Олександр Ранчуков: письмена Бога

 Короткий огляд творчості видатного українського фотографа Олександра Ранчукова (1943-2019)

 

 

 

Переді мною на столі 4 альбоми і 3 касети листівок Олександра Ранчукова, але  розповідь буде не скільки про ці видання, стільки про їхнього автора, що набагато важче, бо коли говориш про книжку, то завжди знайдеться критик, який засумнівається у тому, як глибоко  чи  ні  розкрито тему абощо.  Легко апелювати до книжки і автора,   вони самі вже задають напрям розповіді. А от будувати власну концепцію значно складніше. Особливо,  коли автора вже немає з нами. Нагадаю, що відомий український фотограф Олександр Ранчуков, який мешкав у Києві, на жаль, вже покинув нас. Його роки життя 1943-2019.

 

Свою книжку «Наближення до фотографії» Олександр Ранчуков починає зі згадки про індійську легенду, переказану в оповіданні Луїса Борхеса. Її суть полягає в тому, що у перший день творення світу з метою його захисту Бог накреслив на Землі магічні формули. Вони можуть бути де завгодно  – на скелях, у ріці, зрештою навіть на обличчі  того, хто шукає їх. І Олександр Ранчуков говорить, що якщо ми бачимо фотографію, на якій ніби немає нічого особливого, але вона все одно притягує наш погляд, то, можливо, на ній випадково зафіксовані письмена Бога. Це твердження можна взяти епіграфом і до творчості й життя самого майстра.

 

 Достатньо умовно я би виокремив 4 основні напрямки фототворчості Ранчукова: фотографії архітектури, соціальна фотографія, міські пейзажі та фотографії природи. Очевидно, чітких меж тут нема. Фотографії архітектури переходять у фотографії міських пейзажів, перетинаючись із соціальною фотографією й т.п….

 

 

Власне, фотографування архітектури йшло від джерел  його професійної фотографічної діяльності. Адже Олександр Ранчуков став працювати фотографом саме в Інституті теорії та історії архітектури. І вже тоді він окреслив деякі основні принципи своєї роботи.

 

Перш за все, на думку Ранчукова, фотографія повинна суто правдиво фіксувати світ. Олександр принципово не визнавав так званої «художньої фотографії», бо був переконаний, що фотографія повинна максимально об'єктивно передавати реальність, а «художність» неодмінно її спотворює за суб'єктивною волею автора.

 

 

Ранчуков вважав, що фотографічний відбиток повинен бути максимально деталізованим і близьким до зафіксованого об'єкта, щоб акуратно (а він був людиною педантичною і акуратною) і дбайливо, без втрат донести реальність. Звідси його фірмовий ручний «ранчуківський» друк із збереженням деталізації в тінях і у світлі, з помірними контрастами.

 

 

Я б додатково зауважив, що він намагався передати контраст так, як бачить людина: без надмірної механічної чіткості. До речі, зокрема звідси і його цінування оптичного рисунку двооб'єктивних «Роллейфлексів». Тобто, максимальна передача деталей, але з особливостями бачення людини.

 

 

Отже, природність зображення, невтручання фотографа. На його фотографіях ми постійно відчуваємо мудру споглядальність. Ранчуков часто наголошував, що дуже багато криється саме у деталях. І такі деталі є  у його фотографіях архітектури. Він і себе називав «людиною деталей», «людиною дрібниць».

 

 

Ви вже помітили, що навіть архітектуру він фотографував із висоти людського зросту. Ніяких подвижок форматних камер. Саме той принцип максимальної достовірності. Щоправда, він міг робити знимки і з висоти пагорба чи сходів.

 

І вже навіть у ранніх фотографіях архітектури відчувається чиста, майже дитяча простота бачення Ранчукова, його буддистський мудрий, просвітлений і ясний погляд на світ. І в тому парадокс творчості не одного генія. Здавалося б:  так усе просто, таке кожен може зробити чи повторити. Але це лише оманлива простота геніальності. Бо далі ми відчуваємо нескінченність і глибину.  І власне це повторити не можна. Це як лінія горизонту, яка ніби не така далека, але  щоразу віддаляється при наближенні до неї.

 

Наступна тема  –  це міські пейзажі. У них явно чи ледь помітно присутня архітектура, але  не вона головна.

 

 

Ось зимове місто. Туман. До речі, Олександр Ранчуков любив фотографувати тумани. Хоча б, здавалося, вони затушовують власне архітектуру. Але зате вони відкривають значно важливіше  –  стани міста, закапелки його єства. Як і єства фотографа, до речі. Вони дозволяють зазирнути у глибини іншої реальності. Тут на фотографії в глибині біля якоїсь огорожі ми бачимо дві заледве помітні постаті - дорослого і дитини. У тому є щось від віри в те, що коли ми помираємо, нас зустрічають ТАМ наші найближчі.

 

 

Знову туманний міський пейзаж. Я не раз шукав у ньому Львів. Але насправді це Київ. Мабуть, заслуга Ранчукова полягає в тому, що на цьому фото кожен шукає своє місто.

 

 

Прекрасний, світлий по тональності і настрою,  міський пейзаж. Формально фотографія про Покровську церкву у Києві. Але насправді це світла, брейгелівська по духу картинка про час, якого вже давно нема  –  про кучугури, сніжки і радість дитинства. До речі, в книжці «Понад дахами» це фото обрізане справа та знизу і настрій відчутно змінюється.

 

  

Ось знаменитий пейзаж із лавочкою, який офіційно називається «Софіївське подвір'я, 1986». Про цю фотографію сказано достатньо багато. Що це лавочка для розмови з Богом, що це сумна лавочка. Насправді Ранчуков хотів передати стан погоди. І це знову фото не про архітектуру.

 

 

 Це Володимирська гірка. І в ній йдеться... Про що? Мені важко окреслити словами. Можливо, про зимово-затишний Київ із заметеними снігом лавочками і про невеликого співмірного до звичайної людини Володимира Великого, який десь поряд тихо спускається схилом.

 

 

 Ось будинки на Андріївському узвозі, вид із Замкової гори. Знову ясна і прозора Брейгелівська зима.

 

 

 Ранній ранок. Люди на зупинці і троє собак, що чітко утворюють паралель до людей. Атмосфера вологості, холоду та незатишку. Люди, як і собаки, ніби не самі і все ж самотні.

 

 

 А ось просто дерева і дорога. Про що ця фотографія? Я не можу підібрати слів, не можу сформулювати думки. Це не фотографія архітектури. І у цьому фото щось точно є. Як 2+2=4. Можливо, вам вдасться виразити це словами?

 

 

Іще одна тема творчості Ранчукова  –  соціальна фотографія або «соціалка», як він іноді говорив. Нагадую, що «соціальна»  –  це значить про повсякденність. Тобто, власне те, що й прагнув зображати Ранчуков. Не драму, не видатні події, а ЇЇ Непомітність Повсякденність. Але повсякденність була небезпечною темою в СРСР. Тому Майстер досить тривалий період працював «у шухляду».

 

 

 Такі фотографії досить повно представлені у його альбомі  "Такі часи", у якому Олександру Ранчукову вдалося  зупинити  час. А зупинити час і перемогти хаос- –  це ще одне його мега завдання. До речі, Олександр Ранчуков навчався в Інституті журналістської майстерності.

 

 

Перед вами його знаменитий пейзаж із козами. Власне ця фотографія називається "Корець, 1981" і вона про кіз на єврейському цвинтарі. З нею пов'язано чимало різних історій від крадіжки цих фотографій до звинувачення автора в антисемітизмі. Але основна історія не про це і ви можете її самостійно розшифрувати.

 

 

 Ось «людина з хрестом», Київ, 1994. Зрозуміло, що це фото про те, що кожен несе свій хрест. Хоча хтось бачив у тіні крила.

 

 

 Жінка п'є пиво. На столі сокира. Фотографія, варта сотень слів, і я прибережу їх.

 

 

Підгірці, 1978. Футбольне поле на подвір'ї храму і святий, який споглядає зверху на радянську дійсність, тогочасних людей і невміло побудовані футбольні ворота біля храму. Фотографія, яка мені одного разу приснилась.

 

 

Житомирська область, 1981. По дорозі одна за одною мчать вантажівки, виконуючи плани партії для країни, яка десь глибоко в надрах вражена смертельною хворобою. І літня жінка, яка йде в протилежному напрямку, якої цей рух уже не стосується і молодість якої промчала вдалину на таких от машинах.

 

 

Фотографія з чорним гумором  –  «Зимовище, 2003». Жінка з ножем ніби ховається за ворітьми, щоб у слушний момент встромити його у спину чоловікові, що порається на подвір'ї.

 

 Фотографія «Глас народу, 2004» присвячена подіям Помаранчевої революції. На спині чоловіка полум'яний заклик на підтримку революції. Питання, чому ззаду, а не спереду? До речі, Олександр Ранчуков завжди був переконаним патріотом України. І цей огляд  –  маленький крок до закріплення його імені у нашій історії. Бажання провести межу для наших загребущих сусідів.

 

 

 Київський проспект Науки у вже далекому 1995 році. Із козами, що пасуться, і розслабленими людьми. Отака наука.

 

 

Ось знаменита фотографія з 1996 року із юрбою школярів на екскурсії і сонмом святих на фресці, що споглядають на них зверху.

 

 

Не можу пропустити фотографію з Києва 1982 року. Уже підгниваючий соціалізм. Просто на вулицю привезли бочки, мабуть, з оселедцем і продавчиню у ватнику з вагою. Дефіцит продовольства. Зібралася черга. Попереду майже щасливий чоловік, якому вже дістають рибу з бочки. На нього вистачить. З королівською поставою і діловитим поглядом молодичка в хустці оцінює якість товару. Або слідкує, щоб не забагато купували чи не лізли без черги. Десь збоку до щасливчиків біля продавчині вже тихенько підрулив ветеран чи то праці чи війни. Служивий безпородний пес радянської системи. Вичікує момент, щоб показати посвідчення ветерана і купити без черги.

 

 

 За цією фотографією можна написати оповідання про ті часи чи «Такі часи», як власне і називається альбом Ранчукова. Таких фотографій у нього багато. Його соціальні твори є документами, що фіксують час і епоху.

 

 

Повсякденність.  Ці фотографії є зрозумілими для загалу і не надто складними. Глибоко правдивими. Чи глибокими і правдивими. Тобто, такими, якими він і прагнув їх робити. А питання про співвідношення соціальності і документальності, різницю між фіксацією та документом  і т.п. залишимо на хліб насущний майбутнім дисертантам ;) 

 

 

У зрілій творчості  Ранчукова все більше місця посідала природа. Саме їй присвячений його останній прижиттєвий альбом «Інше». Що інше? Те, що поза світом людей. Вічне. Те, що майже неможливо пояснити, але можна відчути. Недаремне власне такі його роботи були представлені на всеукраїнській виставці «Sense» у 2011 році, яку не помітили критики, але помітили фотографи  –  далекі  й не дуже.

 

 

 Отже його фотографії природи мають прихований глибокий зміст, який можна спалахом світла осягнути під час короткого інсайту і швидко зафіксувати за допомогою фотоапарата, щоб не забути.

 

 

Мені здається, що саме для цих його робіт, де все тримається на нюансах, найважливішим є ручний друк автора. В особливій «ранчуківській» манері  –  з максимальною шкалою сірого, з великою кількістю деталей, із глибоким чорним іноді лише в рамці по краям фотографії, без механічної надчіткості, але із суто людським способом бачення. 

 

 

Ранчуков, за словами Олександра Глядєлова, був одним із найкращих фотодрукарів в Україні, його відбитки є своєрідним чудом. Тому фотоальбоми дають лише деяке уявлення щодо замислу автора. І через білі шуми ми продираємося до змісту. Кожен до свого.

 

 

Пейзаж із поваленим, видертим із корінням деревом. А кругом вода й далекий берег. Спокій після розгулу природи. Маленька смерть серед великого Нічого. Органна тиша. Світла всепоглинаюча сірість. Спокій і розчинення. Відразу обмовлюся, що це лише мій суб'єктивний інсайт, моя інтерпретація. Фотографії природи Майстра неоднозначні, як сама природа і сама фотографія. І власне тут він несамохіть дещо відійшов від свого принципу зрозумілості. Але наблизився у своїх фіксаціях до письмен Бога.

 

 

 Безмежно глибокий пейзаж. Із імлистою сірою неозорою далиною. Тунель у вічність. Робота, яку подарував мені Майстер. Єдина фотографія, яка висить у кімнаті моєї студії.

 

 

 Ось квітки і листочки утворюють арабську в’язь. Може, саме у цій скромній фотографії, у цих непоказних квітках зафіксовані письмена Бога?

 

 

Музика трав. Робота, близька до ноти «ре». Але, якщо вдивлятися, то на підході й інші ноти. А ось подібні роботи, але в іншій тональності. До речі, Ранчуков дуже любив музику. Так що ніщо не є випадковим.

 

Тут ми бачимо лози, що утворюють графічні візерунки. Ці фотографії зачіпають, але я не можу знайти слів, щоб пояснити, чому. Недаремно одна з цих фотографій потрапила на суперобкладинку історичного вже фотоальбому «Інсайт. Українська чорно-біла фотографія 21 століття».

 

 

 І на завершення: стіна, кущ і сніжок. Фотографія світла, морозяна і дзвінка. Різні стани природи, різний Ранчуков.

 

Про його фотографії можна говорити дуже й дуже довго, показувати значно-значно більше, але слід себе обмежити, дотримуючись певної камерності і певної розмірності. Адже Ранчуков пильно дотримувався їх.

 

 

Отже, спробуємо собі уявити процес фотографування Олександра Ранчукова згідно з деякими принципами, що їх  сформулював майстер. Ось він виходить на фотографування. Необтяжений апаратурою. Ніяких особливих місць та екстремальних подій. Усе повинно бути в межах буденності. Не вирішальний момент, а вирішальні фрагмент й уважне спостереження. Бо фотографія не повинна пояснювати і показувати. Лише те, що автор спостеріг і ЗАФІКСУВАВ. Навіть не те, що автор думає і відчуває. Бо слід уникати суб'єктивізму. Водночас у моменти фотографування мислити чітко і спокійно. ЧЕСНІСТЬ, чесність, чесність!

 

 

У вас ще не закрутилася голова від цих самообмежень? Але таким був Олександр Ранчуков, для нього це були не обмеження, а стиль життя. Він абсолютно чітко знав, чого хотів , і досягав цього. Я цитую його,  –  прямо і непрямо.

 

 

 А ще для Ранчукова  фотографія –  інструмент пізнання світу. За цих обмежень складно знаходити щось нове... Уявіть собі на хвильку себе на його місці! Окрім того, він бажав робити такі фотографії, щоби при бажанні інші могли без проблем побачити замисел автора. Проте лише при бажанні і можливості, бо фотографія повинна бути зрозумілою, тобто не заскладною, але аж ніяк не нав'язливою.

 

 

Окрім того, фотограф повинен не переспівувати інших, а бути просто (ой, як непросто!) близьким до життя. Підпорядковуватися диктату дійсності. Ніби все. Ми обгороджені правильними і поверхово ніби зрозумілими принципами. Щоби їх дотримуватись, потрібно бути просто ... генієм чи ідеальною людиною з надможливостями? Але Ранчуков був неповторним у творчості й у житті  –  безкомпромісним просвітленим аскетом.  Як усе це збагнути, УСВІДОМИТИ і поєднати у фотографічній практиці? Як?

 

 

І тут прорив угору! Нас рятує дух. Ми фотографуємо так, відповідно до того, якими ми є насправді. Щоби фотографувати інакше, не допоможуть ні  спеціальні прийоми, ні найкраща апаратура. Треба змінитися самому.

 

 

Власне тепер ми підходимо до основного принципу Ранчукова - БУТИ В ГАРМОНІЇ ЗІ СВІТОМ. До речі, це правда: він жив у лісі біля гнізда шершнів, вивчив напрямки їхнього руху, поставив намет, і вони не чіпали його, а він  –  їх. Тільки за умов гармонії існує можливість вступити в діалог зі світом. Зокрема, маючи фотокамеру. І пізнавати світ й фіксувати пізнане на камеру. Цим ранчуківським мудрим дзенським світлим духом наповнені його роботи.

 

 

Придивіться  і відчуйте. Погортайте його альбоми, вдивляйтесь у його фотографії сантиметр за сантиметром, як він учив. Робіть це неспішно і з просвітленим «я»,  –  і ви збагнете Майстра. Латиною дух  – це genius. Отже, геній?

 

 

Yuriy Kovalchyk, video channel FF.

25.09.2022