Те місце, на якому не можуть приземлитися думки, але воно стає знімальним майданчиком для майбутніх снів, називається карпатською субальпікою. Природні, а не звільнені від лісів ще за правіку високогірні луки. Як вершина якогось кита, що виступила з-під води букових лісів. Сотні видів трав і квітів. Усі квіти дуже пігментовані, щоби врятуватися від прямого сонячного світла крізь умбру розрідженого повітря. Від низу, що означає рівень ріки, ціле нашарування кількох поверхів і балконів підступів до довгих і широких терас альпійських лук, ідеш так, ніби обрізаєш по спіралі неперервану шкірку з яблука, ведучи ніж від низу до екватора і далі аж до хвостика, який залишиться. Він виявиться останнім піком. Найстрімкішою поодинокою горою, яка виростає вже із найвищого плато лук. Тож ідучи від низу – мов повзеш вслід за щойно знятою шкіркою по очищеному яблукові – кілька разів бачиш перед собою підняту до гострого кута поверхню схилу, в кінці якого тільки небо. Виходиш до того неба, опиняєшся на наступній зсуненій опуклості яблука, маєш перед собою кількадесят метрів рівнини, і знову – похила (вперед, якщо орієнтуватися на твій напрям руху) стіна, а на високому кінці цієї зарослої різновеликими рослинами знову тільки цілком відкрите, хоч і звужене від гостроти кута, небо.
І коли вже пройдеш перехиленими непроїзними нічим, окрім коней і військових вантажівок, дорогами крізь усі ті випуклі поверхи, крізь тунелі букових лісів (вони роблять своєю широкою висотою напівпроникні для світла оболонки, які тримаються на блискучо-білій гладенькій колонаді стовбурів, що вчепилися зовнішніми виростами коріння у багаторічну листяну підстилку вічної кольорової осені), крізь суцільні поля червонокнижних чарівницьких рослин, крізь усі потічки і джерела, які врешті виливаються на утоптану тисячу років тому дорогу, крізь велетенське листя щавлю, яке позначає периметри колишнього перебування овець, то вийдеш на тонкі ніжні трави тої високогірної субальпійської рівнини, яка нарешті не має нічого зверху, крім тяжкої і густої товщі неба, яке попросту лежить на землі, проколене мільйонами стебел всіляких трав.
І тоді все буде залежати від стану неба. Часом небо – це хмари, або туман, або ще один колір води, який і у небі не може розчинитися. Часом водянисте непрозоре небо опускається так близько до зелено-коричневої трави, що у ту тріщину можна заглянути тільки тоді, коли на траву ляжеш. І бачиш досконалий світ тридцятисантиметрової висоти, в якому пречисті краплі конденсованої із мутного білила того, що тепер входить у легені у вигляді дихання, вологи можуть однаково повільно і впевнено і скочуватися по грані стебла до пружної землі, і незбагненним чином повзти, мов ефемерні точки росту неіснуючих істот, вверх, догори, до багряної, чи пурпурової, чи золотосяйної квітки.
Той погляд, який відірваний від твого ока, перенесений на рівень крука, який залітає на такі високі протяги виключно для приємності, бачить зверху, як руно альпійської луки віддає околиці своєї шкіри плямам криволісся: густо-зеленим хащам гірської сосни і платиново-зеленкавій настовбурченій шерсті ялівців. Правдоподібно, зверху, від крука, вони виглядають як лишайники, які ми можемо розглядати, схилившись до кам'яних плит, майже торкаючись їх носом.
Дещо про просторові рішення. До цієї полонини – так називаються верховинські луки по-нашому – сходяться різні плаї (так у нас називаються великі давні стежки). Тому сама полонина подібна на багаторівневу суперсучасну автомобільну розв'язку.
Над нею височіє віддалений гострий схил тої найвищої гори, яка – перекриваючи одну із чотирьох сторін світу – вписує чотирикутник полонини у трикутник своєї тіні.
З полонини дуже цікаво бачити те, що відбувається на такій самій висоті на симетричному схилі іншого хребта, того, що через ріку, якої звідси не видно, бо вона десь там далеко внизу, заслонена від бачення цілим цим гірським бароко.
Вночі тут світять тільки зорі, а охолоджений запах розігрітих за день трав настільки тотальний, що не виникає жодного сумніву, що власне так сильно пахнуть зорі – єдине, що бачиш, це цілком зрозуміло.
З полонини видно тільки те, що розміщене далеко. І на такій самій висоті. Особливо тоді, коли хмари – як то часом буває у літаку – опускаються нижче. І бачиш їх заборонений верхній бік, немов внутрішню поверхню повіки. Коли внизу захмарено, тут надзвичайне світло. Вранці і ввечері воно буває підправлене рожевим або навіть червоним.
І тоді. А тоді розумієш, що Давнє Велике Карпатське Море не просто справді було. Воно нікуди не поділося. Бо сенс моря не у банальній воді, а у тому ложі, де вода в разі чого може знову розміститися. Наразі вона у хмарах і тумані. Те, що хмари і туман впевненіше поглинають світло, звільняє бачення від непотрібних ілюзій віддзеркалення. Стоїш на високому обірваному трав'яному березі і бачиш усі-всі острови, атоли, далекі протилежні береги якогось півострова, які спокійно підвищуються над туманним рівнем моря, значно вищим від умовного рівня моря.
01.09.2022