Олександр ГОМЕНЮК,
лікар із Києва, який пішов на війну добровольцем і вже рік рятує життя українських військових. Поранених і загиблих він називає не інакше, як "наші хлопчики". Як усі він сумує за родиною і робить усе, щоб наблизити Перемогу.
Фраґменти щоденника.
Квітень 22
"Я ніби побував в аду, накрили всім, чим могли" – такі фрази від 300-х надовго засідають в мозок. Ніякої високої хірургії і травматології. Занесли, зрізали одяг, перев’язали, поставили вену, знеболили, ввели кровоспинне, поправили турнікет, відправили на шпиталь. Жодних халатів і шапочок, рукавиці і берці. Військово-польові будні.
* * *
Замість свинцевого захисного халата і затишної рідної операційної, я в бронежилеті в швидкій. За п’ять хвилин до того, як ми приїхали, арта накрила залізничний переїзд. Ми не можемо їхати далі. Якби ми виїхали на п’ять хвилин раніше, то нас би на залізниці і накрило. На щастя? я ще бігав за автоматом. Пилюка вкриває все, включно зі мною і автоматом на колінах, а в голові думка «Сподіваюсь, командир вивезе бійця своїм транспортом».
4:1 не на нашу користь. Одного агонуючого не довезли.
* * *
Я лікар і офіцер, але відчув, що сам маю змити з салону кров. Як і в операційній, тут я перший після Бога, апостол Петро третій в списку. Упокій, Господи, душу раба твого Бориса.
* * *
Приїхавши на базу, згадав, що на китиці шемагу є краплина крові, чи то моя, чи когось з поранених. І її вже не відпереш ні з шемагу, ні з серця.
Вночі на зворотному шляху трохи промахнулися і застрягли в болоті. За той час я підправив турнікет, ввів кровоспинний препарат. Зрештою хлопця успішно забрали колеги, а нас виштовхнула з болота поліція. Але стояти вночі під повним місяцем з вибухами за горизонтом – щось в цьому є романтичного.
* * *
Орки, як і завжди, показали свою звихнену релігійність. Обстріл почався опівночі на Вербну неділю.
* * *
Одна добра приятелька написала, що їй би хотілося витягнути мене з цього пекла. Моя відповідь: «Але я сам зголосився сюди. З мене не вийшов би снайпер чи розвідник. Але це не пекло: янголи-охоронці моляться за мене і надсилають мені медикаменти, янгольски прекрасні дівчата пишуть мені слова підтримки, янгольська дружина і янголятко-син чекають, коли я переможу. І я часто везу в авто наших янголів».
* * *
З діалогів:
– Док, у мене там з членом і яйцями все добре? Бо щось пече. Яйця під джгут не попали?
– Нормально все, все ціле.
– Нє, я сьогодні вже їбатись і так напевно не буду.
– Ну так, а завтра хтозна.
Травень 22
Цей день почався словами «двоє важких, один з відкритим переломом». Помилка – переломи в обох. Велетенська діра в стегні, заповнена згустками крові, землею, листям і уламками. Плече, яке тримається невідомо на чому, бо дві третини кістки зруйновано разом з м’якими тканинами. Бігаю від одного до іншого. Чи мені здалося, чи я був в цей момент головним. Трохи змиваємо, наркозуємо, тампонуємо і накладаємо шини. З позитиву (курва, який позитив, мені фізично хріново) – коли я послабив турнікет, то з’явилася пульсація на променевій і сатурація задовільна, а отже для руки є ще шанси. Стегно теж не видається безнадійним. Їх відвезли на шпиталь. Я дістаю цигарки, телефон, дивлюся на дату. Починаю реготати і вітаю всіх з Днем травматолога. Свято почалося як годиться.
* * *
Я роблю добру справу, мені не буде соромно за цей час. Але я дивлюся відео з Азовсталі і плачу від безсилля.
Ми змінюємося. Ми звикли до ваги зброї на поясах. Ми звикли до постійно однакового одягу, з якого вже не відіпрати деякі плями. Ми звикли слухати не далекий звук гармат, а двигуни евакомобілів. Ми багато куримо, п’ємо каву і не зважаємо на показники тиску. Дехто викидає з голови пораненого в ту мить, коли він від’їжджає до шпиталю. Дехто пам’ятає кожного, кого тримав за руку в дорозі. Війна лишає на нас сліди, які не побачиш ззовні.
* * *
Попід руки заводять вояка, замотане око. Він сідає і каже:
– А я танчика заїбашив.
– Чудово, дякую, герой. А з чого?
– Та з хуйні якоїсь, німецької здається.
Знімаю пов’язку – а там невеличка ранка на повіці. Відкриваю пальцями око, і він мене бачить. Герой завалив танка і відбувся струсом і раною, яку навіть шити не потрібно. Ми його виводимо до авто на евакуацію, назустріч заходить вояк з його підрозділу. І тут герой його впізнає і каже:
– Вороне*, їх там нікого не лишилося.
І стільки жалю і сліз в його голосі, що мені фізично хріново. Ми маємо втрати, і це страшно.
Червень 22
В перші дні війни я співав у лікарні – в палаті з вимкненим світлом, щоб підбадьорити всіх під час тривожної невідомості. Кілька разів співав уже тут. Але зараз, коли просять заспівати для сторінки нашої бригади, я відмовляюся. Чи можу я співати після співу Пташки з Азовсталі? Чи можу я викладати дописи про мою службу в якості лікаря після дописів про операції на Азовсталі?
* * *
Три місяці на фронті. Живий. За цей час п’ять разів вислизнув від смерті: кулеметний обстріл, розвертання на мінному полі, два мінометних обстріли і перевертання машини.
Липень 22
Я не письменник і не вмію майстерно і химерно сплітати слова. Мені далеко до комбатантів з правого інтелектуального руху, які легко згадують Кляузевіца, цитують Ґенона, Еволу та Веннера. Але сьогодні я їхав повз поля, де вітер гойдає ячмінь, вони були вкриті свіжими вирвами від вибухів, а над ними розквітали дими від пострілів нашої артилерії. А вечірнє сонце висвітлює опори ЛЕП та лісосмуги так, що вони нагадують стамбульські мінарети над старим містом.
Деколи наші хлопчики до нас повертаються. Сьогодні привезли такого козака. Кулі влучили до його автомата і поранили обидві кисті. Козак, душа правдивая, переживав не тому, що втратить палець. Він переживав, що втратить вказівний палець, яким треба тиснути на гачок автомата. Я ще раз повторюю одну думку: як можна не любити наших людей?
* * *
Шляхи Донеччини вимагають пензля художника, пера поета. Так, це не горби Гуцульщини, але поля, небеса, хмари і терикони вдалині бувають дуже гарними. Також цікаво спостерігати за артефактами епохи. В одному містечку на будинку можна побачити графіті з Шевченком, а в напівпустому селі неподалік фронту автобусна зупинка вітає написом «ДНР – слуги диявола».
Про що писати у фронтовому щоденнику, коли нема роботи. Знову роздуми. Чому я все-таки пішов до війська? Я міг поїхати на захід, працювати там і волонтерити. Я міг сидіти вдома кілька тижнів, а потім повернутися на роботу до лікарні. Можна написати багато гарних і пафосних слів про патріотизм і обов’язок. Але все не те. А тепер, перечитуючи «Псів війни» Форсайта, я знайшов свою відповідь. Хворий на рак легенів найманець, що хоче померти зі зброєю в руках і лайкою на устах, а не в лікарні під крапельницею. Під час війни можна померти в будь-яку мить, московитські ракетні обстріли це гарантують. І я не хочу бути цивільною мішенню, якій не пощастило. Якщо судилося мені загинути, то це буде на моїх умовах, я буду в однострої і воюватиму за себе і родину. Щоправда, останні слова відгонять пафосом.
Серпень 22
Сьогодні вперше надавав допомогу цивільним. Подружня пара, їм по 60 років. У нього осколкове поранення передпліччя, дружині осколком висікло шматок шкіри аж до м’язів на животі. Він дуже мило переживав за дружину. Вони обоє говорять гарною і правильною українською. Були в евакуації на Харківщині, повернулися сюди на кілька днів – зібрати урожай на городі.
Ми воюємо з терористичною організацією, це ІДІЛ чи Талібан. Вбивства мирного населення, терористичні обстріли, катування. А ще протипіхотні міни. Росіяни розкидають їх касетами і закопують біля наших позицій. Ось знову привезли хлопчика, ампутація стопи. Залишилася п’ятка і трохи передплесна, тому є можливості для опорної функції. А далі робота за схемою — неживе відсікти, криваве перев’язати, гемостатиками перекласти і замотати, турнікет послабити, але залишити. Нема часу на сентименти та слабкість.
Сьогодні вперше за пів року війни побачив ворога – до нас привезли пораненого полоненого. Звичайний мобілізований дядько з Донецька. Тут мав би бути текст, як я з ним розмовляв, а він розкаявся в тому, що воював проти України. Але нічого такого – ми записали його дані, обробили та перев’язали рани і відправили на шпиталь. Є дві точки зору на цих полонених. Жіночки у фейсбуці і навіть деякі вояки в запіллі, звісно, кричатимуть про кастрацію, ампутацію. Я це читав у мережі, я це чув на власні вуха. А ми, ті, що були під обстрілами на точці евакуації, які намагалися реанімувати хлопчика з ампутованими ногами, сприйняли його спокійно. Власне кажучи, в палаті в цей час ночували троє наших легкопоранених, які були поранені в тому ж бою, що і «мобік». Я не побачив з їхнього боку жодного бажання скривдити чи оцієї голосної агресії. В бою вони вбивали ворога, я теж намагатимусь це зробити за необхідності, але ми не орки, цим все сказано.
Вересень 22
Доба почалася з чергового огляду загиблого вояка. Максим молодший за мене на рік, але смерть зробила його риси гострими, немов у старого діда. Він з півдня, його дім на тимчасово окупованих територіях. Це сумно.
* * *
Повернувся і вирішив подивитися ще одну серію M*A*S*H. "Three hours ago, this man was in a battle. Two hours ago, we operated on him. He's got a 50-50 chance. We win some, we lose some. That's what it's all about. No promises. No guaranteed survival. No saints in surgical garb. Our willingness, our experience, our technique are not enough. Guns, and bombs, and anti-personnel mines have more power to take life than we have to preserve it. Not a very happy ending for a movie. But then, no war is a movie."**
* * *
Оглядав трупи окупантів. Один із них в одягнутих навиворіт шкарпетках «Доброго вечора, ми з України». Ми зробили припущення, що вони навиворіт, аби не врекли. Не допомогло.
У нас затишшя, якщо можна так називати час, коли є поранені і загиблі. Трохи підрихтували перелом стегна. На щастя, без критичної кровотечі, без значного зміщення.
* * *
Кілька днів тому обробляли поранених. А один з них каже: «О, а я вас впізнав, ви кілька місяців тому у мене з плеча осколок діставали. Але не віддали».
_________________
* Псевдо змінене.
** "Три години тому цей чоловік був у бою. Дві години тому ми його прооперували. Його шанси вижити були 50 на 50. Щось виграємо, щось програємо. Це те, про що ми говоримо. Ніяких обіцянок. Ніяких гарантій виживання. Ніяких святих у хірургічних халатах. Нашого бажання, нашого досвіду, нашої техніки недостатньо. Зброя, бомби та протипіхотні міни мають більше сили забирати життя, ніж ми маємо, щоб його зберегти. Не дуже щасливий кінець для фільму. Але, з іншого боку, війна – це не кіно".
16.03.2023