Над цим шматком Європи тяжіє прокляття

Попри, здавалося б, злагодженість і впорядкованість Європи, її багатовікові традиції і цінності, іноді замислюєшся над питаннями онтологічними. Буття Європи як колиски цивілізації, її довершеність ставиться під сумнів дедалі частіше. Одним із авторів, які намагалися пролити світло на «кращу» і «гіршу» Європу був Чеслав Мілош.

Цей письменник став Нобелівським лауреатом 1980 року, під час вручення премії він висловлювався про польську літературу як таку, що була затиснена між двома режимами: Німеччиною і Росією. Критика письменником Заходу може розглядатися тут як крик про допомогу східняка або субʼєктивний (а чи бувають обʼєктивні?) зріз історії ХХ століття.

Памʼятати, звідки прийшов

Так чи інакше, ідеї Чеслава Мілоша живуть досі, бо питання поділу Європи на Захід і Схід не втратило актуальності. Хто, як не ми, українці, можемо зрозуміти цього уродженця Вільнюса, який відносив себе до польської літературної традиції і визнавав себе поляком перш за все, який був змушений провести роки в екзилі, оспівуючи свою Східну Європу і критикуючи її.

Філософський есей «Родинна Європа» заслуговує на те, щоб його про- і перепрочитали українці у час, коли велика кількість нашого народу перекочувала через кордон з Польщею і тимчасово осіла на берегах Вісли, Одри та Дунаю. Про те, ким є ми в очах Європи, де вона починається і де закінчується, роздумує Чеслав Мілош.

Автор занурює читача у світ початку минулого століття, коли він народився і почав формуватися на теренах, чий народ найдовше не приймав християнства. Ліси на північному сході Європи сіяли страх у серцях хрестоносців. Про свою родину Мілош говорить небагато, хоча добре знає, звідки пішло його коріння. Він думає, що «предки — це ніби якір, до якого вглиб тягнеться линва і утримує нас неподалік певної точки».

Чеслав Мілош не забуває, звідки він прийшов, навіть далеко за океаном, в США: «Ніколи не буду наслідувати тих, хто замітає сліди, зрікаючись свого минулого, і є мертвими, хоч за допомогою інтелектуальної еквілібристики вдають, ніби живі. Моє коріння там, на сході, і це беззаперечно».

Від Вільнюса до Парижа

Ув есеї автор розгортає перед нами велику мапу світу і показує, як крок за кроком йшов від Європи Східної до Західної, постійно вкладаючи у це свої сенси.

Якими вони могли бути? Опанування нових знань, високого мистецтва і науки у ранньому юнацькому віці. Або банальна жага до життя під час Другої світової. О темпора, о морес! Скільки міст, стільки й звичаїв. На свідомості молодого поета це різноманіття гостро відбилося. «Досягнувши юнацького віку, я носив у собі цілий музей, який весь час перебував у русі й кривлявся».

Його національна самоідентифікація стає визначальною: вона маркер для парижан, бо хто ще більше європеєць, ніж найзахідніші жителі континенту? Питання Європи розмите. Навряд французи визнають Східну Європу частиною своєї культурної парадигми. Поляки натомість відсовують європейський кордон до України, доводять щоразу світу, що вони частина якогось таємничого космосу. Україна робить те саме: виходить на світову арену з доказами, що від Парижа до Донецька ми маємо справою з тією ж Європою, просто в інших її виявах. Європейський кордон зливається з кордоном українсько-російським. Здається, саме там має проходити лінія розмежування між Азією і Європою. Так думаємо ми, українці, цю сентенцію приймають поляки, але чи замислюються про стан України на політичній мапі західні країни? Не знаю напевно. Чеслав Мілош каже, що ні. І безліч разів доводить це у своєму тексті. Він називає Східну Європу «бідним родичем» на бенкеті великої родини.

Мілош досить різко, проте точно характеризує стан речей минулого століття. Він пише: «Ми приходимо з країн, які коли б не існували, то світ цього би не помітив».

Війна – колесо Сансари

Обличчя війни страшне, пошматоване і страждене. Ця тема крокує поруч з нами вже довгий час, міцно вчепившись за руки і ноги. Письменник ХХ століття не зміг оминути у своїй творчості катастрофу Другої світової війни, бо для Польщі вона стала страшним випробуванням: поділ за пактом Ріббентропа-Молотова, окупація двома режимами, концтабори на території всієї держави і повне руйнування Варшави. Сторінки, присвячені цій трагедії нагадують маріупольські реалії. «Ми, капелане, мешканці міста, якого немає», – написав колись Сергій Жадан. Тепер я знаю цих людей в обличчя, я впізнаю їх із тисяч. Тепер «мешканці міста, якого немає» – це не гучна метафора, а болюча реальність.

Мало хто знає, що відкотивши колесо Сансари на 80 років назад, ми опинимось перед знищеними дощенту Варшавою, Дрезденом та іншими містами (не будемо згадувати тут Японію).

Мілош відчуває і проживає цю трагедію по-своєму.

«Мандрівники, що відвідували Варшаву після Другої світової війни, не припускали, що на тій самій території стояло колись цілком інше місто. Така мінливість не вкладається в їхні поняття про порядок речей. Багатьох із нас ці раптові трансформації, непомітно для нас самих, дуже внутрішньо змінили. Стара Варшава зникла духовно 1939 року, після чого зникла фізично; зруйнована нацистами наприкінці війни і непривабливо збудована (а не відбудована) згодом, зберегла щось від своєї постійної атмосфери –  наприклад, народну насмішку з усіх чинів і авторитетів, –  згубивши, однак, властиву їй колись безтурботність і зміцнивши іншу свою ваду чи чесноту –  брутальність».

Чеслав Мілош голосить за своєю Варшавою, своєю Польщею, своїм домом, якого більше не існувало. Замість нього радянська влада створила симулякр: «Над цим шматком Європи тяжіє прокляття і неможливо нічим зарадити. І ймовірно, що якби мені було дано таку можливість, я висадив би цю країну в повітря, щоби матері вже не оплакували убитих на барикадах сімнадцятилітніх синів і дочок, щоб трава не росла на попелищах Треблінки, Майданека й Освенціма, щоби на жахливих, витоптаних пагорбах передмістя не лунав звук губної гармоніки під приземкуватою сосною. Бо є різновид милосердя, з яким неможливо жити, і тоді його об'єкт висаджується в повітря, принаймні суб'єктивно, тобто нами керує одне-єдине прагнення: не дивитися».

Я не знаю, наскільки «не дивитися» допомагає у таких випадках. Наш західний сусід пережив свою трагедію і тепер відновлюється, а ми щойно ступили на болючий і кривавий шлях чистилища і мусимо дивитися злу в очі, щоб протидіяти йому.

«Поет — слуга своєї мови, а я без польської був би калікою»

Таке зізнання залишає на одній зі сторінок есею Чеслав Мілош, фактично вибудовуючи на цій сентенції усю свою подальшу комунікацію з читачем. Перед нами постає простий рецепт збереження своєї ідентичності. І вкладається він, перш за все, у поняття мови. Рідна мова має стати твоїм обличчям, щитом і мечем, а разом з тим і душею.

Попри блукання світами і подорожі, письменник зумів зберегти в собі справжність, за що згодом був винагороджений долею. Чи потрібно мені озвучувати мораль? Лише завдяки українській мові ми зможемо бути здоровою нацією. Мова – це ґрунт, без неї легко опинитися на маргінесі не тільки суспільств, а й власної свідомості.

У власній державі можна опинитися вигнанцем, вчасно не розставивши кордони. Під час подорожей в інші країни та період екзилю Чеслав Мілош характеризує так: «Я хотів заманіфестувати свою східність та інакшість. А це передусім передбачало триматися польської мови». Про те, чи вдалося йому це можна дізнатися безпосередньо від автора, бо на тлі вередливого ХХ століття розгорнулася його власна доля і сплелася з історією світу, часто відзеркалюючи її.

Європа має бути родинною

Попри незгоди і болюче питання, яке досі висить у повітрі – що таке Європа? – ми намагаємося жити далі, рухатися, співіснувати і робити майбутнє кращим. Не враховуючи те, що есей наповнений болем і трагедіями, смертями близьких і втечами, Чеслав Мілош говорить про існування теплої і затишної Європи, навіть якщо вона фікція. Ця невибаглива потреба в опиранні на щось міцне і цілісне породила у свідомостях людей феномен Європи: Західної, Центральної і Східної. Географічний поділ завжди був і буде чесним, а моральні стереотипи варто було б переглянути, бо цінності, які ми називаємо європейськими, раптом з новою силою забуяли на найсхіднішому плацдармі Європи – в Україні.