Як я був там, де нема Русі

Писав колись Тарас Шевченко: «В великороссийском человеке есть врожденная антипатия к зелени, к этой живой блестящей ризе улыбающейся матери природы. Великороссийская деревня – это, как выразился Гоголь, наваленные кучи серых бревен с черными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зеленого не увидишь, а по сторонам непроходимые леса зеленеют. А деревня, как будто нарочно, вырубилась на большую дорогу из-под тени этого непроходимого сада, растянулась в два ряда около большой дороги, выстроила постоялые дворы, а на отлете часовню и кабачок, и ей больше ничего не нужно. Непонятная антипатия к прелестям природы».

Коли я потрапив до армії, то служив у Харкові в штабі. Але мене якось спіткала доля Шевченка, коли знайдено було мої малюнки в дембельських альбомах. В покару мене вислали, правда, не до Казахстану, а не так далеко – на Білгородщину. І не на десять років, а лише на місяць. Авжеж – без права писати й малювати. Зрештою, й не було як, бо записник і ручку конфіскували.

І отам я побачив справжні кацапські дєрєвні. Ті, що ближче до України і довкола самого Бєлгорода, нічим особливим не відрізнялися від наших сіл, а оті, що розташовані були далі, ті поставали мовби з Шевченкового опису. Ще Іван Бунін, їдучи з Московії до Харкова, описав цей контраст між нашими і «їхніми» краєвидами в «Житті Арсєньєва».

Дерева там росли лише декоративні, переважно берези і граби. Тому й герої Буніна дивуються, в'їхавши в Україну, високим тополям. Тополь і верб, ясенів, яворів і осокорів не було. Ізби дерев'яні, тому й «дєрєвня». Ісконно кацапське слово. А ось ізба – ні. Це готське слово, бо спочатку була «истоба», яка походила від «schtube».

Де-не-де біля ізб траплялися невеличкі городи з кривими парканами. Але що далі на схід, то городи і паркани зникали, а біля ізб чорніла тільки земля, в якій інколи ліниво порпалися кури. А далі вже й курей не видно було.

Служив я в залізничних військах, і наша частина прокладала колію. Дєрєвня, в яку нас привезли на вантажівці, називалася оригінально: Мухоудєровка. Коли ж ми розпитали, що то за така чудна назва, то з'ясувалося, що вона походить від злиття двох різних сіл: Мухово і Удєровка.

Сюди мали тягнути колію, але, забігаючи наперед, скажу, що колію так і не проклали.

Я тоді не вперше побачив справжніх кацапів, бо бачив їх ще з дитинства на нашій вулиці. Вони усі пиячили, врешті поспивалися і згинули. Але я вперше побачив кацапів на їхній рідній землі.

В Мухоудєровці витав важкий горілчаний дух. Біля крамниці на перекинутих ящиках розсілася компанія мужиків і вже з обіду причащалася. Нас троє зайшло купити щось їсти, бо обіду нам не привезли. За прилавком стояла дебела молодиця з суворим армійським поглядом. Схожа на буфетницю Галю з нашої військової частини. Галя була ширша, ніж довша, і коли я упорядковував армійську бібліотеку, просила: «Дай шота такоє пачітать, шоб у мєня в жопє завєртєла». От через малюнки з тією жопою я й потрапив на заслання.

Ми глянули на полиці і засумували. Ні, це не село на Харківщині. На полицях були слоїки з зеленим горошком, бляшанки зі згущеним молоком, пачки солі і сірники. Все. А ні... Не все. Ще були пляшки з «сітром» і була горілка. Багато горілки. Над полицею з горілкою писалося «Водочниє іздєлія». Які ще «водочниє іздєлія» могли бути, окрім горілки, ми не здогадувалися, а питати не наважилися.

Молодиця глянула на нас здивовано і скомандувала:

– Гаварітє.

Через багато років я почув таке саме суворе звертання до себе у крамниці в Донецьку. Нє, зрозумів я, то не Галичина, де питають: «Шо то має бути?»

Ми не знали, що казати. Горошок і «згущьонка» на десерт якось нам не смакували.

– Ну! – квапила нас молодиця, і її бюст від хвилювання надимався.

– А хліба нема? – запитали ми.

Вона нарешті усміхнулася і сказала:

– Для вас, салдатікі? Найдьом.

Вона нахилилася, демонструючи нашим зголоднілим не тільки за хлібом очам ще одну свою привабу, й добула з-під прилавка чорний буханець. Видно було, що він засох. Але ради не було.

– Вот атлажила для курєй, – пояснила вона, – но для вас нє пажалєю.

Ми купили хліб і по пляшці «сітра». Потім перейшли дорогу і, сівши на колоді, ламали той буханець і гризли, запиваючи гидотним «сітром». Всередині хліб був ще м'який.

Молодиця з порогу стежила за нами. Мужики теж.

За якийсь час мужики стали за щось сперечатися, потім штовхатися. Врешті хтось заїхав комусь кулаком. Зчинилася бійка. Молодиця вхопила шмату і стала нею махати, ніби розбороняючи. На крик збіглися інші жінки і почали кричати та хапати своїх хлопів за руки. Вереск був такий, що ворони з дерев дременули. Дісталося і жінкам, і продавчині.

Раптом вона заволала до нас:

– А ви чьо сідітє?

Так мовби й ми зобов’язані були когось розбороняти.

Тим часом клубок тіл викотився на дорогу просто в багнюку.

Незабутня це була картина.

Раптом я помітив, що мені киває якась молода жінка. Вона спочатку з замилуванням стежила за бійкою, потім відійшла набік. Я підвівся і рушив до неї.

– Паможеж мнє шкаф пєрєдвінуть? – запитала вона.

Жінка була доволі симпатична і мала звабну усмішку.

– Галодний? – запитала. – Іді чайку папйош.

Я покірно зайшов до неї в ізбу. Там було чисто, але темнаво. Маленькі віконечка, затулені фіранками, майже не пропускали світла.

Замість чаю вона нагодувала мене картоплею, яка саме зварилася. Вона її їла, запиваючи солодким чаєм. Для мене це було дивне. Я випив чай опісля.

Вона розпитувала мене, звідки я, і зі смутком казала, що хотіла б звідси кудись виїхати.