Чому неосмислене і неподолане минуле на нас так негативно впливає? Я думаю, що одне із завдань людини – це вміння розпізнавати зло і протистояти йому. Що ж до минулого, то виходить, що ми не в змозі розпізнати радянське/комуністичне зло, не назване і не покаране справедливо; не в змозі розпізнати – бо ніхто з авторитетних інституцій не підтвердив нам, що це – зло.
Тож наша боротьба з радянським і колонізаційним до певної міри є аматорською. І це означає, що ця боротьба потребує надмірних зусиль. Вона потребує щоденного персонального осмислення того, що відбувається. Таке осмислення було б легшим, якби мало інституційну допомогу – яку, наприклад, має протистояння злу, яким опікується Церква.
Щодо радянського/комуністичного. Треба все ж визнати, що декомунізація так чи інакше йде успішно, і певну частину радянського як злочинного ми не тільки оприявнили, але й усвідомили. Це стосується історії України з 1917-го до середини 1950-х років. Тут у нас сьогодні є консенсус розуміння на всіх стратах суспільства. Щодо другої половини так званого «золотого радянського віку» (чи застійного періоду – можна дискутувати, як його називати), то ми залишили його в спокої тіні: масово не вбивали – ну то й добре. Але насправді це був саме той період, коли зовнішній кат став внутрішнім, коли суспільство вже навчилося бути водночас саме собі і жертвою, і катом, і коли всі структури репресивного були розчинені там, де їм би не мало бути місця – в ЖЕКах, магазинах, вищих навчальних закладах… Всі ці структури відтворювали репресивні практики, де «я – начальник, ти – вийди і зайди». Зараз наша школа продовжує здебільшого відтворювати ці репресивні практики: «закрий рот і читай вірша» – ну, спробуйте виконати цю команду… Зрештою, ми самі знаходимося у такому географічному чи просторовому вимірі, де не звертаємо уваги, що в багатьох наших магазинах чи кав’ярнях написано «режим роботи», а не «оpen», а на багатьох дверях пишуть «стороннім вхід заборонено», а мало б бути написано «only staff». Простір, у якому ми живемо, говорить нам, що ми тут чужі, що ми не маємо права, що ми зарежимлені. І ми не бачимо цього, бо ми не проробили оцю другу половину радянського минулого і не винесли йому свій власний історичний вирок.
Я вважаю, що одним із кроків подолання того, що з нами відбувається в пострадянському постколоніальному – це слова. Слова важать. Коли у 2014 році Велика Україна заходилася щодо Луганщини і Донеччини зі словами «сепаратисти», мої друзі, колеги доклали чимало зусиль, щоби це слово випало з нашого вжитку – і воно випало. На сьогодні в Мелітополі, Бердянську, Херсоні перемогли, бо ми не говоримо «сепаратисти». І що б Росія там не проводила, нічого там не спрацює. Ми з цим впорались. А це тільки слова. Ніби…
Так-от, я пропоную слова «державний бюджет» розширити і писати так: «проєкт фінансується коштом платників податків, що потрапили до державної скарбниці». І не треба бути лінивими тут. Це не про літери – це про смисли. Чим більше ми будемо говорити, що йдеться про гроші платників податків, тим більше людей будуть спокійно знімати табличку «режим роботи» і писати на ній «open».
Але якщо стосовно травми радянського ми можемо говорити, що ця хвороба плюс-мінус діагностована і зібрано такий-сякий анамнез, то щодо травми колоніального в нас геть порожньо, незважаючи на блискучі розвідки, скажімо, Миколи Рябчука. Ми як суспільство, на жаль, навіть не підійшли до того, щоби дивитися на себе через призму колоніалізму. Можна розуміти, чому. Політика російського колоніалізму була сильно інакшою в порівнянні зі, скажімо, британським, французьким чи навіть австрійським колоніалізмами. Росія, погоджуюсь з Миколою Рябчуком, насправді бачила в Україні метрополію, а потім уже колонію. Це було на кшталт того, як римляни мали владу над греками, але хотіли бути на них схожими, переписуючи Геракла на Геркулеса і таке інше. Україна в контексті російського імперіалізму була й упокорена, і всмоктана. І це важко побачити, бо було безліч аргументів: українці були частиною імперії, вони створювали її і т.п. Микола Рябчук говорить, що так – це правда, і ми не можемо цього заперечувати. Але для того, щоби створювати російську імперію, українець мав стати росіянином, він мав зректися своєї українськості. І все, що йому залишалося як можливе – це пишатися своєю локальною ідентичністю. Посилення цього колоніалізму сталося, звісно, і за рахунок радянського: коли пролетаріат був проголошений головним двигуном революції, то селяни стали останнім відмираючим буржуазним класом. Українцям довелося зректися ще й свого селянського походження. Зректися мови і коріння…
Я хочу спитати: де в нас сидить колоніалізм? Де ми його не бачимо чи не хочемо бачити? А він сидить у нас дуже міцненько.
По-перше, він «сидить» у запереченні колоніалізму та нашому почасти колоніальному мисленні. Нам здається, що як ми його визнаємо, то визнаємо, що ми – «темношкірі». А ми ж не «темношкірі», ми «білі цивілізовані люди».
Він сидить також у бажанні величі, бажанні впливу. Сьогоднішні дискусії щодо російської мови через призму «давайте ми її залишимо, щоби впливати на Росію» – це абсолютно колоніальне мислення. Ми не можемо побачити ані у Литві, ані у Польщі чи Чехії людей, які б сказали: «А давайте залишимо і будемо впливати». Вони не хочуть впливати, вони не хочуть величі. Вони хочуть робити класно свою роботу, а не бути частиною «великої руської культури».
І ще одне місце, де колоніалізм і радянське сплелися і сидять вдвох – це наші інституції і можновладці. Треба визнати, що наші можновладці поводяться на посадах, як намісники, вважаючи, що це не їхня земля, що їхнє завдання – вкрасти, утримувати соціальний спокій, щоби було добре красти, і гроші – в імперію. І якщо у 1990-ті роки гроші йшли в Росію, то зараз вектор змінився і нерухомість купують вже в іншій частині, яку вони бачать як велич, – в Європі. Це дуже неприємна історія, оскільки вона триває і зараз. І зараз можновладці розкрадають гуманітарку. І це дивно. Безліч наших знайомих кажуть: «Навіщо мені квартира, якщо не буде України», – і віддають останнє на те, щоби була армія.
А декотрі можновладці не ставлять собі такого питання, бо вони не вважають Україну своєю землею. І це новий тип колоніалізму (успадкований, звісно), де «білі» – це ті, які сидять на посадах, а «чорні» – це ті (я утрирую дуже), які воюють за Україну. Коли хлопці, які воюють, намагаються вийти у наше ніби мирне життя й отримати якусь довідку чи якусь допомогу, то вони стикаються з ось цим – з цими інституціями, які продовжують працювати як колоніальні адміністрації. Воїни кажуть, що треба буде ще й тут трошки порядок наводити. Але ми не можемо цього дозволити. Воїни роблять для нас усе, а ми будемо чекати, щоби вони нас і з цієї біди витягли?! Це несправедливо.
Кажуть, наша культурна пам’ять має ґрунтуватися не на негативному «геть від Москви», а на «повернемо своє». Я ж вважаю, що «геть від Москви» має бути альфою й омегою. Негативність тут позірна. Це сила і це правда. Це навіть більше, ніж «геть від нацистського Берліна». «Геть від Москви!» – це двигун, будильник, точка відліку, червона лінія. Це дає енергію, це дає право, це дає можливість діяти. З урахуванням того, що поствоєнний синдром матиме, у тому числі, й ознаки втоми, нам потрібна ця енергія. Це не енергія зла – це стратегічна злість з енергією добра і дії.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------
Виступ на візійній конференції УКУ – НаУКМА
(Життє)стійкість після перемоги: безпекові виміри суспільного життя українців
Тема I. Травми минулого і безпека майбутнього
Львів, 10 вересня 2022 р.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------
15.09.2022