Частині українських белетристів пощастило дожити до часів, коли вже не треба було шифруватися і вигадувати прикриття для своїх справжніх сюжетів. Серед них — і Володимир Малик. Його останній роман, “Горить свіча”, вийшов у 1992 році і писався, очевидно, у роки “перебудови” та “гласності”, які зрештою закінчилися падінням СРСР. Кажучи просто, у час, коли було “можна” — уже маючи за плечима ряд творів, написаних і виданих у совєтський час.
Такі поєднання особливо цінні, бо дозволяють перевірити, чи “шифрувався” цей конкретно письменник і де саме та що саме він “шифрував”. З іншого боку, слід зважати на те, що письменники продовжували шифруватися просто за інерцією. Інша річ, що зазвичай уже не все і не так загадково-завуальовано. В українській підсовєтській белетристиці таке розкриття можна ще подибати хіба у Романа Іваничука — в його “Орді”, написаній у 1988–1991 роках і виданій теж у 1992 році.
У центрі обох творів — трагічні події, де насильство аж б’є, що називається, “через край”.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
У Володимира Малика це, зрозуміло, облога і взяття Києва монголами – закономірно для книги, сюжет і дія якої розгортаються на тлі монгольської навали ХІІІ століття на території сучасної України. Тільки за другим чи третім читанням книжки стає видно кілька деталей, загалом рідкісних в українській белетристиці, і дивних, як на період монгольського вторгнення. А часом не схожих ще й на те, як писав письменник раніше.
Насамперед, це цілий ряд несподіваних, як на зазвичай спокійного і врівноваженого Малика, описів відвертої жорстокості — включно з варенням дітей заживо в казанах (до речі, довелося це читати у шостому класі — на книжці було написано, що “для середнього шкільного віку”. Нічого, вижила, — О.І.).
Це перша різниця, яка б’є в очі. Друга — незвично велика увага до Церкви і як інституції, яка страждає, і як свого роду джерела ідентичності й надії (здобуття монастиря, падіння стін Десятинної). Ще й перше, що бачать утікачі — це вогник у вікні Св. Софії, яка височіє серед руїн. Монголи, нагадаю, на релігійний фанатизм окремо не страждали, дотримувалися тенгріанства, а їхнє ставлення до релігій підкорених народів було радше терпимим — лиш би ці самі підкорені народи платили податки і не повставали.
Чому в попередніх повістях і романах Володимира Малика практично відсутня Церква (хіба інколи в розмовах героїв та ще в кошмарній картині з другої частини “Таємного посла”, де збожеволіла жінка оповідає своєму родичеві, що саме втік з неволі й прибився в рідні місця, як турки спалили у церкві всіх мешканців містечка) — це зрозуміло. В атеїстичній державі про мінімально реалістичний образ Церкви у будь-якому відношенні не йшлося — можна було або ганьбити, або мовчати. Володимир Малик, вочевидь, вибрав друге.
Йому пощастило — він отримав змогу все ж висловити свої справжні почуття:
“В останню мить, коли коні вже повертали в знайомий провулок, Добриня кинув погляд на Софію, що бовваніла на тлі густо-синього неба, і помітив у її вікнах якесь мерехтливо-примарне сяйво...
...Добриня зіскочив з коня і заглянув усередину.
— Тут хтось є? — спитав неголосно. Ніхто не відповів. Тільки в глибині храму, десь біля кіота, мерехтіло слабке жовтаве світіння. Він ступив ще кілька кроків.
— Агей, хто тут? Відгукнися!...
....Ще здалеку побачив перед обідраним іконостасом, у кіоті, свічу, що горіла злегка мерехтливим від протягу світлом.
Свіча в розореному, оскверненому чужинцями храмі? В Софії великопрестольній київській? Де загарбники викрали все, що можна було взяти з собою? Де порубали прямо на амвоні отців церкви? Де з ікон обдерли золото, срібло та самоцвіти? Де, здається, знищили сам дух народу, на який напали?.. І тут — горить свіча?
Звідки? Чия рука її поставила?
Добриня раптом відчув, як щось здригнулося в його вистражданій душі, ніби відсунулася чорна заслінка — і в неї ввірвалося живодайне весняне тепло і світло.
Хтось у Києві є! Хтось зостався! Не всі загинули!...”
Втім, це не єдина дивина. На сторінках книги згорає у полум’ї рідне село головного героя — Добрині. У примітці зазначається, що зараз на цьому місці розташоване село Новосілки Київської області, звідки родом... сам автор. І тут виникає запитання — яка була доля рідного села Володимира Малика під час війни з більшовиками у 1917–1921 роках? Під час ранніх 1920-х, коли ще був сильний повстанський рух? Під час Другої світової?
Обидва ці моменти дозволяють зрозуміти, у якому місці раніше творчість Володимира Малика напевно була деформована — і, відповідно, перечитати й переосмислити всі його історичні “підсовєтські” тексти.
Але є у “Свічі” одна річ, яка робить цю повість особливою, — вона вмістила в себе аж три геноцидні або наближені до геноцидних сюжети. Перший — очевидний у монгольському контексті, але майже неприсутній в українській белетристиці сюжет половців. Нагадаю — їх монголи знищували безжально. Крізь весь текст книги проходить дві паралельні половецькі лінії: одна — хана Бачмана, який із хана перетворився на степового розбійника і зрештою загинув у нерівному бою; друга — хана Котяна, який гине в Угорщині.
Другий геноцидний сюжет — єврейський. У творі одна зі сюжетних ліній, пов’язаних зі здобуттям Києва, — це історія сім’ї равина Ісаака Зайденберга, а особливо його дочки Маріам, яка гине страшною смертю в полоні. Навряд чи монголів цікавили євреї — зате вони дуже цікавили, як ми знаємо, нацистів. У тому ж контексті, в якому монголів цікавили половці, — тобто як об’єкт безжального переслідування за етнічною ознакою і врешті знищення. Сцена загибелі рабина Ісаака з дружиною корелюється з картинами Бабиного Яру — ті ж мертві оголені тіла, ті ж купи одягу, те ж сортування коштовностей...
Тут ще одна можлива паралель — половецький хан Котян гине в Угорщині. Це історичний факт, але на тлі загалом виразної присутності євреїв у трагічному контексті “Свічі...” він змушує згадати про трагедію закарпатських євреїв, яка реалізувалася значною мірою угорськими руками. Як і в романі — шаблю, яка розсікає череп хана Котяна, тримає рука угорського магната Іштавана Сегедського.
І все це відбувається на тлі здобуття Києва й дикого погрому міста. Щось подібне історія знала власне за часів монголів і... у 1918 році, під час першої окупації Києва більшовиками. Події цієї окупації сучасники прямо порівнювали з монгольською навалою. Красномовні спогади очевидців: “Розкидані на площі та на стежках парків роздягнені тіла, між якими тинялися голодні собаки. Всюди кров, що просякнула, звичайно, і сніг...” Микола Галаган писав: “Червоний жах навис над Києвом. Тисячами розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях...”
Якщо перечитати картини монгольського погрому у виконанні Володимира Малика, побачимо дуже подібні сцени — включно з мертвими тілами на вулицях міста, вбивствами та масою інших подробиць. Зрозуміло, це ніяк не означає, що “монгольські” сюжети є авторською конструкцією — середньовічна облога в принципі була кривавою справою. Це радше пояснює, чому було вибрано тему монгольської навали — бо саме образи безчинств монгольської армії у здобутому місці не потребували особливих зусиль з конструювання і надійно страхували — у разі чого! — автора від закидів у неправдоподібності.
Аналогічно у випадку описів монгольських практик залякування, використання полонених та цивільних як “живого щита”, жорсткої ієрархії — протягом усієї книжки читача, ймовірно, переслідуватимуть (за умови, звісно, достатньої освіти) порівняння з практиками совєтського режиму. Власне ці мимовільні паралелі остаточно пояснюють, чому “видимим” сюжетом стали монголи — адже саме з монгольського періоду російська влада як явище успадкувала ряд насильницьких практик, які остаточно перейняли і більшовики. Тут, звісно, проситься на язик цитата Карла Маркса про “криваве іго монголів” як “справжню колиску Росії” і тези Нікалая Бєрдяєва, які доводять те, що більшовизм — явище не так ліве, як російське.
Якщо зосередитися на суті, то паралелей між описами монгольської навали у повісті Володимира Малика і більшовицькими практиками не те що взяття Києва 1918-го, а загалом війни за незалежність 1917–1921 років знайдеться достатньо. Це і масові вбивства, і депортації взимку — велику частину сьомого розділу займає опис подорожі бранців у Каракорум. Час від часу все це починає нагадувати шлях депортованих “куркулів” у Сибір. Це і знищення за соціальною та національною ознакою — у повісті є сцени вбивства і заможних киян загарбниками, і за “не таке” родичання. Це і численні сюжети з переслідуванням Церкви та священників.... Зрештою, насилля над жінками — воно прямо у повісті не показане, але прозорих натяків достатньо... Якщо все це звести докупи, ми отримаємо блискучий приклад майже відвертого опису суті того, що Україна пережила протягом 1920–1940-х років. Зрозуміло, з усіма необхідними “поправками на вітер”, зокрема у сфері матеріальної культури...
16.09.2022