Тяглість

Дивно, що в «Словнику української мови» (в 11 томах) не знайдемо цього надважливого слова – «тяглість». Тяглість – в усьому: в часі, у праці, в боротьбі, в традиціях, тобто у передачах (лат. tradere – передавати) чогось важливого з уст в уста, з рук до рук, від серця й до серця, як про це Лукрецій: «Так іде зміна людських поколінь у короткому часі: / передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи»...

Чимало значень має слово «тягнути», та над усіма – образ вола, що тягне в ярмі плуга. А далі – й людини, що «запрягається» до важкої праці... «Як живеш?» – питаємо при зустрічі. «Та тягну якось...» А хтось інший, спритніший: «Та кручуся...» У духовному просторі – тяглість ідей, думок, образів, настроїв...

Теренцій Афр, уродженець Північної Африки, римський комедіограф: «Quot capita tot sententiae» (Скільки голів – стільки й думок). Григорій Сковорода: «Всяка імієт свій ум голова». У народі: «Скільки в світі люда, стільки в світі чуда»... Світ був би чудовий у найкращому розумінні цього слова, якби всі люди були людьми («Якою прекрасною є людина, якщо вона людина» – грецький комедіограф Менандр). Якби, уже без масок («Весь світ театр, а люди в нім актори»), кожна людина була собою, а світ – світлим, гармонійним розмаїттям. Тарас Шевченко вірив, що такий час настане: «І буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі».

Михайло Білик (перекладач «Енеїди»): «Нам ніколи не бракувало пориву – тяглості бракувало»... Найважчі для України випробування таки випрацювали цю тяглість, що відродила й поєднала героїчні традиції козацтва, січових стрільців, повстанської армії, тяглість, яка звучить у піснях («Зродились ми великої години...»), у гаслах: «Слава Україні!» – у вогні, що на передовій, у вогні, що «в одежі слова»: «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»... Той вогонь, який поривається вгору, який прагне простору, висоти, волі: «Ой на горі вогонь горить...»

У нашому національному хорі врешті на повну силу зазвучали тенори (лат. tenor – тяглість, твердий, неперервний хід в обраному напрямі; tenere – тримати... Тримаймося!). Хор – це радість, «поважна радість»... «Скільки голів – стільки й думок», а можна й так: «Скільки сердець – стільки й радостей». Вірмо в те, що наш національний хор невдовзі зазвучить спільною для всіх, поважною і високою, – радістю Перемоги!..

Тяглість – це наша історична дума, це Шевченкові «Думи...» Це – тяглість ріки. І хоча «в одну й цю ж – двічі не ввійти», усе ж Дніпро є Дніпром, Дунай – Дунаєм... Є вони собою – завдяки подібній до думи тяглості: ріка Думна... Як і Дунай: «Ой хоч думай ти, Марійко, хоч не думай, / Брести тобі дві річеньки, третій Дунай». Як інші ріки... Як і народи, що є собою завдяки неперервному плину рідної мови: «Це неньки спів, що з уст їй плив, / Це пісня та, що я любив»... І що ближче той плин до джерел, то відчутніше, як «много важить слово», тим паче – «піснь воскресна і нова», нова своєю давниною, бо в ній – духовна снага поколінь, від якої «серце б’ється – ожива».

Тяглість – це голос нашого Григорія Сковороди: «Сядем собі, брате мій, сядем до бесíди». А бесіда, неквапна бесіда про вічне, без якої не мислили свого життя давні елліни, та й ми, починалась (у нас і в них) подібною зв’язкою: «Так ось…» Щось колись мовилось, а тепер ось – продовжуємо… Письменниця Клариса Ліспектор один свій твір почала… з коми (закінчила – двокрапкою); кома – наче передих у тяглості…

Тяглість – це родове, взагалі вселюдське дерево з його листям, «мовою дерев», що «казку шепоче» – свою історію, тобто розповідь, від покоління й до покоління, як про це Гомер: «Наче те листя дерев, отак і людські покоління...» Шепоче листям, що вбирає крапля по краплі й зелену свою снагу, і пам’ять попередніх поколінь – від заглибленого в тіло матері Землі коріння.

Тяглість – це час, у якому все відбувається: що було, що є, що буде. Що було – знаємо, беремо його з собою в теперішнє, щоб не було порожнім; щоб те, що робимо в ньому, в’язалось із минулим, щоб були ми добрими учнями історії, щоб не збивалися на манівці, йдучи в майбутнє – у те, що має бути. Тому (застерігали римляни): «Що б лиш не діяв – прозорливо дій, озирайся на вислід»... Час, раз він рікою пливе, – це порухи весел: «А надія вся на Бога, / Ми Дунай перепливем» (надія – це і дія). Нерідко – проти супротивного вітру. Тоді, згорнувши вітрило, мусимо що є сил «проти хвиль плисти»... «Жити не конче, плисти ж, хай і в бурю, – конче», – казали ці ж, категоричні у своїх висловах, римляни.

Тяглість – це борозна в полі, рядок – на папері: «Як віл в ярмі, отак я день за днем / Свій плуг тяжкий до краю дотягаю...» (знову ж – Іван Франко). Щоб інші вели цю борозну – до свого краю... «Волики впряг у ярмо, вони радо там шиї згинали, – / Ну же на поле! Леміш у свіжу скибу! І далі! І далі!» – так закінчує Іван Франко переклад свого улюбленого приписуваного Вергілієві твору «Грамотика, або Мужицька приправа». Кінцевих слів в оригіналі немає. У цьому, Франковому, «І далі! І далі!» – власне й образ тяглості людської думки, людських зусиль, єднання пісні й праці, душі й тіла, що їх нині й кладемо в боях за найбільшу, яка лишень може бути для людини, цінність – за нашу свободу...