Інколи треба стати вар'ятом, аби перетворитися на легенду.
Десь рік тому я опублікував серію есеїв про сьвірків, львівських вар'ятів як давніх, так і сучасних. Вдячні читачі стали надсилати свої спогади. Про одну з таких дивачок виявилося особливо багато згадок, і я її виділив окремо. Таке враження, що знало її ціле місто. Зрештою, я теж знав легендарну Карольку.
Але дивним чином та справжня Каролька увібрала в себе ще кількох інших подібних вар'яток, що геть заплутало історію.
У кожному разі, ім'я її стало прозивним.
«– Бабцю, так гарно? – Гарно, але не робися схожою на пані Карольку», – згадувала Галина Доманська. – Назва "каролька" часто застосовувалася як ознака несмаку, надмірності».
«То Каролька існувала?? – дивувалася Віта Рудишин. – Я ніколи про неї не чула, але ото прочитала, і згадалося, що моя прабабця казала "вбралася як Каролька", якщо хтось був, на її думку, надто крикливо вбраний!»
«Пам'ятаю, про тих, хто зловживав косметикою, ми завжди казали: "Розмалювалась як Каролька"» (Галина Ясінська).
Пригадують Карольку з кінця 1950-х аж до 70-х років переважно в центрі, хоча бачили її і в у районі Краківського базару, на Леонтовича, Джерельній, ба навіть на Привокзальній. А на Краківському, за свідченням Стефанії Ридзак, вона начебто «в 60-х роках торгувала дефіцитними синькою, перцем, амоняком, і моя мама казала, якщо ніде немає, то в Кароліни завжди є!»
Однак є така підозра, що то не та сама Каролька.
Всі її описують на той час як жінку 60-річну, отже народжену на початку ХХ сторіччя.
«Пам'ятаю з дитинства 1956–57 років ту пані Карольку, – згадує Світлана Мірошниченко. – Вона ходила по Привокзальній, Городоцькій, вся яскраво вбрана, чистенька, дуже маленького росту, з якоюсь дивною ходою, заходила в кожний магазин й кричала: "Пані, пані я прийшла, дайте 5 копійок!"
Їй подавали всі продавчині, у людей вона не брала і ще дуже сварилася, якщо хтось з людей хотів подати, – вважала, що то її робота. Коли давали більше, вона вертала решту. Дітей не любила, бо часто кривдили її. Я її боялася і тікала, але пам'ятаю все життя!
Казали, що в неї родина була в Америці і допомагала, бо деколи у неї були дуже гарні хустки, спідниці, але вбирала все нараз і дуже хизувалась тим. Її всі любили».
«А ще її називали "Пані-Пані". Пам'ятаю, в кінці 50-х вона часто ходила по Академічній» (Наталія Вікарчук).
З'являлася Каролька в центрі у певні дні: 1-го і 15-го числа щомісяця. Бо саме в ці дні видавали у всіх закладах, в крамницях і на підприємствах аванс і платню, а через те і в продуктових крамницях було завізно. Вся центральна частина міста знала і чекала на Карольку. Не тому, що відчувала до неї якусь всенародну любов, а просто тому, що вона влилася в пейзаж і життя міста настільки природно, що якби якогось дня не з'явилася, то була б сенсація.
То була, як уже мовлено, старша пані, яка поводила себе часто як підліток, бо так і вбиралася. Маленького зросту, з двома кісками і капроновими бантами, в рожевій суконочці до колін, вся в «рюшечках» і бантиках, у білих шкарпеточках і туфельках на коротеньких хворих ніжках.
«А ще Каролька вдягала віночок чи корону поверх зимової шапки і мала дуже яскравий макіяж» (Галина Ясінська).
«Дивна жіночка, дивно одягнена, але завжди у віночку з квітів зі стяжками, і щоразу мала інший ще гарніший віночок!» (Оксана Ковальова).
«Пам'ятаю Карольку, обвішану коралями, з торепкою на руці! Бігала (не ходила) завжди по Краківський, пл. Ринок, в центрі» (Люба Глушкова).
«Жінка років 60–70. Ходила вбрана виключно в яскравих кольорів лахи – рожеві, блакитні, салатові. З рюшами, воланами. Навколо чола обов'язкова пов'язка з великою квіткою або з бантом. Її всі любили. Допомагали, хто як міг» (Галина Доманська).
Чи могла вона бігати? Річ у тім, що одна нога у неї була коротша сантиметрів на 5, і вона, йдучи, сильно перевалювалася з одного боку на другий. Виходячи з дому, заплітала собі кіски разом з величезними нейлоновими бантами, підводила хімічним олівцем брови, малювала щедро губи червоною помадою.
З'являлася Каролька завжди в одному і тому ж місці – біля кінотеатру «Щорс» і, не звертаючи уваги ні на кого, ні на посмішки, ні на окрики, діловито починала свій обхід магазинів.
Усіх продавчинь вона знала на ім'я і, заходячи всередину, прямувала просто до них, гучно оголошуючи:
– Я прийшла! Вже обрахували покупців? Давайте мою долю – 20 копійок.
Продавчині, посміхаючись, відраховували Каролінці її долю. Якщо давали більше, вона обов'язково повертала решту, бурчачи:
– Мені чужого не треба, тільки 20 копійок.
Якщо її ніхто з покупців не встиг зачепити, вона швидко зникала, але щойно хтось посмів обуритися, що вона пре до прилавка, усіх розштовхуючи, а в ті часи без черг ніде не обходилося, Каролька вибухала праведним гнівом:
– А ти чого пристаєш до мене! – вигукувала вона обурено. – Ти вже не мій чоловік! Ти мене кинув з трьома дітьми, і я повинна так важко заробляти, щоб прогодувати їх?! Ану, давай гроші!
Якщо чоловік, Богу душу винний, намагався сховатися за іншими покупцями, Каролька кидалася за ним як левиця і продовжувала нарікати на свою лиху долю покинутої дружини з трьома дітьми. Усі присутні стежили за тією сценою зі сміхом, а бувальці підказували жертві Карольчиної атаки, що легше від неї відкупитися, ніж сховатися. Завершувалася ця сцена тим, що чоловік тицяв їй рубля, і вона відставала. Тут уже не діяло правило 20-ти копійок.
Якщо жертвою ставала жінка, тоді враз розігрувалася історія покинутої матері з трьома або чотирма дітьми з вини цієї жінки, яка начебто була лихою свекрухою, накручувала свого сина, псувала обом життя. Вислід цієї авантури був той самий – жінка мусила відкупитися.
Спроби з Каролькою сперечатися чи висміювати її звинувачення приводили до ще більшого скандалу. Тут уже Каролька входила в такий некерований екстаз і починала вигадувати такі деталі з їхнього буцім спільного життя, що невинна жертва не знала, куди подітися.
– Ти забув, як мене ґвалтував при дітях? – кричала вона до якогось миршавого чоловічка з зализаним ріденьким волоссям і з течкою під пахвою. – А як я тебе застала з тою хвойдою? З тою сліпою Маринькою? Подумайте, люди! Він сліпу бабу махав! Бо чиї б очі отаке одоробло терпіли? Тільки мої! Мої терпіли! Невдячна скотина! Скоро давай гроші на дітей!
Натомість на адресу псевдосвекрухи лунав інший, не менш драматичний спіч:
– Ах ти ж стара суко! – і тут не важив вік жертви, вона могла бути навіть молодша за Карольку, але від ролі свекрухи її не рятувало ніщо. – Ти водила до хати п'яниць з базару! Оргії влаштовувала! О, я все пам'ятаю! Як зараз мені перед очима стоїть. І вся хата заригана, і син твій п'яний, обісцяний!
Одні свідки цих сцен, які були в курсі, що воно за звір Каролька, стежили за цим усім з цікавістю і з посмішками, інші, яким довелося вперше стати свідками цих монологів, слухали з роззявленими ротами і дивилися на бідолашних жертв з неприхованим осудом.
Бувало, що обрана жертва кулею вибігала з крамниці, але розлючена Каролька не відставала ані на крок і гнала навздогін, вигукуючи свої фантазії на всю вулицю. Єдиним порятунком для кожної жертви була наступна крамниця. Побачивши відчинені двері, Каролька на хвильку зупинялася, випускала з грудей клуби гніву і вже з привітним усміхом заходила всередину та прямувала до прилавка. І там усе починалося спочатку.
До вечора Каролька встигала оббігти майже всі центральні крамниці і розіграти кілька мелодраматичних сцен. І так було кожного 1-го і 15-го числа щомісяця. Але не тільки крамниці потрапляли в сферу її зацікавлень, могла й зупинити когось на вулиці і попросити: «Пані, пані, дайте копійку, як не маєте копійки, то дайте рубля».
Ще, згадують очевидці, вона могла несподівано вхопити якогось хлопа за ширінку і кричати:
– На... си... лу... ють!
Переконавшись, що довкола вже зібралася купа роззяв, Каролька відпускала жертву.
– Йди, йди, потім закінчимо. В мене часу нема. Я на здибанку йду. До міліціонера.
Увечері втомлена Каролька сідала, важко покректуючи, в тролейбус №6 і їхала Стрийською на Новий Львів. Завше хляпала на перше сидіння. Якщо воно було зайняте – безцеремонно проганяла, поруч з собою теж нікому не дозволяла сидіти. Сиділа відтак сама на двох місцях. А ніхто й не сперечався, бо і в тролейбусах її теж усі знали. Нікому не хотілося потрапити на її гострий язик. Але ніколи не забракло осіб, які нічого про неї не знали. Увійшовши до переповненого тролейбуса і помітивши вільне місце біля Карольки, людина сідала – і враз як ошпарена підскакувала від дикого вереску:
– Не сідай зі мною! Я вагітна від генерала! Мені скоро народжувати!
Якщо жертва вставала і слухняно відходила – це одне, але якщо відкривала рот – це було якраз те, що треба і Каролінці, й публіці. Вона враз вибухала черговою мелодрамою, звинувачуючи жертву у всіх смертних гріхах так голосно і з такими деталями, що та воліла вискочити раніше на кілька зупинок, аніж вислуховувати ту маячню, яка для чималої кількості слухачів маячнею не виглядала.
А ще вона любила оголошувала зупинки:
– Зупинка Парк культури! Панянки з кавалєрами, кому в корчі – йдіть направо. У кого довгі ноги, йдіть на танці. У кого короткі – йдіть наліво в Стрийський парк, там вам їх повитягают.
І так до останньої зупинки:
– Велосипедний завод! Далі на велосипедах, а у кого сипеди болять – пішки!
На цьому театр одного актора завершувався. Каролька зникала в під'їзді одного з висотних будинків. Жила вона в маленькому двокімнатному помешканні, де нарешті вивільнялася зі своєї епатажної ролі, перевдягалася у не таке крикливе вбрання – і в місцевих крамницях з'являлася вже в образі звичайної бабусі, нічим не вирізняючись.
Як стверджує Зіна Єрмакова, яка тепер живе у Дюссельдорфі, Каролька походила з польської родини і мешкала з батьками на Коперника. Батьки загинули під час Першої світової, дівчинка поневірялася по знайомих, поки не потрапила до сиротинця. Там з'ясувалося, що дівчинці зі зовнішністю дитини було вже 25 років. Карольку влаштували працювати на залізницю – робила обходи колії. Там власне через пів року роботи ледь не потрапила під потяг. Відбулася скаліченою ногою. Їй оформили інвалідність і відпустили на всі чотири сторони. Вона більше ніде не працювала, жила на пенсію, що складала 15 рублів.
Про те, що відбувалося з нею далі, є дві версії. За однією Каролька отримувала пакунки з Америки з різними лахами і завдяки їм могла вифранчуватися. За другою це господиня помешкання отримувала пакунки, зокрема призначені для 15-річної онуки. А Каролька іноді позичала собі звідти сукенки й інше вбрання. Ця остання версія малоймовірна – що хтось би дозволив чужій, та ще й пришелепуватій людині у нових речах швендяти де попало.
Але й перша версія шкутильгає, бо не була Каролька, як тоді казали, «в прикиді», а лише строкато і по-дитинячому вбрана. І якби мала ті пакунки з Америки, то могла б не жебрати.
Одного разу 15-го числа якогось осіннього місяця наприкінці 1970-х Каролька не з'явилася в жодній із крамниць, де її звикли бачити. «Де Каролька?» – перезиралися покупці. «Що з Каролькою?» – дивувалися продавці. Але того дня її ніхто не дочекався. Лише через кілька днів пролетіла містом чутка, що Каролька просто не прокинулася у своєму ліжку.
Поховали стареньку у всьому чорному.
Минали роки, і наприкінці 1990-х я побачив нове втілення Карольки. Було літо, наша компанія сиділа у дворі кнайпи «Феміда» навпроти юридичного факультету. Раптом з'являється огрядна старша жінка вся в стрічках, квітах, бантиках, підходить до нашого столу і каже таким дитячим писклявим голосочком на общєпонятном:
– Хатітє – я вам щяс спаю.
– Іди, стара, – хтось від неї відмахнувся.
І тут вона вибухнула праведним гнівом, як і тамта Каролька:
– Ета я старая? Да я єщьо дєвачька! Дєвачька! Мнє дєвять лєт! Нєужелі нє відна?
По тих словах вона, ридаючи, зникла.
Потім мені потрапляла на очі не раз, але то вже був не той фасон, не той колорит, що в справжньої Карольки. І коли вона пропала, ніхто про неї не згадував.
12.10.2022