Було би дивно, якби у радянській армії, головним статутним заповітом якої стало положення «стойко виносіть всє тяготи і лішенія», було би по-людськи з їжею. Навпаки, все, що стосується їди, творило особливу атмосферу виправних таборів, філіалом яких було і військо.
Вісімнадцятирічні хлопці потребують покорму. Особливо у виснажливих умовах. Зрозуміло, що армійське меню не може рівнятися з домашнім – хоча в ті часи я бачив багатьох радянських людей, котрі аж у армії отримували регулярну їжу – але йдеться не про поживу і навіть не про смак. Попросту сам процес «прийому піщі» був перетворений на важливий фактор позбавлення волі.
У перші місяці все виглядало так. Вранці, після туалету на три хвилини і зарядки – бігом до їдальні. Столи на шість персон. Швидше, швидше. Замість молитви – «роздатчікі піщі, встать… приступіть к раздачє піщі»… Добрий тон. Не починати їсти, заки повні миски їдла не опиняться перед кожним із шести. Сержанти сидять окремо. Вони вже про їжу не дбають. Мають її досить завжди. Все аристократично – трошки чаю, кусник хліба з маслом… Молоді жеруть як скажені, бо губи сержантів уже витираються серветками. І це кінець, тобто закінчення, фініта… «Закончіть прійом піщі…» Вийшли, побігли. На плацу починається ранковий розвод. У декого мутиться в голові, і він пхає кусок хліба у кишені. Таких називають «нєхватчікамі». Через кілька хвилин той хліб виявлять і його доведеться їсти перед строєм. Весь відразу. Разом з грудками цукру. Приблизно таке саме із обідом і вечерею. Незважаючи на великий вміст комбіжиру у всіх стравах (картопляне пюре виглядає мов заледеніле озеро: знизу водянистий намул, зверху – затверділа крига майже технічного жиру), всі салабони худнуть. Подумки усі вони стають нехватчіками. Є ще офіцерський буфет, де можна купити молоко і тістечко, але на це треба мати гроші з дому і вільну хвилинку. Переважно нема ні того, ні іншого.
В неділю трохи спокійніше. До того ж в неділю – яйця. Можна собі зробити шедевральну канапку. Шмат білого хліба («хлєб драгоценность, ім нє сорі, хлєба к обєду в мєру бєрі») помастити двадцятьма грамами масла (така пайка, якої страшенно дотримуються, але у хліборіза, який також міряє масло, мірка завжди відкорельована на кілька грамів, так вимагає начальник продуктового складу, бо масло у цій країні за талонами), білок з'їсти окремо, а жовток розмастити на бутерброді, посолити, можна трошки перцю.
З часом стає легше. Їжі виявляється вдосталь. Через рік хлопці починають грубнути. Починають перебирати. З'являються канали неуставного смакування. Сніданок, обід і вечеря перетворюються із життєвої необхідності на гарантовані години перепочинку і хоч якоїсь спільної акції. Або просто щось цікаве, щось людиняче.
Тому я ніколи не забуду: хлібці і гречку з фаршем, які були у сухому пайку, цибулю і сало, які нам видавали на тривалі автономні виїзди, замерзлі на лід хліб і чай у флязі, які доводилося розморожувати власним тілом, сливки і вишні у диких постчорнобильських садах, чудесні консервовані сардини, які варили у великому котлі заради гарячої вечері, яблука з колгоспу, де ми помагали збирати урожай, сто грамів горілки і пельмені, якими мене почастували якісь невідомі чоловіки, бажаючи сп'яна нагодувати випадкового солдата, печену на вогні кукурудзу, через яку довелося довго бігати у протигазі, смажену картоплю у порожній нічній кухні, коли повертався з виїзду, бутлю вина, яка ледь помістилася у торбі для протигазу, кисіль, до якого додавали брому, гаряче молоко і картоплю з маслом у якомусь селі, куди привезли у цинку хлопця, фісташки і коньяк у секретній кімнаті, заки ремонтували мою шифрувальну машину, чефір, який заміняв три дні потреби у їжі, коли стояли на мадярському кордоні, десятки кілограмів картоплі, яку я тоненько оббирав пів ночі для усього батальйону, леденець-олівець, з яким лежав майже добу у відкритому ефірі…
А коли були перші маневри за участі спостерігачів із НАТО, і зі мною мав їздити канадський адмірал, я за власні кошти купив батон, палицю сухої ковбаси і розчинну каву. Вирішив, що добре би було чимось того адмірала впродовж дня частувати.
03.11.2022