Польща знову заявила про репарації від Німеччини за Другу світову. Тепер уже $1,3 трлн. Ця забава триває понад 20 років: поляки нарощують суму, а німці намагаються іґнорити.
Про намір Варшави офіційно вимагати компенсації від Берліна за збитки, завдані Польщі під час німецької окупації в часи Другої світової війни, заявив лідер правлячої у Польщі консервативної партії «Право та справедливість» Ярослав Качинський. Не вперше і, підозрюємо, далеко не востаннє. Йдеться вже про 6,2 трлн польських злотих (близько 1,32 трлн доларів) – таку суму визначила спеціально створена комісія. Заява пролунала в четвер, першого вересня, тобто у чергову річницю початку Другої світової.
«Цей день і презентація звіту – це не тільки акт представлення певної роботи, певної документації, але також рішення винести цю справу на міжнародний форум, особливо в польсько-німецьких відносинах. Йдеться про те, щоб отримати компенсацію в можливо складному і тривалому процесі за все, що Німеччина, німецька держава і німецький народ вчинили Польщі в 1939–1945 роках. Ми ухвалили рішення щодо подальших дій. І ці кроки вимагають від Німеччини почати перемовини щодо цих репарацій. Це рішення, яке ми будемо реалізовувати», – заявив Качиньський, виступаючи в Королівському замку у Варшаві.
Польські політики вже неодноразово за минулі два десятиліття піднімали на свій прапор гасло про репарації. Причому це робили саме представники правиці, щойно вчергове приходили до влади.
Пригадаймо 2004 рік. Тоді спеціальну комісію скликав Лех Качинський, котрий на той момент обіймав посаду президента Варшави. Комісія підрахувала, що лише в польській столиці збитки, завдані німецькими окупантами в часи Другої світової війни, перевищують 45 мільярдів доларів.
2005 року Лех Качинський уже став президентом Польщі. Відомо, що він готувався ставити питання про репарації вже на найвищому державному рівні. Проте Берлін вдало зіграв на випередження, піднявши тему компенсацій для німецьких вигнанців зі Сілезії. Йдеться про приблизно дев’ять мільйонів осіб, котрі по закінченні Другої світової війни потрапили під цькування нової польської влади та місцевого польського населення. Їм довелося полишити свої домівки й поспіхом утікати на захід, передовсім до Баварії.
Причому німецький уряд вчинив досить мудро: формально офіційний Берлін питання компенсацій для вигнанців не піднімав, у справу не втручався, давши її на відкуп активістам громадських організацій. Зате «Спілка вигнанців» (Bund der Vertriebenen) під керівництвом доволі активної пані Еріки Штайнбах тоді нівроку попила крові польському керівництву. Тож Лех Качинський врешті-решт вирішив подалі від гріха утриматися на деякий час від підняття теми репарацій.
А згодом партія Качинських «Право і справедливість» втратила владу, у Польщі запанували ліберали з «Громадянської платформи» на чолі з Дональдом Туском. Напругу між Варшавою й Берліном було знято, рівно ж як і тему репарацій.
Та от 2015 року партія «Право і справедливість» повернулася до влади, причому до повної влади – зі своїм урядом, більшістю в парламенті та своїм президентом. Тож очікувано тема компенсацій від Німеччини знову стала актуальною.
Франк-Вальтер Штайнмаєр
Уже згаданий Ярослав Качинський поспішив заявити в одному зі своїх інтерв’ю, що «справа відшкодувань ще аж ніяк не стала закритою». Берлін занепокоївся такою постановкою питання нової польської влади. Франк-Вальтер Штайнмаєр, котрий на той момент був міністром закордонних справ Німеччини, оперативно дав відповідь Качинському: «Польща не має підстав вимагати жодних компенсацій за часи Другої світової війни. Польська влада ще 1953 року офіційно відмовилася від будь-яких вимог до Німеччини».
2017 року про право Польщі на німецькі репарації заявив тодішній міністр оборони Антоній Мацєревич. Коли ж німці продемонстрували главі польського військового відомства постанову Ради міністрів Польської Народної Республіки від 12 серпня 1953 року про те, що Варшава визнала всі свої повоєнні претензії до Німеччини – як Східної, так і Західної – задоволеними, той відповідав: «Це неправда, що польська держава відмовилося від належних їй німецьких військових репарацій. Це радянська колонія, іменована Польською Народною Республікою, відмовилася від частини репарацій». Мацєревич наполягав на тому, що Польща має право знову порушити питання про репарації в зв'язку з тим, що попередня відмова Варшави, зафіксована у постанові, «не носила характеру документа юридичного призначення».
Антоній Мацєревич
Відтак німецький Бундестаґ дав доручення своїй аналітичній службі оперативно скликати експертну групу, ретельно вивчити питання й зробити відповідні висновки щодо репарацій. Досить швидко звіт було підготовано. Зацитуємо основну його тезу:
«Після укладення Договору "2+4" (договір між Німецькою Демократичною Республікою та Федеративною Республікою Німеччина, а також Францією, СРСР, Великою Британією і США, підписаний в Москві 12 вересня 1990 року, – Z) Польща втратила можливість вимагати репарації від Німеччини за збитки, завдані їй в період Другої світової війни. Окрім того, закінчився термін давності для висування таких вимог».
Отже, як сказано в документі, всі домагання втратили чинність найпізніше в момент укладення 1990 року згаданого договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини, оскільки «Польща шляхом мовчазної відмови в ході підготовки цього договору не висунула вимог про репарації». Тоді було досягнуто згоди, що цей договір «блокує будь-які вимоги репарацій, які могли б ще існувати на даний момент».
Німецький професор міжнародного права з Інституту імені Макса Планка, що в Гайдельберзі, Йохен Фровайн, заочно дискутуючи з Мацєревичем, вказує на недолугість арґументів останнього. «Після ухвал Договору "2+4" мало б стати очевидним, що не залишилося більше жодних леґітимних підстав для вимагання репарацій щодо Німеччини. Антоній Мацєревич стверджує, що рішення про відмову від репарацій ухвалила комуністична влада ПНР, а Польща не була незалежною країною – і це, за його словами, мало б стати підставою для нечинності відмови. Але те, що в Польщі змінилася конституційна ситуація і Польща перестала бути комуністичною державою, жодним чином не впливає на чинність тодішнього (1953 року, – Z) рішення. Адже всі інші угоди, укладені в ті роки Варшавою, залишаються чинними», – пояснив професор Фровайн.
Провідні німецькі політики, коментуючи домагання Варшави, нагадали їй, що Польща й так отримує чималі фінансові вливання від Німеччини. «Варшава залишається найбільшим бенефіціаром унійної допомоги. Щороку Польща отримує 14 мільярдів євро, з яких близько чотирьох мільярдів переказують німці. І так триває вже багато років. Ці кошти радикально покращили економічну, інфраструктурну й безпекову ситуацію в Польщі. Чи бажає Варшава змінити такий стан справ? Навряд чи Польща знайде розуміння у Європі, якщо почне ставити під сумнів усі ці переваги на догоду якимось сумнівним домаганням», – застеріг депутат Бундестаґу від партії ХДС Карл-Ґеорґ Вельман, котрий, до речі, є головою Німецько-української парламентської групи у Бундестазі.
Експерти з міжнародного права зі впевненістю стверджують, що польська вимога репарацій не має жодних перспектив. Не виключено, що Варшава, висуваючи їх, і не має якихось ілюзій. Радше це політичний хід: зайвий раз нагадати німцям про їхню провину, аби здобути ще один козир у суперечці. А нагадаємо, що останні кілька років Берлін виступає жорстким критиком польської влади в багатьох питаннях, зокрема судової реформи та реформи ЗМІ. Тож можна припустити, що Варшава таким чином намагається сформувати оборонний рубіж від німецьких нападів.
У цьому контексті варто зазначити, що пересічні поляки не надто підтримують владу в питанні репарацій від Німеччини. Як засвідчує свіжа соціологія, польське суспільство розділилося майже навпіл. Згідно з опитуванням, опублікованим у середу, 31 серпня, демоскопічною студією IBRiS для газети Rzeczpospolita, 51,1 відсотка опитаних висловилися за репарації, а 41,5% не бачать такої потреби. Головним чином за репарації виступають симпатики урядової «ПіС» – аж 92 відсотки.
