На початку грудня мене занесло на кілька днів до Вроцлава. Завершувався рік. У Вроцлаві відбувався книжковий ярмарок, а ми втрійку, Микола Рябчук, Юрій Винничук та я, мешкали в Войновіцах у старовинному замку з 16 століття, оточеному з усіх боків водою. Кожного ранку обходячи стежки-доріжки навколо замку, я помічав дві пари диких качок, які, очевидно, прилишилися тут. «Мабуть, – подумалося, – зимуватимуть тут». Хмари над Вроцлавом й околицями висіли низько, як це трапляється в зимову пору, і були сірими, від чого й усе навколо було сірим, навіть наш замок. Натомість християнський світ готувався до Різдва, і стихійні базарчики та ілюмінації пригадували, що воно наближається.
У центрі Вроцлава, на самісінькій ринковій площі, вирував різдвяний базар. Я прийшов туди під вечір, маючи якихось дві години. Бо приблизно о шостій мене підбере авто, що закріплене за нами – учасниками книжкового ярмарку – й відвезе до Войновиць. Гудів ринок, світилися електричні ґірлянди, сновигали потоки людей. Розпашілі на морозці українські продавчині – біженки чи давнішні мешканки – торгували смажениною й хлібом, перекидаючись лайливими словами з надією, що їх ніхто не зрозуміє. Галасу додавали дитячі каруселі, та тільки у бічних до площі вуличках панував спокій і нерухомо дрімали припарковані авта.
Потинявшись торговими рядами, я завернув до величної будівлі міської Ратуші. Зовсім несподівано, увійшовши, побачив афішу, яка сповіщала про виставку Сальвадора Далі. «Далі у Вроцлаві? – засумнівався. – Звідки?» Мій сумнів розвіяла балакуча касієрка, яка продала квиток та перекладену книжку «Щоденник генія», яку я придбав для колекції видань про Далі. «То звідки виставка?» – перепитав я тепер на голос. «З приватних колекцій, з Німеччини». Оце так, зустріти Далі ув Вроцлаві неабияка несподіванка! І хоча виставка – це переважно малюнки або ж книжкові ілюстрації, та однаково все, чого торкався магічний олівець чи пензлик Майстра, залишає в нашій пам’яті посмак відчуття непокірної уяви імператора сюрреалізму.
Історія світового мистецтва була б не повною, якби не Далі. Навіть важко уявити собі, що ці перегнуті, як хлібці, годинники, майже космічні простори тла багатьох полотен, дивовижні форми тіл – видовжені з десятками отворів, накладання різноманітних множинних портретів, збільшених і поменшених, а ще оригінальний дизайн меблів, ювелірних прикрас, різноманітні перформенси з Волтом Діснеєм, Енді Ворголом, десятками молодих модельок, з Ultra Violet, сотні інтерв’ю в будинку з басейном, на нью-йоркських вулицях, в музеї свого імені. Переодягнення в чудернацькі строї – від стилізованих мундирів генералів наполеонівської епохи до костюмів придворних паяців. А ще – провокативні заяви про гроші та славу, про власну геніальність, записи про теорію пердіння, називання себе в розмовах не інакше, як «Далі». Він веселив світ і сам веселився, аж поки самотнім ледь не спопелів у власному музеї, що спалахнув від замикання електромережі. Там великий провокатор мешкав останні роки.
Коли дивишся на портрети Сальвадора Далі від тих давніх, де він сидить поруч Федеріко Ґарсії Лорки, чи пізні, коли тонкі вуса, наче роги африканського буйвола, здіймаються догори, – то мимоволі ловиш себе на думці, що Далі прийшов у цей світ, щоби усе життя зіграти. Його бурхлива фантазія, яку він перетворював у творчість – тобто форму і барви, простір і людську тілесність, сакральні мотиви й еротичну вакханалію – стимулювала й інших до усвідомлення того, що можна одночасно бути генієм і блазнем. Я пригадав, що відбувається зараз за стінами міського будинку, і це різдвяне зимове буяння пристрастей, вогнів, викриків та запахи їжі разом із тисячами людей, що хаотично рухаються кожен у своєму напрямку, нагадувало мені принцип тотального буття, який свого часу підхопив художник, довівши його до розсування простору, конструкції предметів та тіл з окремих деталей тощо. Техніка Далі ніколи не застигала на одному місці, це був постійний пошук, постійна зміна самого себе, таке своєрідне заперечення заперечень.
У моїй бібліотеці зберігається величезний том Далі авторства Robert Descharnes, Gilles Néret «Dalí. The Painting», що вийшов у видавництві Taschen. Потрібно лише побіжно кинути оком на кілька сотень сторінок, аби збагнути, що Далі був титаном праці. Кількість – вражає! Як же так уживався в одній особі король і блазень? Звісно, що з часом, тобто з багатством та віком, він наче сам не розумів, де проходить лінія або та межа. В політичних симпатіях чи антипатіях Далі не відзначався строгістю переконань, а його поклоніння генералові Франко, який, на переконання мистця, врятував і відродив Іспанію, продовжувалося. На одній із фотографій Далі показує своє полотно постарілому іспанському диктаторові у 1972 році в палаці Ель Пардо. Взагалі цей любитель оцелотів, тобто Далі, живучи в епоху тоталітарних режимів, по-своєму відгукувався на політичні події: в його доробку легко віднайдемо і «Галюцинацію: шість з’явлень Леніна на фортепіано»; і відомий портрет Троцького з його мефістофільським поглядом на червоному тлі; і картину «Загадка Гітлера», або акварель, на якій мастурбуючого фюрера зображено зі спини в кріслі серед зими і з кіньми; і портрет Мерилін Монро Мао. Ким був насправді Сальвадор Далі? Які його були політичні переконання? Одного разу він, порівнюючи себе із Пікассо, сказав, що вони обоє іспанці, обоє генії, але Пікассо – комуніст, а він, Далі, – ні. У цьому вислові криється якась крихта істини, але зважаючи на те, що більшість із паризької богеми, до якої належав і Далі, були ліваками, то сприймати політичні симпатії й антипатії митця потрібно в певному контексті. До того ж зважаймо, що такі симпатії у нього часто змінювалися. Перед Другою світовою війною, коли громадянська війна в Іспанії розгорілася не на жарт, Далі і Ґала перебувають то в Італії, то у Франції, а з 1940 до 1948 – в Нью-Йорку. Тут протягом багатьох років він із дружиною, а з 1960-х до них долучиться домашній оцелот Бабу, зупинявся в готелі St. Regis, схід, 55 вулиця. Тоді ж, при кінці 30-х, митець знайомиться з подружжям американських мільйонерів Морз, Рейнольдсом та Елеанор, які стають найбільшими покупцями його творів. Зрештою, завдяки їхнім зусиллям й з’явився на Флориді Музей Сальвадора Далі. Звісно, магнетизм Нью-Йорка чи Америки для Далі не обмежувався виключно комерційними справами щодо його робіт, хоча в одному з інтерв'ю митець відверто заявляє, що його цікавлять лише гроші та золото. Нью-Йорк у 1960-х, куди почасти навідувався Далі, притягував його енергетикою мистецького життя, яке в Європі пригасало, бо Париж втрачав свою першість, здобуту на початку двадцятого століття. В Нью-Йорку Далі спілкувався з Енді Ворголом, відвідував Волта Діснея, позував любительській камері Йонаса Мекаса. Він був повсюди і завжди.
Побродивши порожньою залою, я знову вийшов у галасливу веремію передріздвяного Вроцлава. «Дивно, – подумалося, – що виставкою великого художника цікавиться так мало людей. Невже вони всі побували там до мене?» Мабуть, Далі не образився б на таку байдужість. Зрештою, він і сам, якби був живий, ходив би поміж натовпом з оцелотом на повідку, привертаючи в такий спосіб увагу перехожих. Йому це подобалося.
21.01.2023