Керівництво тернопільського Західноукраїнського національного університету вирішило плагіат своїх професора та доцентки звести до "некоректного цитування".
Юрій Адамович Щербяк та Олександра Тарасівна Патряк
У відповідь на публікацію про виявлений плагіат у статті заступників декана соціально-гуманітарного факультету цього університету Юрія Щербяка та Олександри Патряк у новому науковому журналі цього університету "Гуманітарні студії: історія та педагогіка" (головний редактор – декан цього факультету Оксана Гомотюк) відділ інформації та зв'язків з громадськістю ЗУНУ нині опублікував на сайті університету коротке повідомлення:
"Дотримання принципів академічної доброчесності.
Західноукраїнський національний університет відповідально ставиться до дотримання принципів академічної доброчесності, й відповідно реагує на прикрі ситуації, що можуть виникнути.
Анатолієм Бабинським, доктором богослов’я, було виявлено некоректне цитування його дисертаційного дослідження професором Юрієм Щербяком та доцентом Олександрою Патряк у статті «Ідея патріархату Української греко-католицької церкви в екуменічній програмі Йосифа Сліпого: витоки та перспективи».
Те, що сталося, стосується засадничих принципів академічної праці та взаємовідносин у науковій спільноті. Зважаючи на те, що Західноукраїнський національний університет дотримується положень про академічну доброчесність та дбає про репутацію відповідального закладу вищої освіти, створено комісію для врегулювання цієї ситуації у професійній площині та унеможливлення повторень таких випадків у майбутньому".
Каємося – мовляв, забули лапки поставити. Однак якщо вже торкнулося питання академічної доброчесності, то варто згадати положення Закону України "Про освіту", де в статті 4 про порушення академічної доброчесності вказано, що "формами обману є, зокрема, академічний плагіат, самоплагіат, фабрикація, фальсифікація та списування":
академічний плагіат – оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства;
самоплагіат – оприлюднення (частково або повністю) власних раніше опублікованих наукових результатів як нових наукових результатів.
Як бачимо, "некоректне цитування" законом трактується як академічний плагіат: у статті не те що не зазначено цитовані фрагменти (не переказані, а саме дослівно – часом, щоправда, з помилками – переписані), а й не зазначено джерело, звідки ці фрагменти "цитуються".
І важливо зауважити, що плагіат не обмежується дисертацією Анатолія Бабинського: в публікації вказані ще два джерела плагіату, але це далеко не вичерпний перелік. Навіть без програми з виявлення плагіату за допомогою простого ґуґл-пошуку можна виявити ще кілька джерел "некоректного цитування", включно зі статтею заступника головного редактора журналу Лесі Біловус (див табл. далі) та дослівним кліше "для Йосифа Сліпого духовна єдність українського народу була безсумнівним фактом", яке мігрує від промов народного депутата України Андрія Давиденка та міського голови Сергія Надала до статті науковців.
Так само варто комісії глянути на не згадану авторами статтю Ю.Щербяка "Ідея патріархату Української Греко-Католицької Церкви в душпастирській діяльності Й. Сліпого" 2017 року і побачити у його статті 2022 року фрагменти на сотні слів звідти. Чи це не самоплагіат – "оприлюднення (частково або повністю) власних раніше опублікованих наукових результатів як нових наукових результатів"?
А за порушення академічної доброчесності, пише закон, педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники закладів освіти можуть бути притягнені до такої академічної відповідальності (ст. 5):
позбавлення присудженого ступеня освітньо-наукового чи освітньо-творчого рівня чи присвоєного вченого звання;
позбавлення права брати участь у роботі визначених законом органів чи займати визначені законом посади.
Це один аспект. Інше питання – до редакційної колегії: який відсоток цитованого тексту вона вважає допустимим у такого плану статті? 70%? 80%? чи 90% теж проходять? Чи викладачі ЗУНУ прийняли б студентську роботу з такою кількістю чужого тексту?
Кількість цитованого можна оцінити навіть візуально: темнішим маркером зазначено "некоректні цитування", світлішим – коректне та самоплагіат. Очевидно, що це не все, охочі можуть доповнити і надіслати комісії.
А якщо забрати всі ці цитування і "цитування" – що залишиться? Фрази на кшталт "…недотримання прав і свобод, що відбувалися у 1920 році, відбувалося у 2000 році. громадян існувала [Гіль, 1975]" чи "будь-яка християнська церква для збереження єдності та історичної самобутності набуває рангу патріарха і статусу патріархату"? або таке – про Оксану Волинець "на думку дослідника О. Волинеця"? Чи "нових Східних Католицьких Патріархатів, спеціально для українців, ефіопи та малабарці" (хоче це також списане: в оригіналі було "створення трьох нових східно-католицьких патріархатів, а саме для українців, етіопів і малябарців")?
Мабуть, у журналах ЗУНУ усталено порядок, за яким статті члена редколегії не проходять селекції наукового рівня і їх не відправляють на двостороннє "сліпе" рецензування.
Чи воно дійсно "сліпе"?
Й останнє питання: чи комісія буде перевіряти інші публікації в журналі – чи чекатиме на поміч третіх осіб?
|
Текст статті |
Текст неназваного джерела |
|
|
Патріарх Йосиф Сліпий – одна з найбільш складних і суперечливих постатей в сучасній українській історії. З одного боку, він – перший українець, який став ієрархом католицької церкви, кардиналом. З іншого боку, це – людина, яка отримала такий високий сан, фактично будучи політичним в’язнем у сталінських таборах. Багатогранна постать Йосифа Сліпого вражає потужністю інтелекту та різнобічністю його інтересів, а тому ще досі залишається актуальною для різноманітних наукових розвідок.
|
Йосип Сліпий – одна з найбільш складних і суперечливих постатей в сучасній українській історії. З одного боку, він – перший українець, який став ієрархом католицької церкви, кардиналом. З іншого боку, це – людина, яка отримала такий високий сан, фактично будучи політичним в’язнем у сталінських таборах. Багатогранна постать Йосифа Сліпого вражає потужністю інтелекту та різнобічністю його інтересів, а тому ще досі залишається актуальною для різноманітних наукових розвідок
|
|
|
У контексті сучасних трансформаційних суспільно- політичних змін однією з актуальних тем церковно-релігійного життя в Україні є надання УКГЦ статусу патріаршої церкви, що сприятиме ефективнішому її впливу на національно-культурне та релігійно-духовне життя України. Ідея проголошення Патріархату УГКЦ має як своїх прихильників, так і відвертих опонентів. Суть проблеми полягає в глибокій внутрішній трансформації, спрямованій на пошук національної ідентичності. |
У контексті сучасного українського державотворення актуальним стає питання проголошення патріархату Української Церкви, що, своєю чергою, сприятиме ефективнішому її впливу на державобудування, національно-культурне та релігійно-духовне оновлення української нації. Ідея проголошення Патріархату УГКЦ має як своїх апологетів, так і відвертих опонентів. Суть проблеми полягає у здійсненні глибинної внутрішньої трансформації, спрямованої на віднайдення своєї ідентичності.
Оксана Волинець. Ідея патріархату Української Греко-Католицької Церкви: історія та сучасність |
|
|
ідея патріархату УГКЦ, яка була в центрі всієї діяльності патріархального руху та одним з його ключових мобілізаційних чинників, була проаналізована як в богословській, так і історичній літературі української діяаспори.
Сюди слід насамперед віднести узагальнені дослідження, присвячені окремим періодам розвитку патріархальної ідеї в УГКЦ Олександра Барана, Яна Крайцара, Василя Ленцика, Григора Лужницького, Михайла Марунчака, Ігоря Мончака та Димитрія Танчука. |
Ідея патріархату УГКЦ, яка була в центрі всієї діяльності патріархального руху та одним з його ключових мобілізаційних чинників, добре проаналізована як в богословській, так і історичній літературі. Сюди слід насамперед віднести узагальнені студії Йоганнеса Мадея та Августина Баб’яка, а також дослідження, присвячені окремим періодам розвитку патріархальної ідеї в УГКЦ Олександра Барана, Яна Крайцара, Василя Ленцика, Григора Лужницького, Михайла Марунчака, Ігоря Мончака та Димитрія Танчука. |
|
|
11 жовтня 1963 р., на п’ятому засіданні ІІ Ватиканського Вселенського Собору, кардинал Агаджанян, який головував, надав слово митрополиту Йосифу, якого отці Собору зустріли бурхливими оплесками. Промова Митрополита-Ісповідника була вислухана з великою увагою, вона відзначалася ясністю ідей, глибиною богословських аргументів та звучним голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки Ісповідника Віри, але й глибокого богослова та великого пастиря, який відчуває всі проблеми Христової Церкви. Наприкінці своєї промови Митрополит Йосиф передав Отцям Собору проект створення Києво-Галицького Патріярхату [Щербяк, 2006]. |
11 жовтня 1963 р., на п’ятому засіданні ІІ Ватиканського Вселенського Собору, кардинал Агаджанян, який головував, надав слово митрополиту Йосифу, якого Отці Собору зустріли спонтанними оплесками, адже всім було цікаво: що ж зможе сказати Митрополит, який 18 років був ізольований від культурного світу, про сучасні проблеми церковного життя? На Соборі було визначено, щоб промовці виступали не більше 10 хвилин, проте, промова Митрополита-Ісповідника тривала 20 хв. і була вислухана з великою увагою. Вона відзначалася ясністю ідей, глибиною богословських аргументів та звучним голосом. Отці Собору бачили перед собою не тільки геройського Ісповідника Віри, але й глибокого богослова та великого пастиря, який відчуває всі проблеми Христової Церкви, осяюючи їх світлом Української мученицької Церкви та всіх тих, що страждають разом із нею. Наприкінці своєї промови Митрополит Йосиф передав Отцям Собору проект створення Києво-Галицького [W. Dushnyk, The Ukrainian-Rite Catholic Church at the Ecumenical Council, 1962-1965. A collection of articles, book reviews, editorials, reports, and commentaries with special emphasis on Ukrainian-Rite and other Eastern Churches, New York-Winnipeg-Paris 1967, pp. 46-47; А. Сапеляк, Київська Церква на Слов’янському Сході, с. 196-197; Андрій Сапеляк (єпископ), Спогади владики-місіонера, с. 99; The Second Vatican Council Diaries of Met. Maxim Hermaniuk, C.SS.R. (1960-1965). Translated by Jaroslav Z. Skira; annotated by Karim Schelkens, Leuven-Paris-Walpole, MA 2012, pp. 131-13]
|
|
|
Це, безперечно, був революційний крок у напрямі боротьби за патріарший статус церкви.[…] Ватикан уже не міг ігнорувати «українське питання». Авторитет Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), незважаючи на переслідування греко-католиків в Україні, був настільки вагомим, що під час Другого Ватиканського Собору було підготовлено проект постанови про створення трьох нових Східних Католицьких Патріархатів, спеціально для українців, ефіопи та малабарці. На жаль, проект не було розглянуто, а натомість Собор прийняв рішення щодо самої ідеї патріархату. Зокрема, Собор заявив, що патріархати повинні бути надані помісним Східним Католицьким Церквам, а верховним архієпископам надано патріарші права. Водночас було вирішено, що нові патріархати для церков східної традиції засновуватимуться Вселенським Собором або Папою. Згідно з «Декретом про Східні Католицькі Церкви», зміни в структурі цих Церков можуть бути зроблені лише «для їх власного органічного розвитку». Іншими словами, хоч ІІ Ватиканський Собор не надав УГКЦ патріаршого статусу, він визнав за нею право мати такий статус. Виходячи з цього, Йосиф Сліпий одразу зробив ряд практичних кроків, спрямованих на наближення УГКЦ до отримання патріархату.
Таким чином, він почав видавати закони, обов’язкові для греко-католиків усього світу, і публікувати їх у відповідному офіційному віснику. Було терміново скликано позачерговий Синод УГКЦ, який прийняв важливі рішення, спрямовані на утвердження патріаршого статусу церкви. Більше того, у жовтні 1969 року Йосиф Сліпий брав участь у Надзвичайному Папському Синоді, де у своїй промові засудив латинізацію та нищення культурної та духовної спадщини Східних Церков і нагадав присутнім про великі жертви, яких зазнала УГКЦ і продовжує терпіти, залишаючись вірним апостольському престолу.
|
Революційний крок у цьому напрямі зробив наступник А. Шептицького блаженніший Кир Йосиф Сліпий. […] Ватикан більше не міг ігнорувати «українське питання». Авторитет УКГЦ, не зважаючи на переслідування греко-католиків в Україні, був настільки значним, що під час роботи Другого Ватиканського Собору було підготовлено проект ухвали, в якій пропонувалося створення трьох нових східно-католицьких патріархатів, а саме для українців, етіопів і малябарців. На жаль, проект цього документу так і не було розглянуто, натомість Собор ухвалив рішення, які стосуються самої ідеї патріархату. Зокрема, Собор вказав, що помісним східним католицьким церквам належить надавати патріархати, а верховні архієпископи одержали патріарші права. Водночас було ухвалено, що нові патріархати для церков східної традиції встановлює Вселенський Собор, або Папа Римський. Відповідно до «Декрету про східні католицькі церкви», зміни до устрою цих церков можна вносити «лише заради їхнього власного й органічного розвитку». Іншими словами, Другий Ватиканський Собор, хоч і не надав УГКЦ статусу патріаршої церкви, але визнав за нею право такий статус мати.
На підставі цього Йосиф Сліпий одразу зробив низку практичних кроків, які б мали наблизити УГКЦ до отримання патріархату. Так, він почав видавати закони, обов'язкові для виконання греко-католиками в усьому світі та оприлюднювати їх у відповідному офіціозі. Невідкладно було скликано синод УКГЦ, який ухвалив важливі рішення, спрямовані на утвердження патріаршого статусу церкви. Більше того, у жовтні 1969 року Йосиф Сліпий взяв участь у Надзвичайному Папському синоді, де у своєму виступі засудив латинізацію і нищення культурних та духовних надбань східних церков та пригадав присутнім про ті великі жертви, які понесла і приносить УГКЦ, зберігаючи вірність апостольській столиці.
|
|
28.11.2023