Олексій ГАРАНЬ, професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва
Промова виголошена в рамках круглого столу “Національна єдність під час і після війни”, організованого Інститутом лідерства та управління УКУ за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.
Існує така публіцистична теза, що українці не можуть об’єднатися. Насправді історія незалежної України показує принаймні три великі події, коли українці продемонстрували здатність до об’єднання. Вперше – це створення Народного Руху України і сам шлях до незалежності, другий момент – це Помаранчева революція, і втретє українці об’єднались під час Революції Гідності. А приклади зміни у поглядах та переоцінки тих цінностей, які побутували в політичному і соціальному полі українців, знаходимо ще далі в історії. У цьому контексті фантастичним зразком трансформації ідеології є Третій надзвичайний великий збір ОУН у 1943 році, який засвідчує переоцінку ідеологічної платформи ОУН, та створення Української головної визвольної ради у 1944 році, що демонструє принаймні спробу відкритості до представників інших політичних поглядів. Це історичні приклади об’єднання українців і переоцінки цінностей.
Сьогодні повномасштабна війна призвела до суттєвих змін у поглядах українців. Однак ці зміни не випадкові, адже їх початок був зафіксований задовго до цього. Ще до 2014 року відбувалося поглиблення національної консолідації українців, а після 2014 року почалися масштабні зміни. Тоді повністю впала підтримка військового союзу з Росією і Митного союзу, натомість карколомно зросла підтримка НАТО. Власне те, що відбулось після 24 лютого цього року, поглибило ці тенденції. Для соціологів не було несподіванкою те, що ми бачимо зараз: коли кілька відсотків респондентів висловлюються за митний союз з Росією чи проти НАТО, а решта чітко орієнтовані на європейські та євроатлантичні інтеграції. Поглиблюється наша національна консолідація.
З одного боку ми бачимо, що всі ці позитивні тенденції не випадкові і вони будуть зберігатися й надалі. Але є й проблемні моменти, які не зникли, а трансформувались. Разом зі соціологічною службою Центру Разумкова «Демократичні ініціативи» провели в серпні 2022 р. опитування мешканців України методом «обличчя-до-обличчя» (за винятком територій, які перебувають під окупацією або на яких активно ведуться бойові дії). На питання «Хто несе відповідальність за нинішню війну?» респонденти могли вибрати кілька варіантів відповідей. Серед жителів півдня і сходу 86% поклали відповідальність за війну на російське керівництво. Також 43% опитуваних сказали, що відповідальність несуть громадяни Росії. Однак близько 20% вважають, що і керівництво України винне в тому, що розпочалася війна. А ще 18% винять держави НАТО. Насправді це означає, що існують люди, які продовжують вірити в те, що керівництво України також відповідальне за війну. Також є ті, хто покладає відповідальність на НАТО та Сполучені Штати. Ми не знаємо, чим керувалися ті люди при виборі своїх відповідей. Може, вони пам’ятають слова «про шашлики в травні» і цим пояснюють, що Україна виявилася не готовою до війни, тому наша влада також винна. Також ці результати демонструють, що пропаганда, яка десятиріччями розповідала про поганий Захід, дещо все ж таки залишила у свідомості людей. Навіть 15% мешканців заходу України вважає, що відповідальність за війну несе керівництво України, така ж кількість тих, хто покладає відповідальність на держави – члени НАТО.
Інше питання стосувалося ставлення до перейменування топонімів, пов’язаних із Російською Федерацією, Радянським Союзом або Російською імперією. У трьох регіонах більшість людей ставляться до цього позитивно, за винятком півдня. Тобто південь України і сьогодні є достатньо проблемним регіоном, хоча це фіксувалось ще до війни. Там 42% респондентів ставиться негативно до перейменування топонімів, і ця цифра навіть для мене є неочікувано великою. На питання «Чи московський патріархат сприяє агресії?» по всіх регіонах більшість вважає, що так. Але на півдні домінує 60%, які не знають, що відповісти, а на сході їх 57%. Це теж проблема. Тобто регіональний розподіл зменшився, але він є. При цьому з низки питань думка громадян сходу більш радикальна, ніж у центрі чи на заході. Це пов’язано з тим, що вони на собі відчули, що таке «русскій мір». Але проблеми існують – і вони промальовуються в регіонах, які досі лишаються проблемними.
Однак саме громадська думка є надзвичайно важливою, бо вона стримує негативні тенденції з боку можновладців. Ми побачили це після сказаної Володимиром Зеленським у 2019 році тези про те, що «треба просто перестати стріляти». Громадська думка тоді показала, що українці не хочуть миру за будь-яку ціну. Це надзвичайно важливий чинник, який зокрема посприяв тому, що домовленості, які Андрія Єрмак парафував у мінській тристоронній контактній групі, поставивши свій підпис поруч із «полномочнимі прєдставітелямі» ОРДЛО (йшлося про створення «консультативної ради» з бойовиками), зрештою не були підписані. Були протести, було висловлено громадську думку – й українська влада не пішла на це.
Тенденція до зміцнення національної єдності серед українців прослідковується з 1991 року – ми бачили, як поширювалася підтримка, умовно кажучи, націонал-демократичного крила. Спочатку це була Західна Україна, зрусифікований Київ (який все одно підтримував націонал-демократів) і трохи центр країни. Згодом їх підтримка розширилася на всю правобережну Україну і центр під час Помаранчевої революції. А у 2014 році хвиля пішла далі на схід і ще більш посилилася. Відбувалась еволюція і в нашого нинішнього керівництва. Зокрема, під впливом громадської думки і через російську агресію. І сама громадська думка змінилася. Те, що раніше було пунктами розбрату – ставлення до ОУН та УПА, питання українізації, декомунізації, питання Церков – зараз насправді долається.
Але розглядаючи больові точки нашої історії, маємо до цього підходити максимально коректно. Я згадую слова відомого дисидента і правозахисника, справжнього морального авторитета Євгена Сверстюка, який казав, що треба ставити пам’ятники не Степану Бандері, а рядовому бандерівцю. Тобто тим хлопцям і дівчатам, які ішли воювати, а не самому Бандері, який був дуже контроверсійним лідером. Якщо ж говорити про проблеми українізації, то зараз вони активно вирішуються завдяки «хвилі знизу». Але при цьому я наголошую, що російськомовні українці теж є частиною української політичної нації – це доводять події і після 2014 року, і після 24 лютого.
Нещодавно були проведені опитування, які показували, що начебто українці більше хочуть «сильної руки» під час війни. Тобто ми не стільки хочемо поваги до законів, як сильної руки, яка виведе нас вперед. Дійсно, коли ми питаємо в час війни, чи згодні українці, щоб обмежувалися їхні права і що закони не надто важливі, а важлива «сильна рука», люди відповідають «так». Але коли ми запитуємо про демократію як базову цінність, тут ситуація є абсолютно нормальною: 64% респондентів вважають, що демократія є найкращим устроєм для України. І лише 14% вважають, що «за певних обставин автократія може бути кращою». Це прекрасний показник навіть для країн з усталеною демократією!
При цьому існує чітка тенденція, що відповідь на те саме питання залежить від матеріального стану респондента. Люди заможні більше тяжіють до демократії. Але навіть серед «вкрай бідних» респондентів більше половини все одно вважають, що демократичний устрій кращий. Також ми ставили доволі провокативне питання: «Чи готові українці в певних умовах поступитися державі часткою своїх прав та свобод в обмін на власний добробут?» 31% сказав «так». Але практично половина – 47% – відповіли «ні»: свобода є цінністю, й обміняти її на добробут люди не готові. Цікаво, що чим вища освіта респондента, тим більше людина не готова міняти свободу на добробут – 57% проти 25%. Це позитивна тенденція. Тому якщо говорити про загрози монополізації влади, то вони справді є. Коли Володимира Зеленського обрали Президентом, в його діях був присутній сильний месіанський компонент. Потім його підтримка почала падати. А війна призвела до іншого процесу. Володимир Зеленський належним чином виконує свої функції й реагує на ті виклики, які зараз є. Тому я побоююся, що нинішня ситуація може посилити ті месіанські нотки, які були на початковому етапі діяльності Зеленського. Отож загрози демократії, безумовно, лишаються.
Чи лежить відповідальність за це і на опозиції? Я все-таки вважаю, що у нинішній ситуації більше відповідальності на владі. Спроба відключення деяких опозиційних каналів, їхня неучасть у марафоні – це справді негативна тенденція. Але чи означає це, що нам загрожує монополізація влади після війни? Радше ні. Все-таки українці вважають, що свобода – це надзвичайно важливо, і не готові нею жертвувати. Ми не готові до монополізації влади. А війна розковує і посилює громадську ініціативу. Адже ми воюємо не тільки за незалежність, територіальну цілісність, свободу – ми воюємо за іншу країну, з верховенством права. Та й Захід також сприятиме збереженню демократії, адже нам надано статус кандидата до ЄС, а це є потужним механізмом для трансформації країни.
24.11.2022