Націлюйтесь не на наміри Росії, а на її спроможність

Політика США повинна визнати, що наміри Кремля щодо України є максималістськими, негнучкими і не зміняться в осяжному майбутньому. Захід повинен припинити витрачати ресурси на зміну реальності, якої він не контролює, і зосередитися на тому, що він може сформувати в достатній мірі: позбавити Росію можливості вести війну проти України.

Переговори, припинення вогню та мирні угоди – це не вихід, а радше передумови для Кремля, щоб у майбутньому – за умов, які вигідні Росії, – відновити атаку на Україну. Вони є засобами для досягнення тих самих цілей – повного контролю над Україною та знищення української державності й ідентичності.

Життєво важливі інтереси США у запобіганні майбутнім нападам Росії на Україну можна найкраще досягти, позбавивши Москву можливості здійснити ці напади. Невідкладною вимогою є – з огляду на можливе відновлення наступу з боку Росії цієї зими – збереження динаміки України на полі бою для того, щоб Україна забезпечила собі якомога вигіднішу позицію. Захід також повинен позбавити Росію можливості нападати на Україну в майбутньому (включно з відмовою Росії зберегти військовий плацдарм в Україні, з якого вона могла би здійснювати напади): утриматися від "мирних" угод (які Кремль буде використовувати для того, щоб виграти час для відновлення своїх сил), не надавати російському оборонно-промисловому комплексу доступу до західних ринків і зобов'язатися на довгострокову перспективу розбудовувати обороноздатність України.

Незмінні наміри

Наміри президента Росії Путіна щодо України не змінилися і, очевидно, ніколи не зміняться. Ці наміри Путіна, найімовірніше, переживуть – за метою – його самого. Росія використовуватиме будь-яку територію, яку вона утримуватиме в Україні, для організації майбутніх нападів.

Цілі Путіна в Україні завжди виходили за рамки протидії НАТО або примусу України до нейтралітету. Попри припущення Заходу, Путін ніколи не задовольнявся територіальними здобутками, яких він досяг в Україні 2014 року, оскільки його метою був контроль над Україною, а не над її територією. Протягом останніх двадцяти років Кремль словом і ділом чітко дав зрозуміти, що він не погодиться ні на що менше, ніж на повний контроль над Україною.

Путін намагався отримати контроль над Україною наростаюче екстремальними способами: намагаючись домінувати в українській політиці у 2000-х та на початку 2010-х років; через військову інтервенцію у 2014 році та маніпулятивні мирні угоди після неї. Він зазнав невдачі. Тоді він вдався до повномасштабного вторгнення у 2022 році, включаючи геноцидну кампанію з викорінення української ідентичності та державності – зусилля, від яких він навряд чи відмовиться.

Путін готує Росію до тривалої війни. Він 7 грудня чітко заявив, що "спецоперація" буде "тривалою". Він, ймовірно, готує додаткову мобілізацію та орієнтує російську оборонно-промислову базу на підтримку тривалих воєнних дій; його успіх у цих зусиллях може бути обмеженим, але наміри його є чіткими. Російська влада планує готувати дітей до військової служби.

Путін, незважаючи на невдачі на полі бою, подвоює свої максималістські цілі в Україні. Своєю риторикою він балансує між крайніми та поміркованими елементами у своїх владних колах, але продовжує підштовхувати російські війська до проведення екстремально витратних наступальних операцій, висуваючи в центр уваги ультранаціоналістів у своєму режимі – таких, як спонсор "Ґрупи Ваґнера" Євґєній Прігожин.

Наміри Кремля контролювати Україну, очевидно, переживуть Путіна за своєю метою. Путін імплементує свої цілі в російські офіційні структури, законодавство, інформаційний простір та суспільство.

Російські еліти значною мірою підтримують цей намір, розходячись лише у своїх підходах. Одні прагнуть повної перемоги в Україні за будь-яку ціну, інші – перемоги, але не коштом залишків російської потуги, яку вони прагнуть зберегти з егоїстичних та ідеологічних міркувань.

Антиукраїнські й антизахідні настрої серед російського населення (вже значні, про що свідчить явна або мовчазна підтримка населенням війни), можна очікувати, лише зростатимуть в міру інтенсифікації кремлівської пропаганди, збільшення російських втрат на полі бою та посилення репресій проти росіян, які виступають проти війни.

Незмінність намірів Кремля виходить за межі України. Мета Росії повністю підпорядкувати собі білоруську армію також залишається незмінною. Ці зусилля були ускладнені російськими невдачами в Україні, які надали білоруському президенту Олександру Лукашенку простір для маневру. Якщо Росія закріпить свої успіхи в Україні, Кремль, безсумнівно, спробує завершити поглинання Білорусі і – що дуже важливо – поєднати свої військові завоювання в Україні та Білорусі. Так само чільне місце у списку Кремля роками посідає Молдова: у довгостроковій перспективі Кремль може спробувати поєднати свої територіальні здобутки і за межами України – шляхом інтеграції інших територій, які Росія незаконно окупувала, таких як Придністров'я. Це поставить перед НАТО кардинально інші вимоги до військової присутності – що буде особливо складно, якщо США будуть змушені діяти в Тихоокеанському регіоні.

Не змінилися й цілі Путіна щодо Сполучених Штатів. У своїй нещодавній промові Путін чітко дав зрозуміти, що він, як і раніше, має намір "зруйнувати західну гегемонію". Стабілізація завоювань Росії в Україні дала би Кремлю додаткові можливості для досягнення цієї мети.

З цих причин спроби Заходу змінити думку Путіна щодо України шляхом переговорів і спроб "перезавантажити" відносини з Росією завжди мали мало шансів на успіх. Дії Заходу були фактором, але ніколи не були основним рушієм у зовнішній політиці Путіна.

Змінна спроможність

На щастя, наміри Кремля ніколи не були єдиним визначальним чинником дій Росії. Значення має також і її спроможність діяти відповідно до своїх намірів. Обмеження спроможності Росії продовжувати свою агресію є як можливим, так і єдиним підходом, який змінював поведінку Кремля в минулому.

Україна і Захід, коли активно протидіяли російській агресії, багато разів змушували Путіна погоджуватися на менші цілі, ніж ті, які він ставив перед собою. Україна неодноразово змушувала Кремль знижувати свої військові цілі з моменту повномасштабного вторгнення в лютому. Росія залишила київський напрямок не тому, що вона відмовилася від плану захоплення Києва, а тому, що була витіснена звідти. Російські посадовці заявляли, що "Росія в Херсоні назавжди", але потім Росія була витіснена і звідти. Всі території, які Росія втратила у 2022 році, були результатом примушування її до відступу; жодна з них не була результатом переконування. У 2014 році Кремль планував і не зміг захопити шість областей в Україні (за межами Криму) не тому, що цілі Росії змінилися, а тому, що Росію зупинили. Кремль також досі не може змусити Білорусь – принаймні поки що – повністю задіяти свої сили на війні Росії в Україні, незважаючи на постійні спроби зробити це і на роки та мільярди, вкладені в контроль над Лукашенком. Росія намагалася і не змогла перешкодити вступу Чорногорії та Північної Македонії до НАТО у 2017 та 2020 роках також тому, що їй протистояли.

Поразки на полі бою в Україні змусили Кремль переформулювати свої цілі в інформаційному просторі – навіть незважаючи на те, що справжні його цілі залишилися незмінними. Російським військовим довелося публічно змінити означення своїх цілей: від примусової зміни українського уряду та демілітаризації всієї України до захоплення Донецької та Луганської областей – мети, яку Росія все ще не може досягти. Російським пропагандистам, щоб виправдати російські воєнні невдачі, доводиться переосмислювати свої брехливі наративи про ворога, з яким бореться Росія: від "нацистів в Україні" до "НАТО і колективного Заходу". У грудні Путін був змушений визнати, що "спеціальна військова операція" буде тривалим процесом. Російські "експерти" змушені були спростовувати твердження провідного російського пропагандиста Владіміра Соловйова про те, що Херсонська область є повністю російською, незважаючи на те, що це твердження зафіксоване в російській конституції.

Сполученим Штатам, Україні та союзникам України слід зосередитися на недопущенні наступних російських спроможностей, які мають важливе значення для зусиль Росії, спрямованих на позбавлення України її державності та національної ідентичності:

1. Динаміка.

2. Територія.

3. Основні військові спроможності.

4. Компенсаційний потенціал / здатність повернути ситуацію.

Динаміка. Нагальною вимогою є – навіть якщо Росія розпочне новий наступ взимку 2022-23 років – забезпечити, щоб Україна зберегла свою динаміку на полі бою.

• Україна все ще зберігає динаміку і перебуває на шляху до звільнення більшої частини своєї території і людей за умови належної підтримки. Росія втратила ініціативу влітку 2022 року. Україна проводить ефективні послідовні операції в Харківській та Херсонській областях і готує додаткові операції.

• Путін зосереджений на тому, щоб переламати динаміку України за допомогою кількох спроб зусиль: кампанії стратегічних бомбардувань та наступу в Донецькій області, щоби змусити Україну піти на поступки; інформаційної операції, щоб ввести Захід в оману щодо перспектив контрнаступу України та щодо намірів Кремля (обидві спроби провалилися); і створення умов для потенційного відновлення наступу взимку 2022-23 рр., можливо з території Білорусі.

• Путін намагається зламати динаміку України, бо російські війська потребують перепочинку для відновлення, щоб Росія могла утримати окуповані та захопити нові території в Україні. Росія не може вирішити свої проблеми з формуванням збройних сил у короткостроковій перспективі. Путін вторгся в Україну, не маючи достатніх ресурсів, які Росія вичерпала в гонитві за обмеженими здобутками, включаючи наступ на Маріуполь і Сіверськодонецьк. Наступ Росії на Бахмут відбувається за тією ж схемою. Путін відмовився надати перепочинок російським військам для переозброєння, натомість відправив свої війська в поле для продовження наступальних операцій. Намагання Росії проводити одночасні оборонні та наступальні операції й паралельно зміцнювати свої війська перешкоджають відновленню російських сил.

• Якщо Путіну вдасться заморозити лінію фронту – що забезпечиться припиненням вогню або уповільненням українського контрнаступу в інший спосіб – він отримає час, щоб хоча б частково відновити сили і засоби для досягнення своїх незмінних цілей контролю над Україною. Короткострокове припинення бойових дій на поточних позиціях може дати російським військам можливість поповнити свої сили. У середньостроковій перспективі передчасна мирна угода є одним із небагатьох варіантів, які має Кремль, щоб відновити російську армію за допомогою циклів призову і заморозити лінію фронту в найкращій конфігурації, на яку Путін може сподіватися в цій війні.

• Перепочинок також зменшить внутрішній тиск на самого Путіна. Кожна невдача на полі бою підриває його внутрішню стійкість, як оцінив ISW в жовтні. Ці невдачі підважують здатність Путіна збалансовувати свою націоналістичну базу влади.

Тому надзвичайно важливо, щоби Сполучені Штати допомогли Україні не дати Росії перепочити на полі бою. Це означає належне ресурсне забезпечення контрнаступу України цієї зими – з урахуванням можливого відновлення російського наступу – і використання поточної динаміки України для того, щоб допомогти їй зайняти найбільш вигідну позицію.

Територія. Військовий плацдарм в Україні є ключовим компонентом спроможності Кремля здійснювати майбутні напади. Такий плацдарм становить постійну загрозу виживанню України. Росія використовуватиме будь-яку територію, яку вона утримує, – особливо на стратегічно важливому півдні України – як плацдарм для нападів. Ці території стануть російськими військовими базами (ймовірно, назавжди), якщо бойові дії припиняться передчасно.

Уявіть собі, наскільки далі Росія могла би просунутися в наступні роки, якби вона відновила свій військовий наступ із цих передових позицій в Україні. Розширення російського військового плацдарму також поставило би перед Україною величезні вимоги щодо захисту значно ширшої лінії фронту, ніж за минулі вісім років.

Основні військові спроможності. Путін рухається траєкторією подальшої деградації боєздатності російської армії.

Однак Путін, переслідуючи свої цілі в Україні, без вагань пожертвує ще більшою кількістю своїх сил. Ця динаміка робить питання про здатність Росії виробляти й обслуговувати важке і сучасне озброєння одним із найважливіших моментів. Важливе значення має блокування доступу військово-промислового комплексу Росії до світових ринків. Захід зробив певні кроки в цьому напрямку, але Росія продовжує обходити експортний контроль. Захід повинен відстежувати і блокувати ці можливості.

Можливість Росії отримувати технології з Ірану, Китаю та інших країн є ще одним елементом російської спроможності, який Захід мусить обмежити, особливо враховуючи ознаки того, що Іран може мати застереження щодо надання всебічної допомоги Росії. Військова підтримка з боку Китаю також, мабуть, була меншою, ніж сподівався Путін.

Іншим фактором, що стримує здатність Росії здійснювати майбутні напади на Україну, є зобов'язання щодо нарощування обороноздатності України в довгостроковій перспективі та зміни позиції НАТО.

Компенсація потенціалу. Захід повинен позбавити Росію можливості відновити наступ в інформаційному просторі. Інформаційні операції були основним компенсаційним потенціалом Кремля. Путін роками досягав цілей, які були йому не до снаги, просто маніпулюючи сприйняттям суспільств.

За оцінками ISW у 2020 році, Путін буде все більше залежати від своєї здатності формувати сприйняття на глобальному та внутрішньому рівнях, оскільки його реальна сила, як і сила Росії, зменшується. Що більше Кремль програє на полі бою, то більше Росія інвестує в маніпуляцію сприйняттям – яскравим прикладом чого є відродження наративу про припинення вогню. Захід повинен засвоїти цей урок і позбавити Кремль можливості використовувати маніпуляцію сприйняттям для досягнення своїх цілей.

Росія займає оборонну позицію в інформаційному просторі – й у глобальному, й у внутрішньому. Це велика перевага для Сполучених Штатів та України. Якщо Росія з припиненням бойових дій отримає перепочинок на цьому полі бою, Кремль зможе повернутися до однієї з небагатьох речей, які він вміє робити добре, – до маніпулювання сприйняттям.

Жодне з цих зусиль із обмеження спроможностей не належить до наступальної сфери – незважаючи на те, що дехто, особливо Кремль, може це стверджувати. Допомога Україні у звільненні територій, які Росія незаконно окупувала, або відмова винагороджувати Росію за її агресію доступом до західних технологій – все це оборонні заходи.

Ризики ескалації у відносинах з Росією є постійними, і Сполученим Штатам не слід самообмежуватися, особливо в той час, коли Кремль є відносно слабшим. Ризики ескалації, яких побоюються Сполучені Штати, будуть існувати завжди. Кремль загрожуватиме такою ж ескалацією, коли наступного разу перейде в наступ – що і станеться, якщо він збереже свої здобутки в Україні. Якщо Сполучені Штати вирішать самообмежуватися зараз, коли Путін має обмежені важелі впливу, вони завжди будуть самообмежуватися, в тому числі і тоді, коли Кремль знову стане сильним.

Україна перетнула багато гаданих червоних ліній Путіна – від звільнення території, яку Росія конституційно вважає своєю землею, до атаки на міст до Криму. Кожного разу Кремль не йшов на ескалацію, а радше змінював наратив, щоб пояснити свої втрати.

Існують внутрішні та зовнішні обмеження на шляху ескалації Кремля. У Путіна дуже мало варіантів ескалації, які мають будь-які шанси на досягнення його цілей в Україні і які при цьому не передбачають надзвичайних витрат і ризиків для його режиму. Сполучені Штати також мають шляхи стримування навіть таких варіантів – насамперед за допомогою стратегічного стримування.

Сполучені Штати повинні допомогти Україні звільнити свої території і народ шляхом широкомасштабного контрнаступу або ризикують зіткнутися з тим же викликом з тими ж ризиками ескалації за гірших умов у майбутньому. Російський військовий плацдарм в Україні є загрозою інтересам США, оскільки він передбачає величезні майбутні військові й економічні вимоги для Сполучених Штатів, НАТО та Європейського Союзу, а також створює додаткову вразливість при тих же ризиках ескалації.