1
Почуття гумору має тенденцію з часом мінятися, але бажання покепкувати чи, як казали колись, пофіґлювати над кимось ніколи не покидало наших предків. Особливо цю справу полюбляла українська шляхта на Правобережжі.
Одним з об’єктів не зовсім невинних жартів на початку ХІХ ст. на Правобережжі був Петро Кондратович, поважного віку шляхтич, який через скупість вибрав собі життя нахлібника. І хоча мав свій маєток, але переважно гостював на чужих шляхетських дворах. Симпатією не тішився, вважали його за обжирайла і боягуза.
У жартах над Кондратовичем вирізнялися поручник Миколовський і шляхтич Олександр Головінський.
Генрієта Блендовська (народилася у 1794), яка мала маєток на Волині, писала, що коли він приїжджав на бричці, запряженій білою клячою, то завше клопотався, аби її поставили у вигідне стійло і нагодували. Одного разу, збираючись у справах, попросив поручника позичити йому свого коня, бо кляча втомилася. Поручник розпорядився підготувати запряг, а тим часом посадив гостя за стіл. Аж ось з'явилася на подвір'ї бричка, запряжена сірою кобилою в яблуках. Втішений гість скочив у бричку і помчав, немилосердно поганяючи чужого коня. Та за якийсь час, коли коняка спітніла, фарба зійшла – і очам старого скупердяя постала його власна змилена кляча.
Буваючи у Києві, Кондратович завше відвідував торговицю, аби щось купити за безцінь. І от поручник наказав викрасти у нього капоту та намовив кацапа, аби з нею прогулювався, а як Кондратович зверне увагу, то щоби дешево відпродав. Втішений такою вигідною здобиччю, Кондратович хутенько купив капоту і поніс похвалитися, а коли йому сказали, що вона виглядає зовсім як його власна, то впав у депресію.
Іншим разом у товаристві кількох пань Кондратович потрапив до крамниці, в якій торгували різними старими зуживаними речами. І задля жарту пані почали поміж собою вихваляти обтинки якогось хутра, які валялися на підлозі. Мовляв, це дуже дорога річ. Тут таки пан Кондратович підскочив до господині і став прохати, аби вона йому ті обтинки віддала, а він собі ними обшиє капоту. Господиня дозволила. Тоді тамті панії обступили Кондратовича і з заздрісними голосами стали намовляти відступити їм, пропонуючи гроші. Спочатку то було кілька дукатів, але що він не погоджувався, то вони підняли ціну до двадцяти. Однак той не поступився, а відтак за першої нагоди поїхав до Києва і спробував продати те «безцінне» хутро. Яким же було його здивування, коли дізнався, що то обтинки з котячої шерсті.
Наступний жарт був ще вишуканіший, ба навіть жорстокий. Тут використали той факт, що Кондратович був страшний нервус-раптус, і намовили кравців-євреїв, аби його роздрочили, аж поки когось не вдарить. А як то сталося і кравець упав, то враз прикинувся мертвим.
Тут з'являється якийсь чин у мундирі і вдягає на Кондратовича кайданки та забирає з собою. Старий починає плакати і благати, але його ніхто не слухає. Невідомий в мундирі садить його в карету з заштореними вікнами і, не дозволяючи визирнути, возить до пізнього вечора, аж поки не завіз і не зачинив у темній клуні.
І тут було повторено жарт, якого вчудив інший знаменитий на Поділлі шляхтич Граціян Шашкевич, про якого буде мова нижче.
Отже серед ночі до дверей «в’язниці» приходить якийсь ніби приятель і каже, що справа погана, шляхтича можуть за вбивство відправити до Сибіру. Але він хоче йому допомогти і просовує у шпару лопату та радить зробити підкоп. Усю решту ночі старий підкопувався під стіну і, врешті вилізши, виявив, що сидів у власній клуні на обійсті свого ж таки маєтку.
Іншого разу, перебуваючи у гостях, Кондратович вийшов увечері з будинку, а пес його злегка схопив за руку. Це помітив поручник Миколовський. І ось коли гість повернувся до хати, раптом пролунав знадвору постріл, а відтак увійшов поручник.
– Що то було? – питає Кондратович.
– Та пес сказився. Довелося забити.
– Який?
– Та якраз той, що вас вкусив. Він уже чимало худоби попсував. То ви вже вибачайте, пане Кондратович, що мусимо вас до ліжка прив’язати, щоб ви не сказилися, заки лікар приїде.
Старий погодився і так, прив’язаний, заснув. А вранці розповідали йому, як він у сні зубами клацав. Потім привели перевдягненого лікаря. Той приписав якісь чудні ліки, і стали старого лікувати, морячи при цьому голодом. А відтак, доволі нажартувавшись, відпустили, запевнивши, що він уже здоровий. Старий дякував зі сльозами на очах, що його порятували.
2
Але справжнім майстром жарту вважався саме Граціян Шашкевич. Його численні жарти увійшли до канону шляхетського гумору.
Граціян Шашкевич брав участь у повстанні Костюшка і мав маєток у селі Бичовій, Літинського повіту на Поділлі. Замолоду авантюрник і паливода, згодом здобув серед шляхти велику популярність. Сином Граціяна був поет і теж неабиякий авантюрник Антін Шашкевич (1813–1880), автор українських віршів та пісні «Там, де Ятрань круто в’ється».
Якось, за спогадами Тадеуша Боровського, Граціян наказав викрасти серед ночі ченця, який у нього ночував, і везти нібито до фортеці. Цілу ніч ченця возили по подвір'ю, а потім замкнули у коморі і тримали там кілька днів, давши при цьому лопату, щоб той міг з тієї нібито фортеці зробити підкоп. Бідний братчик на хлібі і воді копав кілька днів, аж поки не опинився на току у добре відомого йому монастирського благодійника.
Іншого разу, їдучи на іменини до сусіда, забрав Шашкевич із собою асесора повітової поліції і розповів дорогою, що колись його скажений псисько покусав. І хоча кажуть, що та хвороба може проявитися дев'ятого дня, або на дев'ятий місяць, або аж на дев'ятий рік, то він усі ці терміни щасливо пережив. Бо якраз саме цього дня минає дев'ятий рік.
Занепокоєний асесор почав нервово крутитися у бричці та позирати на всі боки. Але Шашкевич на те не звертав уваги і вів свою оповідь далі, описуючи, які страшні трафунки чекають на людину, покусану скаженим псом. Ціле щастя, мовляв, що його та біда минула.
Аж ось вони в'їхали на обійстя, де вже зібралися гості іменинника. Зранку була злива, і посеред подвір'я утворилася велика калюжа. Обминути її не було як, і бричка в'їхала в калюжу. І в цю мить Шашкевич закотив очі, визвірився й загарчав, прискаючи слиною, переляканий асесор кулею вистрибнув з брички і хляпнув простісінько в калюжу, послизнувся, впав і весь заболотився.
Наступний жарт ще жорстокіший. Єдина потіха, що жертвою став представник колоніяльної влади. На ту пору Єкатеріна ІІ ставилася до шляхти приязно і наказала представникам влади, аби так само приязно ставилися на місцях, сприяючи шляхті вливатися в систему. Один з генералів, який командував військом на Поділлі, часто провідував Шашкевича, стаючи жертвою його жартів.
Якось у Шашкевича розболівся зуб і, не в стані більше терпіти, покликав по цирульника-єврея. В ту хвилину, коли цирульник взявся до роботи, повідомили, що прибув генерал. Шашкевич показав цирульникові хворого зуба і наказав, аби вирвав його тоді, коли він закличе, але щоб не відразу рвав, а спочатку пробував відрадити. Відтак відправив його на кухню, а сам поквапився зустрічати генерала.
Коли вони всілися за стіл снідати з добрим мадярським вином, розмова зайшла про симпатії до трону. Шашкевич ураз вдавано запалився і сказав підхмеленому генералові:
– Ви вважаєте, що російські дворяни люблять царицю дужче від шляхти? Але це не так. Принаймні щодо мене, то ніхто так сильно не любить царицю, як я.
Генерал визнав, що й не збирається перечити, однак те, що відчувають родові росіяни до цариці-матушки, не до порівняння.
Того пан Граціян тільки й чекав.
– Так?! Добре, – обурився він, – я переконаю вас, що люблю царицю дужче за вас. Бо задля любові до неї зроблю те, чого жоден з вас ніколи не зробить.
І тут таки наказав закликати цирульника. А коли той прийшов, звелів:
– Задля коханої цариці даю собі вирвати кутній зуб. Рви мені зараз, жиде, хоч би й щока тріснути мала!
Намарне цирульник і генерал відмовляли його від цієї героїчної офіри, від якої цариця не буде мала жодної користі. Та він таки вперся, твердячи, що гонор шляхти саме такої посвяти вимагає.
Після виконаної операції, побачивши, як сильно ллється кров на честь цариці з вуст шляхтича, генерал не міг змиритися з таким упокоренням і, скинувши маринарку, гукнув до цирульника:
– Рви два!
І що ви гадаєте? На радість усієї подільської шляхти бажання його задовольнили.
3
Антона Шашкевича прозвали королем балаґулів, про що І. Франко написав цілу статтю. Балаґула, як пояснювали сучасники, «значить жидівського фірмана, що займає ся перевоженєм товарів або пасажерів. У Бердичеві, Житомирі й Умані, коли хто потребує наняти підводу, мовить до фактора: приведи мені балаґулу. Жиди-балаґули – се рід чумаків, з тою ріжницею, що перші постійно займають ся перевоженєм осіб і річий, а другі лише два рази до року возять збіжеві продукти до Одеси».
Балаґула означала також критий віз. Подільська шляхта полюбляла власне на такому возі їздити і робити збитки. Через те і самих тих гультяїв прозвали балаґулами.
Одного разу дев'ятеро балаґулів, переїздячи через греблю, вирішили викупатися. За якийсь час вони побачили, як з-за гори до греблі над’їжджає карета з дамами. Була це пані Ядлевська з доньками, син якої теж був серед балаґулів. Вони, не пізнавши карети матері свого товариша, звеліли слугам зупинити карету силоміць і сказати, що король і королева Конґо хочуть скласти їм візит.
Самі ж вимастилися багном з ніг до голови і, відчинивши дверці карети на проліт, пройшли наголяса через карету. При цьому кланялися дамам і белькотіли щось «африканське».
Щойно після тої бурди вони зрозуміли, над ким позбиткувалися.
21.09.2022