У Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» проект о. Андрія Афтанаса «На рівні хмар. Гуцулія. Цианотипія» розгорнуто не випадково: акцент на тожсамости, ідентичности, національній картині світу, ландшафтах краю з незабутньою історією визвольної боротьби – цінностях, що загрожені денацифікаційною політикою російського окупанта.
Фотопроект Андрія Афтанаса «На рівні хмар» присвячений Гуцульщині. Колоритні і загадкові українські Карпати зі своїми краєвидами, зі своєю природою, зі своїми жителями гір зі специфічним діалектом і ментальністю. Словом, автентика.
Але про що насправді цей проект? У ньому є краєвиди, є гуцули, є гори, є вівці, чабани, собаки, косарі, діти і хрести. І тут справді йдеться про землю і людей, які перебувають десь на рівні хмар. Хоча рівень хмар не робить людей щасливими, не підносить їх до неба, принаймні на фото, а земля, хоч і зливається на туманному горизонті з небом, лежить важка, волога й трохи похмура, первозданно-загадкова. У тінях і туманах, за покрученими деревами, за хмарами, що спочивають на землі, у самому серці цієї первісности блукають неприкаяні тіні забутих предків.
Там збирають трави мольфари, заклинають небеса і викликають правічних духів землі, води, вітру і вогню. Хоча на фотографіях їх не видно, проте далека присутність все ж відчувається за межами кадру. То про що ж цей проект? Це не докладні нотатки мандрівника, не скрупульозні наукові дослідження. Тут мова не про етнографію і не про звичаї та пісні гуцулів. Йдеться швидше про почуття і відчуття самого автора, які йому вдалося успішно транслювати глядачам. Бо можна мовити про суб'єкт любови, а можна й повідати і про саме почуття любови. Так от, видається, що проект перш за все про любов, як почуття, про її самість, хоча і Гуцульщина чітко у площині фокусування. Почуття автора до цієї землі не позбавлені естетствуючого споглядання. Але це споглядання не холодне і не відсторонене, а тепле, чуттєве і приймаюче. Й теплота переживань передається глядачам, позаяк вона щира.
Як через цифрову фотографію, її безжальну й подекуди пластикову деталізацію передати оте невловиме «щось», що за видимими межами кадру? І тут Андрій Афтанас звертається до давньої техніки друку – цианотипії. Він виготовляє цифрові негативи – місток між цифрою та аналогом і занурюється у магію процесів друку. У тому є певна символіка, що старовинний метод друку допомагає передати архаїку образів Карпат.
Цианотипія – це позірно один із найпростіших методів альтернативного друку, не «шляхетний» і не коштовний, доступний і ніби примітивний, з мінімумом хімічних складників. Саме тому з нього починають навчання «нетрадиційним» у сучасному розумінні цього слова методам друку. Однак отримання справді якісного цианотипного відбитка з достатнім тоновим діапазоном – це задача дуже непроста, вимагає років праці, численних експериментів, мати відчуття процесу у руках і до такого «рівня хмар» піднімаються лише одиниці.
Андрію Афтанасу вдалось освоїти глибини техніки, отримати широку шкалу півтонів із достатньою кількістю деталей у світлі і в тінях. Проте автор не зупинився на цьому і провів ряд експериментів з освоєнням різних фактур поверхонь і цілого ряду цікавих, справді природних «земних» відтінків світлин. Він використовував різноманітні способи тонування відбитків, які на практиці іноді складніші за саму класичну цианотипію. Й тут треба мати немалий рівень майстерності, щоб чітко відчувати, коли варта застосовувати той чи інший процес, а в який момент часу його треба негайно зупинити. Завдяки застосуванню цих прийомів освічені глядачі мають відчуття, що світлини містять у собі щось від духу світлин далеких 30-их, 40-их чи 50-их років.
Автор проекту використовує також специфічні методи обробки поверхні – у його арсеналі лаки і віск. І нарешті ці незвичайні роботи можна понюхати. Від них струменить ледь вловимий аромат чи то лаванди чи то ладану, ніби натякаючи на ще одну життєву роль автора світлин.
На рівні хмар... енергетично і технічно... маємо світлини, які за станом, за настроєм і за виконанням не наслідують банально пікторіалізм, а є сенситивними, себто чуттєвими і поетичними, будучи водночас по суті глибоко фотографічними й правдивими.
Сьогодні часто згадують античний вислів, що коли говорять гармати, то музи мовчать. Однак у часи ревіння гармат все ж вийшла книжка Андрія Афтанаса «На рівні хмар». І у цьому факті є ще й додатковий сенс культурно- національного самоствердження у час війни, коли загарбник заперечує нашу ідентичність.
Із докладним оглядом альбому можна ознайомитися на каналі FF.
До речі, альбом, що побачив світ 2022 року в дрогобицькому видавництві «Коло», виданий дуже дбайливо і нагадує сучасні закордонні фотографічні видання. Водночас, у ньому є щось від духу 30-40-50-их років минулого століття. На обкладинку винесено слово «ціанотипія». До слова, на сьогодні це єдине українське видання, у якому всі роботи виконані у альтернативній техніці, – поправте мене, якщо не так!
Очевидно, й фотографія на обкладинці символічна: дитя серед гуцульської автентики. Ось на цьому розвороті багато очей гуцулів. Ми вдивляємося у них, а вони – у нас.
На початку портрет гуцулки. Стан, який важко виразити словами. І знову ледь вловимий присмак 30-40-50-х. Зауважу, що мені подобаються саме жіночі портрети Афтанаса... Ця молода гуцулка несе в собі правічну чуттєвість і спокусу. А хто б це краще міг вловити, як не отець Андрій? Він може побачити навіть малу гуцулку із усміхом Мони Лізи.
Андрій Афтанас вміє спілкуватися з людьми, викликати довіру і власне про це свідчать фото, де зображено його візит в автентичну гуцульську хату як гостя бажаного і прошеного.
Народний майстер із виготовленою ним тендітною скрипкою у великих руках. А при спілкуванні з автором можна почути цілу історію про вирізьблену голову чорта на закінченні скрипки. Диявол ховається у деталях.
Оце образ, оце характер! Чимало в альбомі таких кремінних гуцульських характерів.
А це фото здавалося б родом із 50-их. Але ж ні – фото Андрія насправді безпосередніші і вільніші. А ще у них є теплота. Його побутові сценки теплі й рухливі. Знову вівці і вівчарі... Звичайні побутові сцени із доїнням овець тощо додають книзі відчуття справжности і правдивости. Чудові фото з пастухами. Може, котрий із них тепер в армії на фронті?
І фото із коровами – безсумнівний шедевр. Мені зринають у пам’яті корови від геніального Олександра Ранчукова. Коли до критиків врешті дійде, що в українській фотографії позірно простий і такий підкреслено неепатажний покійний Ранчуков є захмарним піком?
Ще один творчий злет від Афтанаса: у цій вівці, у цій сцені доїння є біблійна ясність і простота під безпощадним сонцем, що вкарбовує тіні у книгу буття. А ще якась апокаліптична напруга.
Поза явною етнічністю цього проекту, традиційними фотографіями гуцулів із файками, у альбомі є світлини, у яких чітко відчувається бентега чогось, що поза кадром. І його явно більше, аніж видимого. Ця фотографія зачіпає за живе і відносить нас у туманну далину, у ній живе казка, позачасовість і якась дивна тривога. Чарівний пейзаж у казковому тумані. Треба зауважити, що Андрій Афтанас має природнє відчуття пейзажу. У його пейзажі хочеться вслуховуватися, як у музику.
Задумливість у пейзажі... Розвалюхи... Ніщо не вічне і все перетворюється на першоелементи. Це просто парад сильних образів! Підгнилі хрести під церквою заслуговують на окремий розворот, а не на товариство гуцула з незмінною люлькою.
Одна з моїх улюблених світлин. Птахи в млистому небі, стодола. Але власне сила цієї світлини в тому, що її неможливо описати словами. Це беззаперечна ознака хорошої фотографії. Чудовий пейзаж!
Про цей альбом говорити просто і складно водночас. Як і про автора. Очевидно, дуже гарно виданий. Видання, яке швидко розійдеться і колекційна цінність якого буде лише зростати. Висока планка. Та що мені не подобається у поліграфії? Трохи софтові, зам’які картинки. Особливо для тих, хто бачив оригінали. Тобто, іноді мені бракує чіткості і тонального діапазону. А у самих світлинах моментів – конфлікту між технікою і сюжетом.
Альбом не лише мистецький, але й етнографічний. І в тому і його сила, і слабкість. Бо нелегко сидіти одразу на двох стільцях. Але автор вдало тримає баланс.
Чого мені бракує? Власне, глибинної розповідності. Багато сильних фото, або як прийнято говорити серед салонних митців, «шедеврів». З іншого боку, можна спостерегти деяку парадну, поверхову етнографічність. Мені іноді бракує атмосфери «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського. Де гуцули танцюють у хаті, де покійник і тіло підстрибує на дошках. Де пастухи балакають із чугайстрами і де невтілена любов призводить до трагедії. Хочеться поту, крові, пристрасті, смаку вурди і смороду гниючої деревини і старих лахів…
Проте маємо чудове видання. Прекрасну роботу. Про яку хочеться говорити і говорити. Бо вона того вартує. У цьому альбомі можна шукати і знаходити. Думаю, кожен знайде тут своє.
І наостанок зауважу, що автор за освітою поліграфіст, а ще займається не лише фотографією. Він ще й священик. Отака непроста людина. Можливо, вам вдасться у цих світлинах відчути різні фахи автора? Не втримаюся від історичної аналогії. Адже глибинний, часто прихований пласт української культури часто творили вихідці із родин священиків або й самі служителі. Шашкевич, Вагилевич, Головацький, Устиянович, Нижанківський… Афтанас?
Yuriy Kovalchyk, video channel FF.
26.06.2022