Темою чи не останньої повісті Володимира Малика “Чумацький шлях” є період російсько-турецьких воєн, точніше останньої з них, яка тривала у 1787–1792 роках і закінчилася повним опануванням Росією причорноморського узбережжя.
Цей період завжди був одним із ключових елементів російської історичної міфології в тій її частині, яка стосувалася українських земель, — і апофеоз цієї міфології у вигляді серіалу з кістками Потьомкіна ми якраз спостерігаємо в реальному часі. А дія повісті якраз розгортається на тлі подій, які послужили підставою як для московської великодержавної міфології, так і для частини українського антиімперського міту: подорожі цариці Єкатєріни по Дніпру, російсько-турецької війни та присутності колишніх запорожців у цій війні.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Сама повість складається з двох сюжетних ліній: перша — головного героя козака Івася Бондаря, інша — його коханої Катрі. Логіка, яка пов’язує обидві лінії, замалим не банальна — підстаркуватий вдівець закохується у молоденьку дівчину, яка, до того ж, його наймичка; коханого дівчини, аби не заважав, усуває, продавши його татарському беєві. Одночасно у дівчину закохується ще й хазяйський син Василь, також на арені з’являється ще одна претендентка на майбутню, як кажуть у Галичині, “добру женячку” — Лукія. Поки Івась поневіряється, на батьківщині в Лубнах Катрю таки змушують одружитися з багатим нелюбом. Здавалося б, усе визначено наперед — а тут відразу після весілля повертається Івась, застаючи Катрю формально заміжньою, а фактично вдовою, бо Хуржик гине у пожежі, влаштованій його сином. Далі за чудесного втручання влади справедливість відновлюється — Івась не тільки одружується з Катрею, а й стає спадкоємцем усього майна покійного.
Усе це було б доволі банальним прийомом, якщо не знати, що саме на межі XVIII–XIX століть відбулася свого роду полеміка між двома “амурними” сюжетами, за якими приховувалася конкуренція колонізаторської й автохтонної оптик. Першим із них був “Казак-стихотворец” авторства князя Шаховського, де любовну колізію розв’язував прибулий російський генерал на користь несправедливо покривдженого козацькою старшиною простого козака до повного щастя, а дія відбувається незабаром після кривавого придушення мазепинського зриву. Посил очевидний — нерозумні українці не здатні дати лад навіть у приватних справах, отож ніяк не обійдуться без мудрих росіян.
Шаховському відповів Іван Котляревський усім відомою п’єсою “Наталка Полтавка”, де українці цілком спокійно розв’язують свої проблеми без усякого втручання росіян. Деталі цієї історії можна прочитати, зокрема, у Віри Агеєвої та старішій праці Петра Голубенка “Україна і Росія у світлі культурних відносин”.
Сюжетна лінія Катрі відчутно нагадує сюжет як “Стихотворца”, так і “Наталки-Полтавки” у частині розв’язку колізії навколо силуваного шлюбу героїні — є і присутність владного старшого чоловіка, і матір, яка згодна віддати дочку за нелюба, аби тільки та жила в достатку, і тимчасово відсутній суджений. От тільки розв’язка виглядає несподівано — спочатку справу починає розбирати умовний “представник метрополії” місцевий чиновник Пухляков, але справжнім “богом з машини” виступає не хто інший, як Василь Капніст — уроджений аристократ українського походження, хоч і вписаний у імперський “табель про ранги”, але представник так званих автономістів, які добре пам’ятали, хто вони і звідки. Натяк явний — росіянин може вважати себе господарем, але зрештою все вирішують українці.
Втім, це не єдина поява у дії Василя Капніста – людини загалом не зовсім типової для свого часу. Він хоч і влився в імперську еліту, але за духом залишився прихильником української бодай автономії, якщо не незалежності. У своїх незалежницьких пориваннях він зайшов туди, куди його земляки наважаться рушити через майже сто років — вирушив на Захід, а конкретніше до Берліна домовлятися з прусським королем про підтримку прагнення українцями незалежності. Наступним промотором України у Європі на рівні, вищому за суто романтичний націоналізм, стане Михайло Драгоманов у другій половині ХІХ століття.
Капніст у повісті має свого антагоніста (втілення імперського успіху для вихідця зі старшинської родини) — це граф Безбородько, козацький син, який став канцлером імперії і найбільшим її ж землевласником. З іншого боку, обоє непублічно цілком здатні домовитися й обмінятися, з одного боку, енергією, а з іншого — впливом для прикриття менш впливового земляка. Характерно, що за сюжетом з цього симбіозу народжується “Історія Русів” — тобто союз двох тактик співжиття з імперією дає можливість зберегти ідентичність.
Загалом тема протистояння імперії й відстоювання свого спливає у книжці регулярно. Основним протагоністом спротиву є старий запорожець Михайло Безкровний, який постійно то назве Єкатєріну “вражою бабою”, то затягне пісню зі словами:
“Катерино, вража бабо,
Що ж ти наробила!
Степ широкий, край веселий,
Та й занапастила”.
Знайомство з Безкровним починається зі сцени, коли той, слухаючи захоплену оповідь одного з чумаків про “таку на вигляд милу жінку” царицю, не стримує сліз. Запитаний про причину, починає розповідати про руйнування Запорозької Січі 1775 року.
Характерно, що саме Безкровний стає у сюжеті наставником Івася та Керіма вже як козаків-новиків Івака та Кирика. Натяк прозорий — традиція незалежності й спротиву передасться далі.
Сцена зустрічі у степу почету цариці з чумацькою валкою просто перетиканий ситуаціями, коли намагання того ж Потьомкіна нашвидку зрежисерувати зустріч “просвіченої монархині” зі слухняними підданими перетворюється на пародію. Безпосередньо перед зустріччю з чумаками цариці демонструють те, що залишилося в історії “потьомкінськими селами”. І тут характерна деталь — мимовільними союзниками у спостережливості й насмішці над імперією виявляються французький посол де Сегюр та українець з походження канцлер граф Безбородько.
Спочатку капрал Фількін намагається вразити “х*хлів” тим, що цариця, мовляв, їсть тільки “вустриці”; втім, ця спроба зазнає цілковитого фіаско після того, як Безкровний зауважує, що “вустриці” — то всього-на-всього молюски.
Справжній “момент істини” наступає ближче до фіналу, коли Потьомкін “пропонує” Івасеві, чий голос і зовнішність сподобалися імператриці, поїхати у Петербург і стати співаком у придворному хорі. Івась відмовляється. Після умовлянь сердитий Потьомкін запитує в Івася, чи не чув той про графа Олексія Розумовського. І чує у відповідь: “Про Кирила Розумовського, гетьмана, чув. А про Олексія не чув”.
Простий хлопець із Полтавщини, звісно, не мусив знати про родинні зв’язки Розумовських. Але тут не тільки це, а й чітке проведення межі: Потьомкіну важить титул у придворній імперській ієрархії, Івасеві — посада у Війську Запорозькому. Це дві різні ієрархії, дві різні логіки, які не можуть домовитися. І два різні сценарії на рівні як приватному, так і публічному. Івася зрештою заковують у кайдани, аби таки везти у Петербург, але рятують товариші.
Ще один ваговитий момент у сюжеті — це історія дружби Івася і кримського татарина Керіма. Загалом сюжет дружби між козаком і кримським татарином в українській белетристиці на теми української ранньомодерної історії — річ практично унікальна. Але не поспішаймо тішитися, бо є мінімум дві обставини, які слід пам’ятати у контексті епохи, на тлі якої розгортається сюжет.
Насамперед, на момент російсько-турецької війни 1788–1791 років Кримське ханство вже пів десятка років, як втратило незалежність. І якщо українці мали шанси вписатися в імперську ієрархію і зробити там кар’єру, то у кримських татар не було і цього шансу. З простої причини — віра. Неправославним не було місця у вищих ешелонах імперії.
Також має важливе значення такий делікатний, невідомий чи то непомітний для більшості момент: з точки зору кримських татар, українці й росіяни опинилися в Криму одночасно, і це був момент остаточного програшу Кримом битви за причорноморський степ, яка тривала попередні триста років. І якщо рефлексія над дивовижним симбіозом частини українських еліт з Росією у справі завоювання вирішальної переваги над двома історичними противниками у випадку поляків починає рефлексуватися бодай на рівні Шевченкового “Польща впала — та й вас роздавила!”, то у південному напрямку на цю тему досі повна тиша.
Початок “татарського” сюжету виглядає майже стандартно-стереотипно — Івась потрапляє в неволю до кримських татар. І все було б сяк-так, якби не час дії — 1787–1789 роки, період, коли Кримське ханство вже втратило незалежність, а всі на світі “ясири” активно й остаточно переходили у фольклорні сюжети. Втім, далі несподіваний поворот — між невільником Івасем і його, сказати б, сторожем Керімом зав’язується дружба. Сам Керім виявляється наполовину українцем, дитиною змішаного шлюбу. Зрештою обоє втікають і потрапляють до козаків, накликавши на себе гнів місцевого мурзи, а далі через цілу книжку час від часу зринає історія українсько-татарської дружби. Обоє встигають по разу врятувати один одному життя, помінятися ролями покровителя і підопічного. Зрештою Керім разом з Івасем їде до Лубен, де закохується у сестру Катрі, Настю, — й автор натякає на подальший гепі-енд.
“З пташиного польоту” все це сприймається як якийсь занадто радикальний перехід від чорного до білого. Наскільки дико звучить, надто з огляду на реалії епохи, перша частина, де Керім ще й мріє про полонянку, з якою міг би одружитися, — настільки ідеалістично виглядає друга, де Івась і Керім і втікають разом, і щонайменше по разу рятують один одному життя. Враховуючи, що основними призвідцями нещасть як Івася, так і Керіма змальовані заможні представники “своїх”, то без інерції тем “поганої старшини” і “дружби народів”, звісно, не обійшлося. Але що цікаво — коли обоє опиняються в козаків, тема “поганої своєї еліти” щезає повністю. Злам загалом дуже різкий: після сцени втечі ніде, зовсім ніде не зринають дражливі подробиці попереднього життя героїв, як і відносин між двома народами. Також абсолютно ніде у пригодах двох друзів не зринають ні турки, ні росіяни безпосередньо.
У фіналі створюється враження, що бодай таким недоладним способом Малик хотів натякнути, що забери з рівняння дві імперії — і, незважаючи на спільний складний досвід, два народи домовляться. Невипадково дружба хлопців розгортається на повну силу вже після втечі, а Керім опиняється на малій батьківщині Івася, в Лубнах. Ну, не віриться, що людина, яка у совєтський період вживала у повістях назву “Дешт-і-Кипчак”, а тут використовує саме татарські назви місцевостей, раптом “забула” дату втрати Кримом незалежності й супутні подробиці.
Зрештою, нікуди не дівається характерна для Малика гра на деталях походження — нібито “свій” і православний князь Потьомкін виявляється для козаків справжнім “вітчимом”, натомість заступається за них шотландець і засновник флоту США Поль Джонс. До речі, історія з дружбою Поля Джонса і козака Івака з повісті побудована на реальних фактах. Враховуючи, що повість писалася переважно, мабуть, уже в перші роки Незалежності, то американська тема звертає на себе увагу в контексті появи США в Україні принаймні не як стратегічного противника, як це було у складі СРСР.
18.11.2022