Оксана і Володимир Риботицькі. Два митці, чиї творчість і життя тісно пов’язані з Україною. Їхня творчість завжди є впізнаваною у різні часи, бо її національна приналежність кожною ниткою вплетена у гобеленах Оксани і променить барвами на полотнах Володимира. Митці, які поєднали свої долі, є кращим уособленням цілої плеяди художників львівської школи, це два паралельні світи творчості, котрим, зростаючи як особистості у парі, доповнюючи один одного, протягом спільного життя вдалось не втратити своєї індивідуальності.
Творче кредо можна виразити словами Оксани, які по-особливому звучать саме у цей час: «...мистецтво завжди існувало не завдяки умовам, а попри них. Падали бомби, але був «Артес», і Марґіт та Роман Сельські, які малювали незважаючи на все. Ян Вермеєр писав інтер’єрні сюжети, поки довкола вирували страшні війни. Тож і сучасний митець діє всупереч скруті, бо це потреба духу і самовираження...»
Оксана Риботицька:
«Для мене весь Божий Світ – це прекрасна зіткана тканина зі складною композицією, з тонким, вишуканим колоритом, вічним ритмом буття і смерті, добра і зла, контрастом мінорів і мажорів. Складні текстильні переплетення – то людські долі, це море, ні – цілий океан, океан ниток, де я люблю плавати до нестями, тримаючись за ниточку клубочка, що належить тільки мені».
Володимир Риботицький:
«Малярство — мій паралельний світ. У ньому є натхнення і розчарування, ретельне дотримування технології й експерименти. Та що б не малював — чи то натюрморти, чи сюжетні композиції, мотиви природи чи урбаністичні мотиви — колір є домінантою над усім, його контрастні чи вальорні барви, локальні плями, — саме його експресія керує ритмами ліній, площинами, знаками та різноманіттям фактур».
Оксана Дух, народилась у Львові у важкий післявоєнний час, у родині, обдарованій мистецьким талантом, з міцними патріотичними коренями. Мамина родина — артистична, співоча, потяг до прекрасного в Оксани був закладений генетично і свій дар вона відкрила досить рано.
Володимир Риботицький, нащадок відомої школи Риботицьких майстрів, народився біля Ярослава у селі Ляшки (тепер Польща). Був дитиною із вразливою та делікатною натурою, любив природу і все живе у ній. Дотепер пам’ятає, які квіти росли коло їхньої хати у Ляшках, і коли вони зацвітали — все це назавжди закарбувалось у пам’ять п’ятилітнього Влодка. А також те, як його батько, міцний господар Петро Риботицький, був змушений за 24 години спакувати усе необхідне у вагон, що чекав на платформі, і разом з родиною вирушати у невідомому напрямку. Операція «Вісла», перейшла валом по долях тисяч українців. А тепер у наш мовний контент і в наше життя знову повернулось слово «переселенці».
Родини Оксани та Володимира вповні відчули на собі наслідки «прекрасної совєтської дійсності».
Шкільні роки Оксана згадує дуже позитивно, брала додаткові уроки англійської мови у вчительки, яка знімала помешкання у відомої львівської художниці Софії Альбіновської. Захоплена картинами, якими були завішені стіни, стала й собі малювати, відкривати для себе новий світ. Молода, здібна до мов дівчина змінила вектор запланованого батьками фаху і почала навчатись у художній школі.
А Влодко, у порівнянні з чемною Оксаною, в школі був бешкетником. Його родина страшенно набідувалась у часі переїзду до Львова, де були пограбовані і довелося жити у напів розбомбленій халупці, тільки з часом вдалось налагодити свій побут, отримати роботу і помешкання. Одним з найулюбленіших уроків Влодка в школі було малювання. Портрет Шевченка, який школяр намалював кольоровими олівцями, відзначив учитель і подав малюнок на виставку.
Влодко копіював репродукції відомих митців, які знаходив у сестри Марії та швагра Анатолія. На той час йому було 14 років. Товариш швагра повів його на вулицю Снопківську, показати училище прикладного мистецтва (тепер Львівський фаховий коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша). Там він захоплено розглядав рисунки та живопис. Не попередивши батьків, Володимир подав туди документи. Успішно склав іспити і у 1957 році став студентом училища на відділі художньої обробки дерева. Найбільший вплив на нього мав викладач Степан Костирко, який викладав малярство. За словами Риботицького — дуже емоційний, любив насичений колір, а це збігалося і з його баченням. Костирко приносив книжки, матеріали про світове класичне мистецтво, а також про Школу імпресіоністів. Риботицькому дуже припали до душі роботи Анрі Матісса, як колориста, також він зацікавився творчістю Пабло Пікассо. І ще привертала увагу до себе творчість Жоржа Брака з його безграничною свободою самовираження, з напруженим колоритом — це захоплювало молодого художника.
"Лабіринт. І", 2005.
А в цей час юну Оксану Дух життєва дорога привела до художньої школи, що розташовувалася у неіснуючому нині будинку позаду пам’ятника А. Міцкевичу, і директором котрої був Роман Турин. У старших класах познайомилась з молодими художниками — Богданом Сорокою, Іваном Марчуком. Марчук прийшов додому подивитись її малюнки, на великий подив усієї родини. За його порадою почала відвідувати вечірній відділ у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер – Львівська національна академія мистецтв), потім — підготовчий, після якого склала іспити й поступила на факультет художнього ткацтва.
На відділі ткацтва було найбільше занять живопису, їх ніхто ніколи не пропускав. На ці уроки приходили студенти з інших факультетів, тут викладали Роман Сельський та Карло Звіринський, Данило Довбошинський, Ласло Пушкаш, Іван Скобало.
Саме тут Оксана й познайомилась з Володимиром Риботицьким, студентом відділу проектування інтер’єрів і меблів (ПІМ), на який він вступив після закінчення училища та служби у війську.
Володимир був зачарований кольором, вивчав всі його вальори, детально досліджував, а потім експериментував у своїх живописних творах. На час його навчання, ні в училищі, ні в Інституті не було живописних факультетів, і багато ровесників Риботицького, так само як і він, стали живописцями, слухаючи лекції видатних митців.
Оксана та Володимир побрались у 1967 році та створили не тільки міцну родину, виховавши двох доньок, а й унікальний тандем, котрий зростав у парі — дві потужні творчі особистості, кожна з яких у своїй царині залишила вагомий слід. Ще за час навчання Володимир одразу обрав малярство, а Оксана довго вагалась, хоча Карло Звіринський радив працювати також в царині малярства.
З вчителями Риботицьким особливо пощастило, а також на початку їхнього спільного життя і становлення як митців зіграли свою вирішальну роль певні фактори і обставини. Так, не можна оминути увагою вплив тих особливих місць, які стали натхненниками їхньої творчості на багато років. Маю на увазі Дземброню в Карпатах, де вони близько познайомилися з творчою елітою, під впливом якої формувалися як митці.
Роман та Маргіт Сельські, Вітольд Монастирський, Роман Турин, Карло Звіринський, Данило Добушинський, Петро Маркович та інші, приїжджали сюди кожного літа, відпочивали, малювали, спілкувались, ходили в походи.
Оксана Риботицька на фоні гобелену "Перевесло", 1982.
Свій перший гобелен — дипломну роботу «Давній Львів» — Оксана виткала під керівництвом Наталі Паук на Глинянській ткацькій фабриці. Власне, саме тоді Оксана і відчула, що її вабить фактура нитки та композиційна складова гобелену.
На той час завдяки французькому художнику Жану Люрса (1892 — 1966) почалось відродження мистецтва художнього гобелену. Мистецтвознавці відзначають, що причиною зацікавленості гобеленом у тодішніх реаліях стала можливість засобами цього виду мистецтва виразити сучасні ідеї, створюючи абстрактні композиції, пластичні об’єкти, що в радянському живописі, графіці чи скульптурі було неможливим. Відродження гобелену почалось і в Україні, де саме у ткацтві, у вишивці зашифровано код нації, так міцно схований у совєтські часи, що треба було докласти чималих зусиль, щоб знову його видобути. У гобеленах Михайла Біласа, Стефанії Шабатури, Наталі Паук, Ірини Винницької, Лесі Крип’якевич прогресивні можливості ткацтва були використані як виразники національної ідеї.
Для України виробництво художнього ткацтва разом з вишивкою належить до найдавніших та найпоширеніших видів народного мистецтва — Оксана Риботицька пересвідчилась у цьому, пропрацювавши після закінчення інституту декілька років в Українському музеї (тепер Національний музей у Львові ім. Митрополита Андрея Шептицького). Як співробітниця відділу народного мистецтва, вона змогла досконало ознайомитись з шедеврами, що зберігались в музеї, описувала, провітрювала, перекладала папером килими та вишивки, одночасно замальовуючи їх. Вона працювала з видатними науковцями старшого покоління — Вірою Свєнціцькою та Ярославом Нановським. Також із Любою Волошин, Андрієм Дорошем, Василем Отковичем, Ігорем Кожаном, які тільки починали свою діяльність і для яких насправді було важливою справою збереження і дослідження нашої спадщини. Оксану надихав безпосередній дотик до матеріалу, а також до тієї прадавності, яким він дихав, що й призвело до вибору рукотворної, а не мистецтвознавчої праці. В 1977 році брала участь у творчій групі в Дзинтарі (Латвія), представляючи Україну. Відповідальне завдання, з яким блискуче впоралась, виткавши за два місяці «Святкове місто» — гобелен на льняній основі карпатською вовною в теплих вохристих кольорах, колорит якого і впізнаваність приналежності до українського мистецтва одразу було відзначено журі.
Оксана та Володимир Риботицькі наділені тонким і пронизливим відчуттям краси рідної землі, її природи. Тема Карпат особливо надовго увійшла у творчість митців — ці настрої матеріалізуються і вплітаються у ткацтво Оксани та вражають своєю колористикою у Володимира.
Кінець 70-х, поч. 80-х років стали плідними і натхненними роками у їхній творчості. Створені Оксаною гобелени «Бабине літо», «Коломийки», «Карпати», «Ниви цвітуть», «Сад молодості», «Весняний спів», «Перевесло» — однозначно утвердили Риботицьку як професіонала своєї справи на міжнародному рівні.
"Квіти сонця", 2010.
Пошуки свого стилю, досконале вивчення технології, експерименти з формою та кольором характеризують творчість Володимира цього періоду. Однозначно великий вплив на формування Риботицьких як митців, мало довголітнє спілкування з Романом Сельським, початок якому поклала власне та перша зустріч у Дземброні в Карпатах. Саме там вони отримали запрошення відвідувати «салон» Сельських, що був на той час одинокою пристанню, до якої прибивались ті митці, хто не міг і не хотів нести ношу соцреалізму, а прагнув вдихнути ковток свіжого повітря і отримати альтернативну мистецьку освіту.
Про своє знайомство і дружбу з Марґіт та Романом Сельськими Риботицькі можуть оповідати годинами. Це було подружжя двох особистостей, які завдяки своєму таланту, аристократизму, своїй харизмі стали ніби містком між потужними мистецькими нуртами довоєнного Львова і Львовом совєтським. Поради, котрі, властиво, і не були порадами, а швидше розмовами, що велись у «салоні» Сельських, стали одними з тих підвалин, на котрих Оксана і Володимир вибудовували свою творчість. Високий рівень спілкування у подружжя Сельських — приклад співжиття двох потужних творчих особистостей, коли кожен вільно йде своєю дорогою. Він — педант у всьому, вона — творча і більш експресивна експериментаторка, жіночна, з вишуканим смаком, оригінальна навіть у подачі чаю та скромних канапок з білим сиром, якими завжди пригощала товариство. А потому виносила свої роботи, вишукані і випрацювані твори, фактурні, зовсім інші по колориту і композиції, ніж у Сельського. Подиву гідне, як у ті часи їм обидвом вдалось не тільки зберегтись, а й передати естафету своїм учням і створити, властиво, львівську мистецьку школу.
"Захід сонця", 2007.
Окрім Риботицьких, постійними гостями у домі Сельських також були Володимир Патик, Данило Довбушинський, Зеновій Флінта, молоде подружжя Євстахія та Микола Шимчуки, Микола Колесса, Жанет Максимович.
Відвідування майстерні великого вчителя — Сельського — та спілкування з ним, лекції Володимира Овсійчука, які жадібно слухав в Інституті, а також власна допитлива натура, спонукали Володимира Риботицького багато працювати над самоосвітою.
Оксана завжди мріяла про виставки професійних художників декоративно-ужиткового мистецтва у Львові. Та це стало можливим лише за декілька років. Вперше змогла показати свій доробок, на виставці молодих художників, що відкрилась у 1981 році у Виставковому залі Львівської галереї мистецтв. Ця експозиція привернула увагу до цілої плеяди молодих митців, які працювали у різних галузях мистецтва. В 1984 році Риботицьку прийняли до Спілки художників де вона очолила (на дві каденції) секцію текстилю. Вже наступного року відбулась перша велика виставка професійного художнього текстилю малих форм у Львівському музеї етнографії та художнього промислу.
В 1989 р. Оксана Риботицька, як голова секції текстилю львівського відділення Спілки художників, організовує у Виставковому залі Львівської галереї мистецтв першу Всереспубліканську виставку текстилю малих форм, де експонувались роботи митців з усієї України.
"Багряна осінь", 2004.
У Володимира все складалось трохи по-іншому. Після закінчення інституту, у 1970 році, його запросили на посаду викладача малярства в училище. Пропрацювавши півтора року, перейшов викладати в інститут на запрошення завідуючого кафедри живопису Данила Довбушинського. А коли відмовився від вступу в ряди комуністичної партії у 1976 році, Володимиру запропонували звільнитися за власним бажанням.
В тому ж році Володимир починає працювати викладачем дитячої художньої школи. У 1985 році він стає її директором. Вражали успіхи його вихованців — постійні нагороди на міжнародних конкурсах дитячої творчості за кордоном. У школі стали викладати за своєю, спеціально складеною програмою, яка зацікавила багатьох в України, її перейняли дитячі школи Грузії, країн Балтії, Молдови. За час директорства Володимира Риботицького школі було присвоєно ім’я Олекси Новаківського.
Викладацька робота була важливою частиною життя обох Риботицьких, де вони дійсно «викладались». Не кожному художнику дано вміння передавати свій досвід та знання, та їм вдалось одночасно будучи талановитими митцями, стати прекрасними педагогами, терплячими та уважними, готовими підтримати та допомогти, з великим бажанням передати свій досвід.
Пропрацювавши короткий період в дитячій художній школі, з 1984 року Оксана Риботицька починає викладати у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва та очолює відділ художнього ткацтва.
Цього ж року разом з Лесею Крип’якевич їде в до Дзинтарі на другий симпозіум з художнього ткацтва. Темою симпозіуму була обрана «Людина і Природа» і результатом двомісячного перебування стали довершені міні-гобелени «Інга і море» та диптих «Запрошення на гуцульське весілля». До Львова повертається натхненна, з новими ідеями і активно поринає у творчу діяльність, віртуозно поєднуючи її з педагогічною працею та сімейним життям. Один за одним з’являються: «Недоспівана пісня» (1987), «Засіяна земля» (1989), «Присутність» (1989), «Мелодія лісу» (1990).
"Плинність часу", 2004
Оксана так визначає свою місію художника: «Моє творче кредо, як і більшості українських митців 80-90-х років ХХ ст. — створення орнаментованої тканини, трансформування через творчу уяву природних мотивів, відтворення у композиції бачених або уявних візерунків. Зберігаючи народні традиції, прагну прийти до нових знахідок текстильної структури. Утверджуючи домінанту матеріалу в творі, впроваджую різноманітні фактури».
У гобеленах мисткині того часу відображені не тільки її творчі візії, а й прочитується відгук на доленосні події для України — наша країна здобуває Незалежність: «Очікування» (1991), «Відродження» (1992).
Перша персональна виставка Оксани відбулась у 1993 році в залах Львівського музею етнографії та художнього промислу. Потому декілька її гобеленів «осідають» у різних музеях України та в приватних колекціях.
Володимир Риботицький брав участь у різноманітних виставках. Але перша його персональна виставка відкрилась у 1992 році у залах Львівської галереї мистецтв. На цей час художник остаточно визначився у своїй живописній манері, його роботи високо цінував Володимир Овсійчук, поради якого були дуже важливими для митця.
Мистецтво переживає небувалий підйом, впали кайдани соцреалізму і для художників стало можливим самовираження. Для Риботицьких, які завжди наполягали на національній позиції і в творчості, і в житті, також відкрилось друге дихання.
У перші роки Незалежності стало можливим їздити в закордонні творчі поїздки, які завжди так необхідні митцям. Володимир брав участь в міжнародних творчих групах в Словаччині, Угорщині та Італії.
"У вирій", 1999.
Оксана та Володимир надихнулися мистецтвом в США, де вони перебували майже 10 років (1999 — 2009). У своєму помешканні виділили одну велику кімнату під майстерню, де Володимир малював, а Оксана ткала гобелени. Час і враження, що прожили на далекому континенті, однозначно додали до їхньої палітри інших барв, збагатили її. Відвідування музеїв світової слави, інакшість землі та природи, не лише розширило горизонти пізнання, а й наповнило творчий потенціал Риботицьких.
Гобелен, котрий виткала Оксана перед поїздкою, сповнений щему та смутку прощання: «У вирій» (1999). Подальші її роботи пронизані вже іншими настроями та асоціаціями: «Весняний настрій», «Сліпий дощ», «Зародження орнаменту», «Квіти сонця» та ін. В освітньо-культурному центрі м. Філадельфії відбулась збірна виставка, у якій брали участь і Риботицькі. Зацікавлення їхньою творчістю додало сили й натхнення.
Повернувшись до Львова у 2009 році, Оксана разом з львівськими художниками бере активну участь у різних виставках, творить нові гобелени «Вічний мотив» (2012) , «Реквієм» (2013), «Серпанок» (2015), «Засіяна земля» (2017). Сам процес створення гобелену — довготривалий, тому виникають нові стилі, технології, інсталяції, і художниця підтримує цей рух вперед, яким йдуть молоді митці, їде у теперішню всесвітню Мекку ткацтва — м. Лодзь, де активно бере участь у виставках.
У 2016 році в Полтаві Олександр та Ольга Левадні започатковують проєкт — група «Коло», куди входить 11 художників, серед котрих і Оксана Риботицька. Виставки, організовані ними, експонуються у Полтаві, а також у Решетилівці. Влітку 2021 року група «Коло» відкрила свою чергову виставку, де експонувались гобелени Оксани Риботицької. Велику частину свого доробку показала на персональній виставці, що експонувалась у залах Національного музею ім. Митрополита Андрея Шептицького у Львові в 2019 році. Стала лауреаткою Львівської обласної ради у галузі декоративного та ужиткового мистецтва ім. З. Флінти.
Оксана, Володимир та донька Соломія Риботицькі на відкритті персональної виставки Оксани у Львівському національному музеї ім. Андрея Шептицького, 2019 .
Володимир у 2009 році повернувся до викладацької роботи — із новими силами ділився своїми знаннями і досвідом зі студентами вузу, звідки починався його шлях як митця — у Львівському фаховому коледжі декоративно та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша.
У 2012 та 2017 роках у залах Львівського Національного музеї ім. Андрея Шептицького відбулися персональні виставки до ювілею митця, які були високо оцінені мистецтвознавцями Львова. Доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук зазначив, що всі представлені твори Риботицького достойні зайняти вагоме місце у музейних колекціях України.
"Карпатський пейзаж", 2009.
З під його пензля надалі виходили нові роботи, цікаві, сповнені радості життя та світла. Аж допоки це світло потрохи почало тьмяніти в його очах. Немає гіршої кари для художника, особливо для такого, як Володимир Риботицький, який живе кольором, бачить його і вміє в особливий спосіб передати на своїх полотнах. Але тепер проявились й інші якості цієї мужньої і непересічної особистості, людини міцного позитивного заряду, стоїка, котрий і в цих обставинах знаходить можливість інтелектуального збагачення та творчого зростання.
Дві долі, злиті в одну. 55 років спільного життя та творчості, з’єднані в одне дві сутності людини — земної і духовної. Ці два крила синергії творчості завжди підносили їхнє життя над рутиною, давали можливість побачити те, що видно тільки оку митця, постійно вдосконалюватись і йти в одному напрямку, однією дорогою, де присутня творчість, жага до знань, талант і працьовитість, найкращі людські чесноти і, звісно ж — любов.
Оксана та Володимир Риботицькі в Оперному театрі, 2021.
P.S. Текст написано на основі багаточисленних інтерв’ю з Оксаною та Володимиром Риботицькими.
Персональна виставка «Синергія творчості. Оксана і Володимир Риботицькі. Текстиль і малярство» відкривається нині, 26 серпня 2022 року, о 16 год. у виставковому залі Львівського Палацу мистецтв.
26.08.2022