Факт чи вигадка

Як боротися з науковим скептицизмом

Агностицизм – це переконаність у неможливості пізнання як такого. Скептицизм – це певність у неможливості цілковитого пізнання, а, оскільки знання апріорі часткове, його результати ставляться під сумнів. Повною мірою вперше скептицизм проявився з розчаруванням у ідеалах Просвітництва, зокрема з розчаруванням у тезі про всесильність розуму.

Звідси росте переконання, що сучасну науку підважує недовіра до наукових фактів, через яку зростає кількість «експертів», що видають власні припущення за доконані факти. Чи так це?

Згадаймо ази. Середньостатистична людина протиставляє факт вигадці, закріплюючи за першим статус об’єктивності, а за другою – нічим не підтвердженої фантазії. Слово «факт» походить із латини (від лат. factum — зроблене) і відсилає до ідеї матеріального втілення досвіду / спостереження, сконструйованого за законами певної науки. У випадку філології «фактом» є написаний чи надрукований текст – поетичний, прозовий, драматичний, критичний – оприлюднений для широкого загалу.

Вигадка – те, що в народі називається «казкою». Казку дорослі люди не прирівнюють до факту дійсності, хіба відшукають там художню алегорію до нього.

Однак вигадка не має нічого спільного з фейком, хоча, на перший погляд, так видається. Нагадаю: з англ. fake – підробка. А підробка має на меті бути майже тотожною оригіналу, аби в неї повірили і сприйняли за оригінал (за мистецький, науковий, літературний факт).

Віра в фейки аж ніяк не свідчить про скептицизм, радше про його нестачу. Надмірна легковірність, як на мене, зумовлена поверховим тлумаченням, невмінням аналізувати. Наведу приклад із двох віршів І. Франка – «De profundis» і «Каменярі». Зачин «De profundis» звучить так:

«Вічний революціонер – /

Дух, що тіло рве до бою, /

Рве за поступ, щастя й волю…».

У часи існування Радянського Союзу (1922–1991) ці рядки тлумачили з акцентом на слові «революціонер», а саму т.з. «революцію» (насправді – московську колонізацію України) пов’язували з ідеями поступу і волі. Однак І. Франко писав вірш 1880 року і під революцією мав на увазі не соціальну, а духовну. Недарма слово «Дух» у першій і останній строфах вірша написано з великої літери:

«Вічний революціонер – /

Дух, наука, думка, воля – /

Не уступить пітьмі поля».

Так, слово "Дух" розпочинає рядки, але кожен поет (не графоман) знає – позиція слова на початку і в кінці рядка особлива, навантажена додатковим смислом. Тож І. Франко не просто так виніс "Дух" на початок рядка. Зрештою, якби йшлося тільки про ритміку, там міг би бути "Рух" (у значенні "поступ") чи "Бог". Але "Дух" – творчий дух в людині, співвідносний із Божим Духом, що творив світ. В часи радянські, відомі своїм атеїзмом, цей момент при інтерпретації вірша свідомо ігнорувався.

Також варто зауважити, що волю І. Франко розглядав як національну волю, що можна побачити із вірша І. Франка «Не пора, не пора, не пора» (1880):

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.

Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!

Волю І. Франко цінував дуже високо (у вірші «De profundis» слово «волю» вжито двічі); у обох – «De profundis» (1880) і «Не пора, не пора, не пора» (1880) – воля і щастя сусідять (щастя без волі неможливе). Понад те, у сьомій строфі вірша «Каменярі» (1878) поет каже про себе як добровільного раба волі:  

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута.

Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

Тепер, коли соціальна інтерпретація не така популярна, як у часи московської колонізації України, існує схильність заперечувати самоатестацію І. Франка як одного з каменярів («ми лиш каменярі»). Заперечувати як заполітизовану. Але ж політизація накинута зовні. Сам І. Франко все пояснив у своїй статті «Що таке поступ» (1903):

«… Чоловік протягом довгих тисяч років виробився з того, що пізнав пожиток огню. Від тої пори можна починати його історію» «найстаршої доби людського життя – доби лупаного або кресаного каменю», далі хронологічно слідує «доба гладженого або точеного каменю». «Поволі починають показуватись сліди нової культури: чоловік винаходить метал… Коли чоловік заволодів металами, сталася можливою цивілізація».

Франко – не Прометей, якого за крадіжку вогню олімпійські боги прикували до скелі на знак кари. Він сам прикував себе до скелі з обов’язку здобувати «Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі», як каже у вірші «Вічний революціонер». Долю ж поет розумів як волю, а волю тлумачив не лише як національну, а і як інтелектуальну – свободу думки. Себе і свою працю він бачив лише першою добою в історії того поступу – «добою лупаного каменю». Розумів: праці стане і нащадкам, і нащадкам нащадків.

Стане її і нам. Якщо свобода думки буде – наука не стане заручницею будь-якої ідеології, а базуватиметься на аналізі фактів (у філології – текстів). Вміючи аналізувати, читач не повірить фейку, що скидається на правду. Він відрізнить інтерпретаційну «підробку» від смислів, закладених в оригіналі, тобто в тексті.

Скажете: свобода призведе до вигадок? Тільки за умови, що буде забуто про текст як підмурівок філологічного аналізу. Тільки тоді, коли буде втрачено навички такого аналізу. Якщо ж ні – вигадка стане синонімом інтуїції, коли особа вилучає з гадки нову ідею чи нову комбінацію ідей і сплітає вигадливо – красиво, майстерно, але доказово – наукову концепцію, що є вмістилищем глибоких сенсів, а не поверхневих сенсацій.

Отож, як протидією фейку (підробки), так і протидією скептицизму (недовіри до будь-якої інформації) є фахова, оперта на аналіз обізнаність, яка дає змогу формувати власну думку щодо мистецьких фактів і не надто узалежнюватися від зовнішніх інтерпретацій, що можуть бути свідомо спотвореними.