Наприкінці 2022 року у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса відбулись прем’єрні покази вистави режисера Андрія Приходька «Захар Беркут» за повістю Івана Франка про боротьбу тухольської громади проти монгольської навали у ХІІІ ст. Як втілилася епічна битва на камерній сцені театру і чому нам сьогодні дуже потрібен переможний епос — у пунктирному огляді вистави.
Фото: Любов Чорненька
Як завше повторюють курбасівці, їхні вистави народжуються ще довго після прем’єри, визрівають, наповнюються сенсами. Глядачі мали змогу бачити робочі фрагменти вистави ще в листопаді, практично без костюмів й декорацій, але з уже чіткими посилами — Франків текст про нашу теперішню відсіч ворогові, новій орді, уже московській, і про нашу перемогу, задля якої працюємо усією громадськістю.
У передмові до повісті 1882 року Франко писав, «...повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна». Давно наспів час для епосу про перемогу, про справжню звитяжну переможну боротьбу українців за свої землі, а в часі війни такі твори в літературі, кіно й театрі є вкрай важливими. Головне, щоб вони були не ура-патріотичними, а чесними і справжніми, йшли не лише від запитів аудиторії, а від потреби митців щось важливе сказати й показати. Курбасівський «Захар Беркут» і став таким справжнім у своєму прочитанні, провокативним, але щирим, багато в чому полемічним, який ставить багато запитань, але із правдивим духом перемоги.
Фото: Любов Чорненька
Вистава в театрі Леся Курбаса реалізована в межах проєкту «Захар Беркут — дух української Перемоги» у співпраці з Домом Франка та за фінансової підтримки Стабілізаційного фонду культури та освіти, Федерального міністерства закордонних справ Німеччини, Ґете-інституту та Українського культурного фонду. Таке партнерство дало змогу ширшого обговорення Франкового «Захара Беркута» в колі франкознавців та інших фахівців на етапі її створення [1], організувати допрем’єрні покази з обговоренням та безкоштовні прем’єрні покази вистави для внутрішньо переміщених осіб.
Неодноразово згадуючи на обговореннях вистави про 26-річного Франка, який у досить юному віці зумів створити один із найбільш читаних, рецензованих й обговорюваних творів, що резонує нам чи не найбільше в часі епічної битви за нашу незалежність сьогодні проти російської навали, режисер та літературознавці віддають належне франковому письменницькому таланту й у створенні сюжетних колізій, й у зрілому осмисленні багатьох суспільних проблем.
«— Чесна громадо! — так зачав він [Захар Беркут] свою бесіду. — Не буду від вас скривати, та й, впрочім, ви й самі то добре знаєте, які важкі і великі діла чекають сьогодні нашого громадського розсуду. Коли поглядаю на те, що довкола нас робиться і що нам грозить, то так і здається мені, що наше дотеперішнє спокійне громадське життя пропало безповоротно, що тепер наступає для нас усіх пора — показати на ділі, в боротьбі, чи наші громадські порядки справді міцні й добрі, чи можуть видержати надходячу важку бурю. <...> Я хотів би тілько показати вам і вбити незнищимо в вашу тямку те становище, на якім би нам, по моїй думці, треба стояти, твердо стояти до крайньої крайности. <...> Тілько ж кажу вам, що сьогодні ми стоїмо на розстайній дорозі, сьогодні нам прийдеться вибрати: сюди чи туди. Тож годиться нам, людям старим і досвідним, добре вияснити собі той вибір і ті дороги, на які він може повести нас, і те місце, на котрім ми стоїмо тепер!»
(Іван Франко «Захар Беркут» [2])
Фото: Любов Чорненька
Слова Захара Беркута про вибір, який доводиться робити героям Франкової повісти й дійовим персонажам Курбасівської постановки, акцентовані в дії вистави режисерським рішенням і звернені до кожного із глядачів осібно і як спільноти, та й, зрештою, до усіх нас, українців, сьогодні. Але вони наголошують на усвідомленому виборі. Вже звичний прийом режисера Приходька, коли ролі протагоніста й антагоніста грає один актор[3] у цій постановці знову спрацював — один актор у ролі Захара Беркута й Тугара Вовка, тож і глядачеві, й акторові постійно треба пам’ятати, на якій позиції ти стоїш, який вибір робиш, позаяк зрада, зневага до простолюду, любов до свого краю чи відданість громаді та інші якості, притаманні людській природі, не є даними раз і назавжди, ми щоразу робимо вибір — якими нам бути, де нам бути, із ким залишатися, як не зрадити собі. Така режисерська стратегія дозволила також уникнути агону, зіткнення старійшини й боярина у словесному поєдинку.
У цій виставі режисер пішов іще далі — Олег Цьона та Андрій Водичев (виконавці ролей Захара й Тугара) грають іще третю роль — ведучого вистави, так ми за Брехтівським прийомом очуження постійно занурюємося у дійство й повертаємося до сучасності, ставимо запитання й шукаємо відповідей, маємо добре для з’ясувати вибір, який робимо, і дорогу, якою підемо, місце, на якому непохитно стоятимемо. Чи кожен з нас уже ці питання ставив, чи кожен знає відповіді? Чи не одному або не одній виразно бачитиметься якась із тих трьох іпостасей, в яких перебуваємо в часі війни і змушені будемо й надалі постійно ставити питання собі чи іншим або шукати відповіді для себе чи для спільноти. Історія ж бо повторюється знову і знову.
Фото: Любов Чорненька
Ще один знайомий за іншими виставами прийом режисера Приходька — перемикання на іншу мову: Тугар Вовк, що у Франка з монгольськими воєначальниками говорить по-їхньому, а ті відповідають ламаною українською, у режисерському рішенні вистави він переходить на російську. Так бачимо зрадницьку натуру, перекинчицтво, прагнення порятувати своє життя, але заразом гіперболізовано виявляється його рабське нутро, готове служити сильнішому за себе — доля ж бо «тих найвище підносить, кого дума найнижче зіпхнути», попереджав Тугара Максим. У виставі обійшлися без ролей для ворожого монгольського війська, на сцені нема Пети й Бурунди-бегадира, вони не олюднені, не освітлені, неідентифіковані, залаштункові — як втілене всесвітнє зло, узагальнене, нападницьке, вороже.
У режисерському рішенні «Захара Беркута» витягнено на поверхню чимало пластів Франкового твору, але Андрій Приходько з курбасівцями передусім шукають шлях до нашої перемоги — як перемогти, завдяки чому перемогти, як здолати сумніви у своїх силах чи силах громади, не піддатися спокусі зрадити, щоб урятувати життя своє чи рідних... «Тільки коли знайдемо опору в собі, рідній землі, природі, молитві, та своєму корінні — зможемо знайти шлях до Перемоги та здолати найлютішого ворога!» — переконані творці вистави.
Франків твір утверджує побіду життя над смертю, людини над звіром, царя велетів над богинею смерті Мораною, тухольців над монгольською ордою, у виставі ця перемога вияскравлена музично, прадавніми життєствердними піснями, ритуальними рухами, квітучою радістю рукотворних рослинних символів життя, птаства, звірини й рибини, що постали у сценографії художника Богдана Поліщука, а все разом творить об’ємне синкретичне сценічне дійство.
Фото: Любов Чорненька
Повість про Захара Беркута концептуалізує єдність громади з давніми народними традиціями у їхніх легендах, віруваннях, піснях і молитвах, нерозривне співіснування з природними стихіями. У виставі відчувається цей голос природи: її звучання, рух, помирання і відродження, залежність людей від природних стихій, людський страх перед незвіданими силами природи і її страшними звуками, радісний спів людей, птахів й усього живого, коли смерть чи іншу загрозу було переможено.
Фото: Оксана Левицька
Чи не найсильнішим моментом у виставі є проспівана молитва Захара до сонця — «володаря світа», «опікуна всіх добрих і чистих душею». Молитва архаїчна, прадавня, язичницька, але така природна для первісних громад і для старійшини тухольської громади, водночас кожним словом вона відлунює і в кожному українцеві сьогодні: «Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом кленемось, що не уступимо до остатньої хвилі, до посліднього віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!».
Фото: Любов Чорненька
Творці вистави назвали свого «Захара Беркута» утопією, вже від анонсу на афішах налаштовуючи на ідеалізацію суспільного устрою тухольців, готуючи свого глядача до такого сприйняття дійства, де рівність соціальна й гендерна, де «громада має власть сама, а більше ніхто», де важливі питання вирішують усією громадою на копі, де мирно співіснують християнство і язичництво. Саме за ідеалізацію громад Карпатської Русі найбільше критикували твір Франка його сучасники по виході повісті в часописі «Зоря» 1883 року. Сьогодні така утопічна ідеалізація патріархальних громад радше слугує ідентичнісною характеристикою української спільноти, що проявляє себе в кризові періоди історії, які лише підтверджують давній досвід, описаний у Франка, а вивчення твору у хрестоматійній шкільній програмі вже усталило його сприйняття і не викликає засторог щодо його ідеалізації чи недостовірності історичним подіям. Натомість є багато інших ризиків у театру, коли він береться за постановку твору шкільної програми (відомо ж бо, ставити класику — неабиякий виклик), проте очікувано, що й режисерові, й усій театральній команді успішно вдалося уникнути їх, ба більше, майстерно обіграти цей момент.
«Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем!»
Окремо варта уваги декоративна естетика курбасівського «Захара Беркута» художнім оком Богдана Поліщука — не прагнення реконструювати середньовіччя у візуальному ряді сценографії, а сучасне переосмислення прадавніх кодів, символів, знаків, жестів, традицій. Водночас акцентовано на традиційних орнаментах, так химерно сплетених й переосмислених, що відсилають глядача і до народних орнаментів різних регіонів України, і до вже інтерпретованих мотивів в українській графіці сторічної давнини, а головне, що все це в динаміці й русі, годі очікувати застиглої картинки й довго вглядатися у заховані смисли. Як і повість Франка апелює до міфологічного, фентезійного начал, демонологічних уявлень пращурів, так і курбасівська інтерпретація втілює демонологічні образи дуже виразно, гіпертрофовано, узагальнювально — безмовна, але гучна і моторошна чорнота зла.
Фото: Любов Чорненька
Вигадливі орнаментовані костюми тухольців, давні руські мотиви в одягові й прикрасах Мирослави, прадавні костюми й маски мисливців, естетика декоративних українських орнаментів на полотнах-потоках води, що заливають долину з монгольським військом... і аж до графічного оформлення театральної програмки.
Уже наприкінці січня та в наступні місяці глядачів чекають нові дати показу вистави й нові склади акторів, передбачаю, що аншлагові покази, як у попередніх творчих роботах цієї команди й театру Леся Курбаса загалом. Та все ж можна сподіватися, що і глядач цього театру стане трішки молодшим, бо ж чим раніше ми звикаємо до справжнього мистецтва, тим кращі перспективи будуть у нашій культурі загалом. А цю виставу беззастережно можна радити і для перегляду батькам із підлітками, діти ж бо українські дуже подорослішали за цей рік.
Фото: Любов Чорненька
[1] Переглянути відеозапис круглого столу «“Захар Беркут” в контексті сучасності: коди, сенси, інтерпретації», присвячений 140-річному ювілею написання історичної повісті Івана Франка та її інтерпретаціям у театрі та кіно можна на каналі Дому Франка.
[2] Текст повісті цитую за новим виданням: Франко І. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ ст. ; іл. Олени Турської. Київ : Час Майстрів, 2022. 240 с. В межах проєкту «Захар Беркут — дух української Перемоги» у Домі Франка експонувалася також виставка ілюстрацій Олени Турської до цього видання.
[3] Шанувальники театру Леся Курбаса добре пам’ятають перевтілення Мавки в Килину в «Лісовій пісні» Лесі Українки, яку режисер Андрій Приходько ставив також у співпраці з Богданом Поліщуком.
08.01.2023