Захищати Україну

У зошиті з ЯДС (“Я досліджую світ”) тема онлайн-уроку для першокласників – “Чи можу я стати для когось захисником/захисницею?” Наші захисники і ми-захисники. Розглядаємо з донею завдання й комікси. Доня повторює мені питання, що я читаю їй з матеріалів уроку, які дбайлива вчителька заздалегідь завантажила у мережу для доступу свого класу. І я згадую, думаю, відповідаю…

“Чи захищав тебе хтось у скрутній ситуації?”

Захищали. Захищають зараз. Ті, кого знала і знаю, й про кого не дізнаюся ніколи. Найперший спогад про захисника – це досі живе почуття вдячності першокласниці-мене до старшого на рік хлопчика, який прогнав хуліганів-школярів, що закидували мене сніжками. Від потужної снігоатаки я не втрималась на ногах. Але навіть сидячу в снігу, обліплену їхніми залпами, бешкетники продовжували засипати мене колючими  снігокулями. Шматки крижаних розбитих сніжок ставали пекучими за коміром, сльози котилися з очей по порум’янілих від морозу щоках синхронно з цівочками по шиї. “Холодна зброя” трансформувалася вже не в таку вразливу, але не надто приємнішу. А тоді звідкілясь переді мною виріс Захисник. Насварив на кривдників. Подав руку, допоміг підвестися й обтрусити з одягу сніг.

Не пригадую, щоб ми коли-небудь спілкувалися, хоча навчалися в тій самій школі малесенького містечка. Згодом я дізналася його ім’я і прізвище. Але за майже три десятки років з того часу не чула про нього жодних пліток: ні добрих, ні поганих. Я не знаю його подальшої долі. І насправді мені не потрібні деталі його сьогодення, не потрібні доповнення до й так цілісного враження. Для мене він став першим яскравим втіленням образу Захисника. Хай ним залишається.

Для моєї шестирічної доні захисники – це ті усміхнені, здебільшого бородаті хлопці й завжди осяйні дівчата у формі ЗСУ, що затуляють своїми тілами нашу свободу. Й часом разом із порятунком України від москальського загарбника рятують від голоду й холоду загублених, залишених й осиротілих котів та псів – такі фото й відео з фронту показую їй найчастіше. Хвостаті друзі відплачують їм тим самим добром – допомагають рятуватися від холоду, тулячись худими, але живими й теплими тільцями, муркочучи й скавкочучи. А ще гріють душу – хоч би на дрібку, якраз ту, якої бракувало для внутрішнього балансу світла й темряви – рятують від щоденних випробувань і породжених ними смутків.

Хочу, аби ці картини залишилися її найпершими образами захисників.

А цього хлопця з моєї рідної Бібрки, про чию загибель на фронті дізналася сьогодні, я пам’ятаю зовсім малим школяриком. Власне, іншого спогаду про нього я не маю, лише цей: старша сестра веде його за руку до школи. Горда тим, що має про кого піклуватися й кого оберігати. А він дріботить за нею. І не відриває руки, бо насправді це так приємно – мати когось, хто завжди стане на твій захист незалежно ні від чого. Когось надійного, свого. Через 25 років цей молодий чоловік на фото з чорною стрічкою сам став Захисником. Для сестри, для своєї родини, для кожного з нас.

“Чи доводилося тобі ставати захисником/захисницею для когось?”

Так, і людей, і тварин, і пам’яті, і мови. А скільки разів доводилося ставати захисницею себе самої й свого майбутнього: коли вберігала себе від спокуси чогось начебто популярного, модного. Коли виполювала й видирала з себе кацапське, так часто замасковане під зручне, толерантне, інклюзивне, яке реп’яхами впиналося в одяг і шкіру – не глибше, на щастя. Коли навчилася здалека обходити його чагарі, що плюються навсібіч отруйними реп’яхами. Коли вчуся навчати цього тебе, доню. Інших українців, інших спантеличених іноземців, з якими терпіння й обережної наполегливості треба більше, ніж з малими дітьми. Вчуся бути захисницею щодня, вчу себе і тебе відстоювати й оберігати своє. Бути собою в усьому. Захищати Україну в собі.

Тому так, День Захисника України – це й моє свято. А нині це можна вважати святом Захисників цивілізації на нашій планеті.