Мій тато до кінця свого життя міг писати э-обратноє замість літери "є". І часом ы-твьордоє замість літери "и". Більшість шкільних років він вчився у читинській школі. Кілька років пропустив через вислання і фільтраційні табори. Потім, вже в Галичині, закінчив школу без атестації з української мови. Але він практично не вживав русизмів у розмовній мові. І ніколи-ніколи не вдавався до мату. Не знаю, як він давав собі раду в Сибіру, спілкуючись зі всілякими уркаганами і блатними. Мабуть, мусив якось базарити. Бо кілька років навіть називав себе не Бодьом, а Борею. Так було прийнятніше.
Але після Сибіру – жодного матірного слова. Якась ідіосинкразія. Якесь щеплення. Навіть у середовищі заводських робітників і інженерів-галичан, які вже вільно користувалися емоційним матірним лексиконом у виробничій і побутовій сфері.
Якось ми разом дивилися дискусію про нецензурну лексику. Прихильник зняття табу висунув такий аргумент: якщо вам упаде на ногу камінь, будете казати «о, Боже» чи «бля..». Аргумент сильний. Але тато тоді сказав ще сильніше. Він казав, що простак тим відрізняється від шляхетного, що не може тримати себе у руках. Тобто благородність первинно означає здатність контролювати свої емоції і фізіологію. Коли страшно – не сцяти, коли боляче – не йойкати, коли сумно – не розпачувати, коли соромно – не оправдуватися, коли треба – не засинати. Поки можеш – не клясти, не матюкатися. Він, до речі, знав, що мат може бути полегшою. Але все ж волів довіряти своїй спроможності не попускатися у такий спосіб. І свою агресію він намагався виявляти не так банально, не так безпорадно.
Одного разу він випадково почув, як мій приятель говорив до мене, вживаючи матірні слова. Тоді я мав одну з нечисельних виховних бесід з татом. Невже ти так само говориш? – питав він. Та нє – казав я – ніколи. Добре, але цього замало – не позволяй, щоби хтось говорив так із тобою. Що тоді? – питав я. Просто кажи, що ти не розумієш по-русскі.
У армії всі говорили матірно. Від генерала до неруського тюрка, який навіть говорячи своєю незрозумілою мені мовою, час від часу тішив розумінням окремих слів-маркерів: бля, нах… Але цілу ту довгу багатолюдну армію я тримався своєї. Не міг їх уникнути, але жодного разу не матюкнувся. Дякуючи татові зрозумів, що для того, щоби залишитися собою, не можна підмахувати.
Вже пізніше, вийшовши з російського мовного поля, я став значно толерантнішим до матірщини. Один час навіть захоплювався універсальністю можливостей словотворення на кількох матірних основах. Любувався відтінками і точною філологією усіх цих конструкцій. Навіть навчився вживати різні такі звороти у розмовах з жінками.
І тоді я усвідомив, наскільки далекосяжною у зараженні наступних поколінь є русифікація. Тато, який належав до першого галицького ряду, який потрапив у цей найстрашніший прес, мав більше резерву для резистенції, ніж його діти і внуки, котрі потрапили у затяжний делікатний шлейф російського мовного насильства. Зрозуміло, що для них, для нас, то була така стадія тиску, яка здається нормалізацією. Яка спонукає до адаптації ціною мінімальних суттєвих змін світогляду і полегшення дискомфорту інакшості.
Зрештою, у наші демократичні часи, коли все йде до спрощення, шляхетність вже зовсім не асоціюється із опануванням мовлення, яке мало би виражати почуття.
27.10.2022