із таких прикладів – Другу світову війну в Європі. Ця війна закінчилася лише тоді, коли війська союзників повністю розгромили німецьку армію, а радянські війська стояли на руїнах Берліна. Японія капітулювала через кілька місяців після того, як США продемонстрували, як здавалося, здатність повністю знищити країну. Навіть виведення військ США з Афганістану слідувало за вирішальною воєнною перемогою талібів без жодного формального договору чи угоди, яка б ратифікувала цей результат.
Історія, звісно, пропонує багато протилежних прикладів, як-от Дейтонські угоди, що поклали край боснійському конфлікту, та врегулювання арабо-ізраїльської війни 1973 року: не всі війни закінчуються мирним врегулюванням, особливо якщо під "мирним врегулюванням" мати на увазі взаємне визнання неможливості досягти бажаних цілей за допомогою військової сили.
Путін ініціював нинішню війну, і якщо війна має закінчитися таким чином, то він є ключовим актором, який повинен вирішити, що він не може досягти своїх цілей військовою силою, а замість цього змушений брати участь у переговорному врегулюванні конфлікту. Війна триватиме, доки Путін вважатиме, що може нав'язати свою волю Україні, воюючи або дочекавшись припинення підтримки її Заходом, що, на його думку, зламає волю українців до боротьби.
Путін продовжує давати зрозуміти словом і ділом, що він ще не дійшов такого висновку, незважаючи на провал його основних воєнних зусиль цієї зими. Його спроби заморозити Україну та Європу і змусити капітулювати протягом зими закінчилися нічим, а російські зимово-весняні наступальні операції, які мали убезпечити межі Луганської та Донецької областей, наближаються до виснаження. Російський простір мілблогерів, російські, українські та західні медіа сповнені обговореннями майбутнього українського контрнаступу, єдиним реальним питанням щодо якого, здається, є те, коли і де він відбудеться. Це мав би бути відповідний момент для Путіна зробити висновок, що Росія не може нав'язати свою волю Україні силою і що він повинен шукати компромісного врегулювання. Однак очевидно, що він до такого висновку не дійшов.
Навпаки, Путін збільшує зусилля здолати Україну у військовій сфері та/або затягнути війну, мобілізуючи російський воєнно-промисловий комплекс та оновлюючи різні схеми прихованої мобілізації, щоби створити нову бойову потужність. Промова Путіна 25 березня продовжила багатомісячну спробу мобілізувати російську військову промисловість для тривалої війни. Вона – попри явне небажання Путіна реально повністю поставити країну на воєнну основу – була спрямована на те, щоб фальшиво зобразити Росію як сучасне втілення сталінського Радянського Союзу, здатного здолати своїх ворогів нестримними масами людей і техніки. Міністр оборони Росії Сєрґей Шойґу розпочав ці зусилля наприкінці 2022 року і продовжив у поточному, а Путін посилює їх. Росіяни явно намагаються мобілізувати свою військову промисловість – і це, безсумнівно, призведе до певних поліпшень. Однак перебільшені претензії та нереалістичні цілі, які поставили Путін і Шойґу, частково мають на меті показати більшу силу та потенціал, ніж Росія має. Вони не відображають викликів, з якими стикається Москва у придбанні необхідної військової техніки в умовах західних санкцій і нестачі кваліфікованої робочої сили. Останній виклик стає ще гострішим у зв’язку з тим, що Росії необхідно знайти баланс між мобілізацією молодих чоловіків на війну та збереженням робочої сили у ВПК. Те, що Путін мобілізує російську оборонну промисловість зараз, дивує лише тим, що йому знадобилося так багато часу, щоби почати це робити. Той факт, що він не супроводжує цю мобілізацію будь-якими припущеннями про можливість компромісного миру (особливо після того, як лідер Китаю Сі Цзіньпін, здавалося, запропонував допомогу в переговорах під час високого та драматичного візиту до Москви) свідчить про те, що Путін залишається відданим досягненню своїх цілей силою.
Продовження російських наступальних операцій навколо Бахмута й Авдіївки, а також вздовж луганської та західної донецької лінії фронту є ще одним показником того, що Путін залишається відданим ідеї перемоги в тривалій війні, результат якої значною мірою має визначатися воєнними реаліями на місці. Тепер ці атаки стали не просто безглуздими, а й фактично шкідливими для підготовки Росії до наступної фази цієї війни, яка буде зосереджена навколо майбутнього українського контрнаступу. Російські війська або зможуть, або не зможуть вибити українські війська з Авдіївки чи Бахмута – але навіть досягнувши цього, вони не отримають жодної значної оперативної переваги, оскільки їм бракує спроможності використати такий прогрес. Схоже, що у росіян мало шансів на будь-які тактичні досягнення на заході Донеччини чи на більшій частині лінії Луганщини, але атаки в усіх цих районах тривають.
Продовження Путіним цих російських наступальних операцій у нинішньому оперативно-стратегічному контексті є стратегічним злочином. Він витрачає обмежені російські бойові сили у гонитві за оперативно безглуздими здобутками, замість створити умови для утримання і розгрому українського контрнаступу, який, як усі очікують, є неминучим.
Однак упертість Путіна у продовженні цих наступальних операцій може мати сенс з точки зору затяжного конфлікту, якщо західна підтримка України зменшиться або припиниться. Путін може мати це на увазі, щоби встановити умови для врегулювання шляхом переговорів на умовах, які він уже сформулював, зокрема це:
міжнародне визнання анексії Росією всієї Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей;
український «нейтралітет»;
«демілітаризація» України; «денацифікація» української влади.
Можливо, він тисне на своїх командирів, щоб вони продовжували атаки, які стають усе безглуздішими в короткостроковій перспективі, бо думає, що може задовольнити свої претензії на неокуповані території анексованих чотирьох областей, лише якщо його війська їх дійсно захоплять. І тоді він справді може готуватися до врегулювання шляхом переговорів. У такому разі, однак, стає очевидним – він усе ще вірить, що може нав’язати бажане розв’язання конфлікту Україні та Заходу за допомогою військової сили, переконавши Україну здатися, і що він на даний момент не бажає приймати рішення, яке не відповідає його заявленим цілям.
Таким чином, необхідною – але недостатньою – умовою для того, щоб переконати Путіна розпочати переговори на інших, окрім досягнення всіх заявлених ним цілей, умовах є успішна серія – не один – українських контрнаступів. Українські сили повинні показати, що вони можуть зробити те, на що не здатні російські сили, – а саме змінити реальність на місці воєнними діями. Вони повинні ще більше завдати шкоди російським військовим силам в Україні до такої міри, щоб Путіну та найближчому оточенню, яке підтримує його у цій війні, стало зрозуміло, що російські збройні сили не можуть сподіватися на покращення результатів війни шляхом продовження бойових дій. Тому для створення будь-якої перспективи врегулювання нинішнього конфлікту шляхом переговорів або для того, щоби змусити Путіна прийняти несприятливі воєнні реалії за відсутності формального врегулювання, є важливі численні великі українські перемоги на оперативному рівні.
Є підстави очікувати, що українські сили справді можуть досягти успіху шляхом контрнаступу. У цій війні Україна провела дві – не рахуючи виведення росіянами своїх військ з-під Києва – великі контрнаступальні операції. Тоді вдалося відвоювати значні території спочатку в Харківській області, а потім у західній частині Херсонської. Різні аналітики висловлювали думки щодо того, чи зможуть українські сили пробити підготовлені російські оборонні позиції, і висловлювали інші занепокоєння щодо перспектив успіху України. Проте факт залишається фактом: російські сили продемонстрували, що вони не можуть досягти значних успіхів на цій стадії війни, а українські сили ще не зазнавали поразки в такій спробі.
Однак далеко неясно, чи Путін коли-небудь прийме ці військові реалії. Він може вирішити продовжувати боротьбу, з паузою або без неї, стільки, скільки потрібно для досягнення всіх його цілей. Його риторика та дії, а також його поведінка в минулому, безумовно, припускають таку можливість. Тому врегулювання шляхом переговорів може виявитися недосяжним, оскільки Путін не прийме реальність того, що він реально не може підкорити Україну.
У цьому разі Україна і Захід мусять створити воєнні реалії для припинення бойових дій на умовах, які вони зможуть ефективно нав'язати Путіну.
Українські війська, належно підтримані колективним Заходом, можуть повернути терен, який є стратегічно життєво важливим для воєнного та економічного виживання України та який може бути необхідним для поновлення російських наступальних дій на вигідних для Москви умовах. ISW оцінив оперативне та стратегічне значення різних частин окупованої території України та дотримується цієї оцінки. Ймовірно, існує межа, за якою повне відновлення українського контролю над усією окупованою українською територією може стати основою для тривалого припинення бойових дій на умовах, прийнятних для України і Заходу, але ця межа не є близькою до того місця, де проходить нинішня лінія фронту.
Однак не факт, що Путін продовжуватиме воювати, незважаючи на ціну, до самої смерті. Він демонстративно і несподівано утримується від того, щоб піти ва-банк у цій війні з самого її початку. Можна відкинути його нездатність повністю мобілізувати і підготувати свою армію перед вторгненням, оскільки він явно вірив, що українці не будуть або не зможуть воювати. Він проґавив численні моменти, коли перехід до повної мобілізації був необхідним, занадто довго відкладав рішення про проведення навіть часткової мобілізації з точки зору Росії, і навіть коли приймав такі рішення, намагався обмежити їхній вплив на російське суспільство й економіку. Якщо відкинути сталінську риторику Путіна, він продемонстрував неабияку стурбованість небезпекою завести Росію надто далеко і створити загрозу стабільності свого режиму. Україна і Захід не повинні вважати, що волю Путіна в жодному разі неможливо зламати: не можна відкидати можливість того, що в якийсь момент він може вирішити, що витрати і ризики, пов'язані з продовженням боротьби, більше не виправдовуються потенційними вигодами.
Однак зараз Путін не висуває жодних умов для переговорів, окрім повного успіху Росії. Він не вживає воєнних заходів, які були б розумними, якби він серйозно ставився до пошуку якогось нестандартного або компромісного врегулювання шляхом переговорів. Нинішня лінія фронту створила би дуже сприятливі умови для відновлення російського вторгнення, якби Путін запропонував прийняти її як межу припинення вогню – але він явно не бажає цього робити.
Таким чином, варіанти, що стоять тепер перед Україною та її західними прихильниками, є відносно простими.
Або Україна в односторонньому порядку припиняє – навіть при продовженні російських атак на землі й у повітрі – бойові дії, що призведе до катастрофічної поразки (і за що майже ніхто не виступає).
Або українські війська продовжують воювати дуже стримано, прагнучи лише утримати те, що вони зараз мають, – що заохочуватиме Путіна до подальших зусиль, спрямованих на повну воєнну перемогу.
Або ж вони розпочинають послідовні контрнаступальні операції з подвійною метою: переконати Путіна прийняти компроміс шляхом переговорів або ж створити воєнні реалії, достатньо сприятливі для України, щоб Київ і його західні союзники змогли ефективно заморозити конфлікт самостійно, незалежно від рішень Путіна.
Це ті варіанти, які стоятимуть перед Україною і Заходом, доки Путін продовжуватиме вірити, що він може нав'язати свою волю силою російської зброї протягом того періоду, в який він готовий воювати.
27.03.2023