Львівська мисткиня художнього текстилю Оксана Риботицька.
Якось під час прогулянки, мій онук запитав, чи знайома я з якимись видатними людьми. Звісно, безліч імен одразу спливли в пам'яті, однак ми йшли вулицею Генерала Чупринки, минаючи величний будинок – замок, з вежами та кам'яним левом біля входу, – то ж я кажу: «Ось тут мешкають одні з таких визначних особистостей», – маючи на увазі подружжя – Оксану та Влодка Риботицьких.
Багато чудових годин провела у цьому будинку з левом, у затишному помешканні, де одразу розумієш, що тут живуть творчі люди, де тебе завжди радо і тепло зустрінуть, де обов'язкова запашна кава і 20 г калганівки (від Влодка) та смаколики (від Оксани), де переді мною – день за днем, нитка за ниткою розкручувався клубок долі. Спочатку Влодка, потім Оксани. Спершу задумала писати про них обидвох разом, митців, котрі є кращим уособленням цілої плеяди художників львівської школи, та в дуже короткім часі зрозуміла – переді мною дві глиби, два паралельні світи, котрі зростаючи як особистості у парі, доповнюючи один одного, є все-таки окремими планетами.
Тож – Оксана.
«Для мене весь Божий Світ – це прекрасна зіткана тканина зі складною композицією, з тонким, вишуканим колоритом, вічним ритмом буття і смерті, добра і зла, контрастом мінорів і мажорів. Складні текстильні переплетення – то людські долі, це море, ні – цілий океан, океан ниток, де я люблю плавати до нестями, тримаючись за ниточку клубочка, що належить тільки мені».
Таку філософію сповідує Оксана Риботицька, видатна художниця, котра обравши своїм фахом художній текстиль, стала однією із перших львівських мисткинь, котрі знайшли новий підхід до гобелена, вивівши його у 80-х роках минулого століття на одне з провідних місць серед інших видів декоративного мистецтва.
Гобелен “Сад молодості”, 1979 р.
Оксана народилась у Львові і дитинство її припало на важкий повоєнний час, з усіма його тривогами, невизначеністю та прагненнями батьків після страшних воєнних втрат зберегти та вивчити своїх дітей. Батьки Оксани, мама з Підбірець, коло Львова, а тато з Тернопільщини, побрались 1938 року. Їх родини мали свої історії та легенди, як от, наприклад: прізвище Дух (по татові) передавалось з покоління у покоління, бо народжувались хлопці і були переважно, будівничими – будували будинки, млини. Прізвище походить від далекого предка, який іноді, як котрийсь господар не платив за роботу, мурував із секретом – вмуровував у певному місці порожнє яйце, і тоді вітер, ніби чийсь неприкаянний дух, завивав у коминах. Майстер Дух. Є ще неймовірна історія кохання – бабця по татові, Мальвіна вийшла заміж за чоловіка, на 20 літ старшого за неї, а коли її не стало, то він, дідусь Оксани, через 10 днів помер на цвинтарі на її могилі.
Дуже патріотична та національно свідома родина Оксаниної мами, кілька членів якої перебували в УПА, була дуже артистична та музично обдарована. Сестра та брат Оксани навчались музики та співали, а вона вважає, що позбавлена цього хисту, хоча в дитинстві ходила до балетної студії у Будинку Вчених. Її обдарування проявиться згодом, хоча ще з малих літ пам'ятає, як любила все обмальовувати в книжках, а коли почала відвідувати приватні уроки англійської мови, то, в першу чергу, приваблювало каліграфічне написання невідомих букв. Мешкали недалеко Кайзервальду, спочатку по вул. Садовського, згодом по вул. Сагайдачного, де її батькам вдалось збудувати власний будинок. Звідти сама ходила аж до школи № 4, яка тільки відкрилась і спеціалізувалась з англійської мови. Сама, бо батьки цілими днями працювали – першокласні перукарі, клієнтами котрих була вся уціліла львівська українська еліта. Повоєнні арешти та висилки на Сибір відбувались тоді, як звична справа, і Оксана, хоч була ще зовсім малою, пригадує, як вивозили її хресну маму з маленькими дітьми, а їх зі сестрою та братом батьки про всяк випадок одягнули – так вони і спали у своїх пальтечках. Та їхню родину не зачепили, бо у 1944 році після облави батько потрапив на фронт, залишивши 20-літню дружину з маленькою донькою на руках. Згодом саме цей факт його перебування у Совєтській армії рятував не одного члена родини.
Мала Оксана Дух у повоєнному Львові.
Школа № 4, де навчалась Оксана Дух, в радянський час носила ім'я Зої Космодем'янської і містилася у будинку колишньої гімназії СС василіянок. Пригадує, що часто приходила до школи трохи раніше і дуже боялась подивитись у дальній куток темного коридору, де стояла фігура Зої Космодем'янської. Зате завжди радісно забігала до гардеробу – там працювала стара монахиня – п. Марія, яку залишили, бо врятувала життя якомусь радянському офіцерові. Вона мешкала тут же у маленькій кімнатці, дзвонила у дзвоник, церувала, пришивала гудзики, завжди допомагала дітям – образ цієї жінки, її добре, завжди усміхнене обличчя, назавжди вкарбувались у пам'ять.
У той час галицькі родини жили ніби подвійним життям – одне вдома, інше – в школі чи на роботі, і, щоб не переривався історичний ланцюг, батьки намагались таємно дати дітям релігійне вихованя. Одного разу Оксана відважилась і тихенько, щоб ніхто не чув, привіталась з п. Марією: «Слава Ісусу Христу!».
Спогади про школу в Оксани дуже позитивні, насамперед щодо викладачів, – переважно це були професіонали зі своїх предметів і добрі педагоги. Так, хоча на весь клас був лише один підручник з англійської мови, усі старанно вчились, англійська чомусь краще засвоювалась, ніж російська. Згадує про свою класну керівничку, унікального педагога Софію Іванівну Гвоздецьку. Вона поділила клас по хобі і на виховних годинах кожен по черзі розповідав про своє (звісно, англійською мовою), водила до музеїв, театрів, на концерти та в мандри. На мандрівку до Москви заробляли самі: на уроках виробничого навчання вивчали машинопис і стенографію, а потім підробляли, друкуючи лекції для викладачів університету. Також користувались попитом штучні квіти з тканини, що їх дівчата навчились робити. Часто відбувались вистави, захопливі вечори, в тому числі й Шевченківські, дівчата створили співочий ансамбль «Конвалії». Кластбув дуже творчий, дружний, сильний, майже всі у майбутньому отримали вищу освіту і стали фахівцями своєї справи. А у 2019 році Оксані вдалось зібрати більшу частину класу і показати свій доробок – персональну виставку, що відкрилась у Національному музеї у Львові. Та ця історія ще попереду…
А тоді, на початку 60-х років, крім навчання в школі, Оксана брала додаткові уроки англійської мови, бо вдома були переконані – саме це стане її майбутнім фахом. Уроки давала університетська професорка англійської філології п. Ксеня Світлик, котра винаймала кімнату в помешканні Софії Альбіновської. Вулиця Палія була якраз посередині між школою і домом, Оксана забігала у браму, дзвонила – двері відкривала п. Софія, – відома львівська художниця, завжди задбана і цікаво одягнена, – вона нагадувала Оксані добру фею, котра любила її чимось смачним пригощати. А Оксана любила роздивлятись її кімнату, де стіни були суцільно завішені живописом. Крадькома почала дещо змальовувати у свій альбомчик, а на заоощаджені гроші купила олійні фарби, та не вміла ними правильно користуватись. Отож дорога привела до художньої школи, що тоді містилася у неіснуючому нині будинку позаду пям’ятника А. Міцкевичу, і директором котрої був Роман Турин. У своїй же, четвертій школі, відколи оточення довідалося про талант юної художниці, Оксана оформляла все – від стінгазет і декорацій до вистав – до геграфічних карт для цілого класу. У далекому 1964 році захоплено клеїла аплікації споруд на мапі Нью Йорка, серед яких був і будинок музею Гугенгайма, – навіть уявити тоді не могла, що через багато років (у 2004 р.) побуває у ньому…
Захоплена малюванням юна Оксана Дух на етюдах.
У старших класах познайомлась з молодими художниками – Богданом Сорокою, Іваном Марчуком, – дівчина з пишною косою, закрученою довкола голови, привернула їхню увагу, Іван Марчук навіть запропонував намалювати її портрет. Та коли гордо сказала, що і сама малює, Марчук, довго не думаючи, прийшов, на великий подив усієї родини, додому подивитись її малюнки. За його порадою почала відвідувати вечірній відділ у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер – Львівська національна академія мистецтв), потім – підготовчий, після якого склала іспити і поступила на факультет художнього ткацтва. Мама дуже хотіла, щоб вступила, хоча б заочно, на англійську філологію, та Оксана воліла ходити на додаткові приватні уроки з композиції до Карла Звіринського. Крім нього, великий вплив на сам процес її творчості мав Ласло Пушкаш, котрий, викладаючи живопис, вчив своїх студентів не змальовувати, а думати. На відділі ткацтва було найбільше уроків живопису, їх ніхто ніколи не пропускав, тим більше, що крім Пушкаша тут викладали Карло Звіринський та Роман Сельський, Данило Довбошинський, Іван Скобало.
Оксанин учитель Карло Звіринський.
На цих уроках Оксана й познайомилась з Володимиром Риботицьким, студентом відділу проектування інтер'єрів і меблів (ПІМ), згодом видатним живописцем, «яскраво вираженим експресіоністом», як напише про нього Орест Голубець. Вони побрались 1967 року й створили не тільки міцну родину, а й унікальний тандем двох потужних творчих особистостей, котрим в парі, а одночасно й – кожному у своїй царині, вдалось залишити вагомий слід. Талант, взаєморозуміння та повага до творчості один одного, їхня любов та безмежна любов до рідної землі, до її вікових традицій і одночасно – невгасима жага пізнання і цікавість до усього нового – ось наріжні камені їхньої міцної родини та творчих вершин, котрих досягли. Та, коли ще за час навчання Влодко одразу вибрав малярство, то Оксана довго вагалась, хоча її вчитель Карло Звіринський радив малювати.
Оксана і Влодко Риботицькі, 1967 р.
Учителькою з фаху була Наталя Паук, важливими і цікавими – уроки кольорознавства, котрі вів Володимир Овсійчук. Дипломну роботу, свій перший гобелен виткала під керівництвом Наталі Паук на Глинянській ткацькій фабриці. «Давній Львів» – величезний гобелен, розміром 3х4 – замовлення від «Інтуриста», ледве повісили в одному із залів готелю (цікаво, чи він там ще є?). Властиво саме тоді Оксана і зрозуміла, що її вабить фактура нитки, і тепер шкодує, що почала вчитись в інституті, а не в училищі (тепер Коледж декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша) – там швидше б навчилась ткацького ремесла. Але знання і вміння прийшли, бо дуже цього прагнула, окрім того, на той час припадає початок відродження мистецва художнього ткацтва.
У Франції художником, який ще у кінці 30-х років відродив і реформував мистецтво створення гобеленів, був Жан Люрса (1892 – 1966). Заснувавши в історичному центрі килимарства у м. Обюссон ткацьку фабрику, сам створив до 1000 картонів – ескізів до килимів, користуючись складеними ним же принципами для створення гобелена, основним серед яких є: не копіювати картини, бо гобелен – це самостійний різновид мистецтва. Завдяки діяльності Люрса виникає і діє Міжнародний центр стародавньої і сучасної тапісерії в Лозанні, а у 1965-70-х роках в Європі почастішали Міжнародні виставки гобелена. В Україні ж виробництво мистецької тканини разом з вишивкою належить до найдавніших та найпоширеніших видів народного мистецтва, і Оксана Риботицька зазначає, що у своїй творчості, зберігаючи і опираючись на народні традиції, завжди прагнула прийти до нових знахідок текстильної структури.
Дослідниця українського декоративного мистецтва Зоя Чегусова пише: «Основою образотворчості львівського гобелена завжди було геометризоване начало у поєднанні зі складними абстрактно-формальними побудовами. Митці нерідко звертаються до мотивів писанкарства, килимарства, ліжникарства, які між тим, здебільшого втрачають семантику давніх символів, закладену в них». (Чегусова Зоя. Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен: Альбом-каталог. К., 2002. 512 с.: іл. Укр., англ.).
Гобелен “Святкове місто”, 1977 р.
Та перш, ніж повною мірою віддатись улюбленій справі, отримавши вільний диплом після закінчення навчання, потрібно було десь «йти на роботу». В совєтський час всі повинні були працювати, інакше гарантоване клеймо «тунєядєц». Оксана короткий час викладає у художній школі, потім недовго – у СШ №67, а з 1971 року починає працювати в Українському музеї (тепер Національний музей у Львові імені Митрополита Андрея Шептицького), спочатку екскурсоводом, а потім співробітницею відділу народного мистецтва. Саме тут вона змогла досконало ознайомитись з шедеврами українського килимарства, також працювала зі спадком Олени Кульчицької та її сестри Ольги, яка збирала по селах зразки вишивок і формувала з них альбоми. Описувала, вітрила, перекладала папером килими та вишивки, одночасно малюючи багато шкіців. Безпосередній дотик до матералу, а також до тієї прадавності, яким він дихав, переконував у бажанні рукотворної, а не мистецтвознавчої праці.
У музеї познайомилась і працювала з людьми, фанатично відданими своїй праці, серед котрих – учениця О. Кульчицької – Софія Титар, людина цікавої і складної долі, котра фактично і організувала музей своєї вчительки, працюючи над цим день і ніч, читаючи лекції і збираючи експонати. Попри видатних науковців старшого покоління, таких як Віра Свєнціцька, Ярослав Нановський, в той час починали свою діяльність Люба Волошин, Андрій Дорош, Василь Откович, Ігор Кожан, – для них насправді було важливим дослідження і збереження нашої спадщини. Та були в музеї й такі, котрих скерували контролювати і пильнувати, котрі цілими днями могли читати газети, а з невігластва мало не повикидати ікони на склі тощо. Тай серед туристів безлічі екскурсій, яких привозили туристичні поїзди з усіх куточків Союзу, часто коронною фразою було: «Дєвушка бистрєй, а гдє у вас тут коміссіонний?».
Оксана Риботицька (перша ліворуч) із групою художників у Дзінтарі. 1984р.
Оксана все більше відчуває потребу роботи в матеріалі й тут доля дає їй шанс: в 1977 р. у Спілці художників (тоді ще Оксана не була її членом) терміново шукають художника, який зможе гідно представити текстиль у творчій групі в латвійське місто Дзинтарі. Поїхала разом з керамісткою Олею Безпалків, розуміючи, що отримала надзвичайно поважне завдання – за два місяці виткати гобелен, котрий на виставці повинен представляти Україну. Пригадує, як тяжко працювала, забуваючи про те, що за два кроки – море, хвилювалась, радилась з Наталею Паук, Романом Сельським. Гобелен «Святкове місто» розміром 1.30 х 1.80, витканий на льняній основі фарбованою карпатською вовною в теплих вохристих кольорах одразу привернув увагу, а видатний грузинський художник Гіві Кандарелі (1933–2006), основоположник грузинської школи гобелена, який був членом комісії, зазначив: «Який колорит! Одразу видно, що це український гобелен».
1. Гобелен "Карпати цвітуть",1979 р. 2. Гобелен “Бабине літо”.
Там, у Прибалтиці, вперше серед республік Радянського Союзу ще у 60-х роках почалось потужне відродження декоративно-прикладного мистецтва. Мистецтвознавці відзначають, що причиною такого сплеску стала можливість засобами цього виду мистецтва виразити сучасні ідеї, створюючи абстрактні композиції і пластичні об'єкти, що в радянському живописі, графіці чи скульптурі було неможливо реалізувати. Одночасно розвивалось і новаторське ставлення до робочих матеріалів і технік. Оксана познайомилась і заприязнилась із висхідною зіркою латвійського гобелена – Рутою Богустовою, однією з художниць, котра брала участь у виставці, що відбулась у Ризі в 1969 р. і викликала масу дискусій щодо кордонів можливостей сучасного гобелена. Риботицька вважає, що як художник, вона сформувалась там, у Дзинтарі, коли у ній ніби все зійшлось в одне: і праця в музеї з доторком до артефактів, і багата творча уява, любов і відчуття матеріалу, у якому працює, а найголовніше – з'явилась віра у себе, у свою самобутність.
1. Гобелен “Коломийки”, 1979-1980 рр. 2. Гобелен “Квіти сонця”, 2007 р.
Оксана має переконання, що саме у ткацтві, у вишивці зашифровано код нації, так міцно схований за радянських часів, що треба було докласти чималих зусиль, щоб знову його видобути. Вже в кінці 60-х років, коли навчалась на останніх курсах в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, там тільки починали ткати гобелени. які виконували на Глинянській ткацькій фабриці. У гобеленах Михайла Біласа, Стефанії Шабатури, Івана Остафійчука, Наталі Паук, Олега Мінька, Ірини Вінницької, Лесі Крип"якевич, Оксани Куцої часто прогресивні можливості ткацтва були використані як виразники нацональної ідеї. Говорячи про них, маємо пам'ятати, що це класики львівської художньої школи 60-90-х років, а ім'я Стефанії Шабатури стало міцно вписане у рух шістдесятників – талант молодої жінки так налякав систему, що за свої гобелени «Довбуш», «Леся Українка», «Кассандра» вона кращі свої роки провела у таборах.
1. Гобелен “Ніч яка місячна”, 1987 р. 2. Гобелен “На Спаса”, 1989 р.
Після Прибалтики Оксана почала дуже інтенсивно творчо працювати, виткані в період кінця 70-х – поч. 80-х років гобелени утвердили її як професіонала своєї справи, художницю з тонким душевним складом, пронизливим відчуттям краси рідної землі і природи: «Бабине літо», «Коломийки», «Карпати», «Ниви цвітуть», «Сад молодості», «Весняний спів», «Перевесло» та ін. Вона увійшла в той потік, що називається творчістю, і він поніс її. Вдень – праця, дім, але ніч – її – йшла у майстерню і, забуваючи, де перебуває, втративши відчуття часу, потрапляла у паралельний світ, котрий витворювала, виплітаючи нитку до нитки. Такий дар – одночасно щастя від Бога і титанічна праця й муки – постійні сумніви. Про ці сумніви багато у свій час розмовляли із Сельським, – засвоїла від нього, що митець завжди сумнівається, тільки тоді він і може рости.
Роман Сельський.
Про своє знайомство і дружбу з Маргіт (1900–1980) та Романом Сельськими (1903–1990) Риботицькі можуть оповідати годинами. Це подружжя двох особистостей, котрі завдяки своєму таланту, аристократизму, своїй харизмі стали ніби містком між потужними мистецьким нуртами довоєнного Львова і Львовом совєтським. Одиноким містком і одночасно пристанню, до якої прибивались ті, хто не міг і не хотів нести ношу соцреалізму, а прагнув вдихнути ковток свіжого повітря і отримати альтернативну мистецьку освіту. Це була своєрідна школа, але не така, як у Карла Звіринського, скоріше то був салон. На той час, як Оксана познайомилась із Романом Сельським, школа Звіринського вже майже розпалась. У кінці другого курсу Риботицькі поїхали в Карпати, де Карло Звіринський і познайомив їх із Романом Сельським. Селише Дземброня, високо в горах, присілок Степанське на довгі роки стане місцем їхнього спільного відпочинку, полем для творчості, навчання і спілкування.
Оксана серед друзів разом із Карлом Звіринським та Маргіт Сельською на пленерах у Дземброні.
Назавжди лишились в пам’яті Оксани ті неповторні дні, проведені з учителем серед суворих та лагідних гір, де кожен порух природи, кожна билинка чи квітка, напоєна запашним повітрям, де смерекові ліси та дзюрчання річки Дземброньки. Все це матеріалізується і вплітається в Оксанине ткання: «А ніч яка місячна» (1987), «До гнізда» (1989), «На Спаса» (1989), «Стежками Карпат»(1989). Поради, котрі, властиво, і не були порадами, а швидше розмовами, що велись у «салоні» Сельських, стали одними з тих підвалин, на котрих Оксана і Влодко вибудовували свою творчість. Вони були одними з наймолодших членів того своєрідного, високоінтелектуального товариства, де точились розмови про мистецтво у поєднанні зі спогадами про Краків, Париж, де простота господарів давала можливість вільно себе почувати.
Виставка молодих художників. Від ліва: О. Риботицька, Я. Мотика з донькою, Є. Шимчук, Р. Сельський, В. Риботицький(стоїть), Я. Мотика. 1981р.
Високий рівень спілкування між собою подружжя Сельських – приклад співжиття двох потужних творчих особистостей, коли кожен вільно йде своєю дорогою у творчості. Він – педант у всьому, вона – творча і більш експресивна експериментаторка, жіночна, з вишуканим смаком, оригінальна навіть у подачі скромних канапок з білим сиром, якими завжди пригощала товариство. А потому виносила свої роботи, вишукані і випрацювані твори, зовсім інші по колориту і композиції, ніж у Сельського. Подиву гідне, як у ті часи їм обидвом вдалось не тільки зберегтись, а й передати естафету своїм учням і створити, властиво, львівську мистецьку школу.
Ще тоді, після повернення з Прибалтики Оксана почала мріяти про виставки професійних художників декоративно-ужиткового мистецтва. Та це стало можливим лише за декілька років. Виставкою, де вперше змогла показати свій доробок, стала виставка молодих художників, що відкрилась у 1981 році у Виставковому залі Львівської галереї мистецті і привернула увагу до цілої плеяди молодих митців, котрі працювали у різних галузях мистецтва. В 1984 році Риботицьку прийняли до Спілки художників (не одразу!), де вона очолила (на дві каденції) секцію текстилю. Уже наступного року відбулась перша велика виставка професійного художнього текстилю – міні-гобелену у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, а в 1989 р. Оксана Риботицька, як голова секції текстилю львівського відділення Спілки художників, організовує у Виставковому залі Львівської галереї мистецтв першу Всереспубліканську виставку текстилю малих форм, де експонувались роботи митців з усієї України – переважно, випускників Львівського інституту.
Триптих "Інга і море", 1984 р.
1984 рік був, напевно, знаковим для мисткині – стільки подій в її житті та творчості відбулось! Після Українського музею вона стала викладати композицію у Художній школі ім. О. Новаківського, де серед її учнів: Роксоляна Шафран, Василь Косів, Тарас Бенях. А в 1984 році їй пропонують викладацьку роботу у Львівському училищі (тепер Коледж декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша). У цьому ж році отримала велике замовлення на кілька гобеленів, які ткала разом із Наталкою Паук та Володимирою Ганкевич для будинків культури на Луганщині. І цього ж року разом з Лесею Крип'якевич їде в Прибалтику, до Дзинтарі на другий симпозіум з художнього ткацтва. Темою текстилю малих форм були обрані Людина і Природа і результатом двохмісячного перебування на симпозіумі стали довершені міні-гобелени «Інга і море» та диптих «Запрошення на гуцульське весілля». Час пролітав швидко і був заповнений роботою, зустрічами та спілкуванням зі старими друзями, колегами по цеху, екскурсіями та відвіданням Музею декоративно-прикладного мистецтва в Таллінні.
1. Гобелен “Стежками Карпат”,1990 р. 2. Гобелен “Відродження”, 1992 р.
До Львова повернулась натхненна, з новими ідеями і активно поринула у творчу діяльність, віртуозно поєднуючи її з педагогічною працею та сімейним життям. Один за одним з'являються: «Недоспівана пісня»(1987), «Засіяна земля»(1989), «Присутність» (1989), «Мелодія лісу» (1990). Мистецтвознавець Богдан Мисюга згодом напише: «Творча позиція художниці – шукати нові методи, що адекватні часові, але обов'язково з опертям на традицію» . А Оксана так визначає свою місію художника: «Моє творче кредо, як і більшості українських митців-текстильників 80-90-х років ХХ ст. – творення орнаментованої тканини, трансформування через творчу уяву природних мотивів, відтворення у композиції бачених або уявних мотивів. Зберігаючи народні традиції, прагну прийти до нових знахідок текстильної структури. Утверджуючи домінанту матеріалу у творі, впроваджую різноманітні фактури».
1. Гобелен “Мелодія лісу”, 1990 р. 2. Гобелен “Очікування”, 1991 р.
90-ті роки – розквіт таланту Оксани Риботицької як художника, насичена робота у секції текстилю з організацією виставок, викладацька робота, де вона справді «викладалася». У 1993 році – перша персональна виставка у залах Львівського музею етнографії та художнього промислу, після котрої декілька її гобеленів «осідають» у різних музеях України та в приватних колекціях, окрім того отримує багато замовлень. У гобеленах Оксани того часу відображені не тільки її творчі візії, а й прочитується відгук на доленосні події для України – наша країна здобуває незалежність: «Очікування»(1991), «Відродження» (1992), «Вічний мотив» (1993). Мистецтво переживає небувалий підйом, впали окови соцреалізму і для митця стало можливим вільне самовираження. Без перебільшення,завдяки потужній творчій та популяризаторській роботі Оксани Риботицької, а також її старших та молодших колег по цеху: Н. Паук, С. Шабатури, І. Винницької, В. Ганкевич, О. Вітрук-Парути, С. Бурак, Л. Квасниці, Н. Шимін, завдяки виставкам “Текстильний шал”, бієналє львівського гобелена – подіям, що ставали щорічним звітом митців, і поза тим були стимулом для творчої роботи, – художнє ткацтво зайняло по праву належне йому місце серед інших видів мистецтва. Хоча в ті роки, в умовах матеріальної незабезпеченості, ткацтво видавалось розкішшю, в одному з інтерв'ю (“Поступ”. 1998. 15 липня (№128). С. 8) Оксана каже: «...мистецтво завжди існувало не завдяки умовам, а незважаючи на них. Падали бомби, але був АРТЕС, і Сельський, і Турин, які малювали – попри все. Вермеєр писав інтер'єрні сюжети, а довкола йшли страшні війни. Тож і сучасний митець діє всупереч скруті, бо це потреба духу і самовираження.... Навіть коли не стане матеріалу, використовуватимемо природні волокна, шелуминня (кукурудзяні стебла), квасолиння тощо, але текстиль буде завжди!»
1. Гобелен “Присутність”, 1989 р. 2. Гобелен “У вирій”, 1999 р.
Текстиль був з Оксаною і в роки перебування в Америці (1999–2009). У помешканні виділили одну велику кімнату під майстерню, де Влодко малював, а вона ткала гобелени малих та великих форм. Час і враження, що прожили на іншому континенті, однозначно додали до їхньої палітри інших барв, збагатили її. Відвідування світової слави музеїв, інакшість землі та природи, не тільки розширило горизонти пізнання, а й наповнило творчий потенціал Оксани. Перший гобелен (1999), котрий виткала, сповнений щему та смутку прощання: «У вирій», та подальші роботи пронизані вже іншими настроями та асоціаціями: «Весняний настрій» (2000), «Сліпий дощ», «Зародження орнаменту», «Квіти сонця» та ін. У Філадельфії в освітньо-культурному центрі відбулась збірна виставка, у якій Риботицькі брали участь, і цікавість до їхньої творчості додало сили і натхнення.
У майстерні: подружжя Риботицьких азм із подружжям Патиків та Ольгою Вітрук-Парутою.
Після повернення до Львова, була вражена змінами, які побачила. У далекому краю, де з повагою ставляться не тільки до людини, а й до кожного дерева і тваринки, вже звикла до цього. А у рідному – вирубані ліси, вибита звірина, несмак і місто, що перетворилось у велику харчевню. Знищена кераміко-скульптурна фабрика, ткацька фабрика у Глинянах. Та Оксана не з тих людей, котрі будуть плакати з розпачу – вона знову стала до ткацького верстата і разом художниками вже нового покоління, продовжила свою справу, випробовуючи різні техніки: «Вічний мотив» (2012) , «Реквієм» (2013), «Серпанок» (2015), «Засіяна земля» (2017). Сам процес створення гобелена – довготривалий, тому виникають нові стилі, технології, інсталяції, і художниця підтримує цей рух вперед, яким йдуть молоді митці, їде у теперішню всесвітню Мекку ткацтва – Лодзь, бере участь у львівських виставках. У 2016 році в Полтаві Олександром та Ольгою Левадними започатковується проєкт – група “Коло”, куди входить 11 художників, серед котрих і Оксана Риботицька. Виставки, організовані ними, експонуються у Полтаві, а також у Решетилівці, де задумано відродити Решетилівську ткацьку фабрику, яка так само знищена, як Глинянська на Львівщині.
Гобелен “Сліпий дощ”, 2005 р.
Сотні екскізів на робочому столі Оксани, – щоб втілити їх одного життя замало. Велику частину свого доробку змогла показати на персональній виставці, що експонувалась у залах Національного музею ім. Митрополита Андрея Шептицького у Львові в 2019 році. У корпусі, що по вулиці Драгоманова, де працювала і пізнавала не тільки історію українського ткацтва, – тут увібрала і всотала чар і дух прадавньої тканини, що передали їй стародавні ткалі. Бо як інакше пояснити ту магію кольору, асоціацій, те хвилювання, яке відчуваєш перед роботами мисткині? Звичайно, мають значення – і школа, і талант, і працьовитість, і багата творча уява, і наполеглевість. Та зв'язати все до купи може тільки одне – любов. Коли одного разу молода журналістка, шукаючи «смажених» фактів, настирливо допитувалась в Оксани, чи є якась пасія, котра надихає її, «Є», – відповіла. – «Він француз. Але, прошу, не пишіть, про це! Його ім'я – гобелен».
Гобелен “Вічний мотив”, 2012 р.
За персональну ретроспективну виставку «Плинність часу» (2019 р.) Оксана Риботицька була нагороджена Премією імені Зеновія Флінти. Це – визнання доробку видатної української майстрині художнього ткацтва, котра є знаковою постаттю в мистецькому середовищі не лише Львова, а й України. Та я приєднуюсь до думки мистецтвознавця Богдана Мисюги, який вважає, що ця премія – найменше, що може зробити громада Львова для цієї визначної художниці, яка за інших обставин могла б мати свою авторську майстерню в Академії мистецтв і, володіючи унікальною методологією і знаннями, передавати свій досвід молодому поколінню. А ще додам – чудово було б мати добре укладений, з якісним друком альбом з повною презентацією основного доробку мисткині, такий, наприклад, як виданий “Текстиль как смысл жизни” (Текстиль як сенс життя), про творчість Рути Богустової.
О. Риботицька біля гобелена “Серпанок”, 2015 р.
19.11.2021