Розмовляла Ярина Коваль

Дехто скаже, сорок років для людини ще майже нічого. Ніби й не жила, хоча, без сумніву вже щось зробила, аби себе утвердити у цьому світі. А сорок років педагогічного стажу? А в творчості? Майже вічність. Переконаний прихильник експресіонізму в мистецтві та, як говорили недавно про нього на відкритті його персональної виставки в Національному музеї у Львові, один із найбільш яскравих представників львівської школи живопису у своєму поколінні Володимир Риботицький з не меншим, аніж у власній юності запалом продовжує творити ту вічність не тільки собі, а й глядачам на щире зацікавлення та інтригу. А що його особа цікава, попри те, що не пхається у світло відеокамер, потвердило і відкриття недавньої виставки, на якому голці не було де впасти. Цікава особистість, художник, педагог, в минулому багатолітній очільник Львівської дитячої художньої школи імені Олекси Новаківського Володимир Риботицький нині наш гість.

 

 

 

У середовищі митців випало почути формулу, що коли ти самодостатній і талановитий чоловік, то тобі не треба ніде йти, мовляв, сядь удома і чекай, поки світ сам тобі себе запропонує. З вашого життєвого досвіду ця формула працює? Чи щоразу, коли виникає така потреба, доводиться йти до того світу, як уперше?

– Залежно, що у цю формулу вкладати. Якщо ти художник і йдеш до глядача показати свої роботи, то певний момент новизни завжди має бути. Інша справа, чи знає той глядач, хто ти і який. У мене із цим проблем наразі жодних, попри те, що персонально виставлявся у Львові (до речі, теж у Національному музеї) шість років тому. Людей зараз на відкриття прийшло дуже багато. Та й, мабуть, то не дивно, бо чимало  років очолював Львівську дитячу художню школу імені О. Новаківського, викладав і там, і в коледжі та інституті, маю багато учнів. Зрештою, попри те, що персональні представлення у Львові робив не так часто, пасивним ніколи не був – завжди  брав участь у тих чи інших збірних виставках та проектах.

 

 

Наскільки потрібна художникові оця участь у групових експозиціях? Адже до них – як до явища – існує багато часто-густо вмотивованих претензій: що не дають уявлення про митця,  придушують творче «я» тощо.

– І ці претензії справедливі. Бо утримати високу мистецьку планку на таких виставках дуже непросто. Кілька років тому ми з Оксаною (дружина Володимира, відома художниця Оксана Риботицька – ред.) поспішали на черговий «Осінній салон». При вході до Львівського Палацу Мистецтв зіштовхнулися з Володимиром Овсійчуком, який уже звідти. «Ви на салон?» – питає. «Так», – кажемо. «Якщо не хочете псути собі настрою, то краще не йдіть». До Овсійчука можна було мати такі чи інші претензії, але ніхто не міг звинуватити його у відсутності глибинних знань про мистецтво, того дивовижного чуття, що саме перед собою бачить. Проте ми таки піднялися у виставкові зали і зайвий раз пересвідчилися, що він мав слушність.

 

 

Практика художніх салонів у світі – це теж таке собі «збіговисько» творців до кольору до вибору чи послуговується цілком іншими критеріями?  

– Можу говорити не стільки про світ як такий, скільки про Америку, де прожив майже десять років. Салонів на кшталт нашого я там не бачив. Не організовують вони таких. Як правило, лише авторські виставки або виставки кількох художників-однодумців чи друзів. Приміром, одна з галерей біля Нью-Йорка постійно брала мої твори. А виявилося, що поруч є товариство митців, у якому 10-12 осіб. Хтось з них побачив мої роботи і вже за якийсь час це товариство запросило мене до себе, а водночас стати учасником виставки, яку тоді готували. У тому випадку мені довелося відмовитися. Бо якраз мав велику персоналку у Філадельфії в центрі міста в галереї Siano. А в Америці для художників  діє правило – не виставлятися в радіусі 30 миль від того місця, де маєш іншу виставку. Тож мусив зважати. Але переважно американці орієнтуються на індивідуальне представлення чи представлення дуже вузького кола осіб, об’єднаних чи то інтересами, чи жанрами, чи місцем проживання.  Думаю, що це правильно. Принаймні, мудро. Бо утримати високу планку виставки, де людей практично нічого не єднає, вкрай важко. Хоча у нашому місті колись було. Ще за Володимира Савчука, який першим почав організовувати у сучасному Львові такі салони і робив то все на дуже серйозному рівні. Уявіть собі, ми уже з першого салону, хто посів там призові місця, мали виставку в самому центрі Рима, де на відкриття прийшли представники міністерств культури  України та Італії плюс нам видали дуже серйозний каталог. Володимира Савчука не стало, часи змінилися, і все змаліло…

 

 

Пане Володимире, повертаючись трохи в минуле, директор художньої школи, викладач. Не страшно було полишати все і їхати в Америку, практично на незвідану для себе землю?

– Якби ми з Оксаною їхали для заробітків, то, можливо, було би страшно. А так це рішення покликала до життя наша старша донька, яка в Америці вчилася і дуже просила, щоб ми її трохи підтримали. Людина завжди робить такий чи інший вибір. Інтереси доньки в тій ситуації видалися нам важливішими за щось інше. То ми зважилися. Інша справа, що внутрішня налаштованість на те, що обов’язково повернемося, дозволила нам уникнути багатьох можливих страхів та печалей, що їх мають люди, які вибираються десь за межі. І слава Богу!

 

Ніколи не шкодували, що залишили школу?

– Та начебто людину на своє місце директора художньої школи я сам пригледів. Тож дуже тішуся, що не помилився. Донині є з ним у постійному контакті.  Переконаний, на таких місцях особливо довго засиджуватися не варто – має бути приплив свіжої крові, думки, свіжих ідей, бо це ж мистецтво. А воно, як відомо, у постійному пошуку, русі. Життя моє завжди складалося так, що я кудись приходив і звідкись ішов. Не завжди з власної волі, але завжди виходило на краще. Скажімо, свого часу ніхто не розумів, чого я облишив викладання в тодішньому Інституті прикладного та декоративного мистецтва ( тепер академії). Тим більше, що прийшов працювати на запрошення Романа Сельського та Данила Довбошинского і дуже добре себе зарекомендував як педагог. Та справа в тому, що я не сам облишив – мене змусили облишити. То якраз була середина ‘70-х. Викликали до першого відділу і , з’ясувавши, що не хочу вступати до партії та робити якісь інші неприйнятні для мене речі, сказали написати заяву за власним бажанням. Я написав. Такий стан справ став свого роду вовчим квитком, бо, відповідно, ніхто згодом не хотів брати мене на роботу. А вдома дружина і маленька дитина. Аж покликала Зеновія Масляк, паралельно взявши мене на поруки. Так я опинився в художній школі. І зрозумів, що дорога кудись вище для мене закрита.  

 

 

Часто опинялися перед моральним вибором: пан або пропав? Тобто, якщо приймете якісь умови, з голови впаде чимало проблем, якщо ні, то життя ускладниться, але зате будете спати спокійно?  

– Якщо говорити про якісь глобальні речі, то, слава богу, нечасто. Але було. Зокрема, другий раз, коли народилася демократична незалежна Україна, і спілка художників одноголосно проголосувала мене кандидатом в депутати від народного руху України до Львівської обласної ради. Я погодився, бо відчув велику відповідальність. І що найдивовижніше – пройшов, хоча мені дали чи не найважчий для партійної боротьби у тих умовах район – Галицький. Ставши з подання Ігоря Калинця головою комісії по культурі, я раптом перед одним із засідань отримую листа. А в листі – пропозиція хабара. І то не простого, а мені обіцяють, якщо організую сприятливе голосування для певних осіб, у подарунок квартиру, машину та інші вигоди. Звичайно, щось таке для мене було категорично неприйнятним. Але що робити? По закінченні засідання обласної ради я підійшов до Миколи Гориня, який тоді головував і дав йому цього листа подивитися. Він поглянув, а тоді питає: «Ну що, мені його зачитати?» «Так, – кажу, – для того й дав». Горинь зачитав, а тоді питає в залу: «Може, ще хтось такого листа отримав?» Піднімає руку Євген Ковальчук – тодішній  голова постійної комісії з питань освіти та науки. Почали радитися. І те питання потрібним комусь способом проголосоване не було. А далі почалися нічні погрозливі дзвінки та інші неприємні речі. Але, слава Богу, минулося. Скажу вам, це чудове відчуття – знати, що живеш у гармонії з власною совістю. Чого, власне, і всім бажаю.

 

Володимир Риботицький: «Страх – це почуття, яке виникає мимоволі, і вже від тебе залежить – притлумити його чи дати йому розгорнутися».

 

 Почуття страху вам притаманне? Коли включається, крім – ясна річ – ситуацій, коли мова йде про безпеку чи здоровя близьких людей?

– Практично не буває людей без страху. Інша справа, що не кожен в тому зізнається. Та й, мабуть, і немає в цьому такої потреби. Бо страх – це почуття, яке виникає мимоволі, і вже від тебе залежить – притлумити його чи дати йому розгорнутися. Я належу до людей, які, зробивши вибір, уже не дають задніх. Наполовину не вмію – або йду попри все. Або не йду.

 

 

– Коли ​в Україну приїжджає будь-який закордонний митець, ми готові носити його на руках. Принаймні, хороша преса, увага і повага йому, як правило, забезпечені, попри те, що рівень його мистецтва подекуди може бути дуууууже спірним. Як  виглядає творчий шлях митців, які приїжджають з України до Америки?

– Дуже непросто. Для американців номер один саме американський художник, а не приїжджий, навіть якщо цей приїжджий – геній і його вже визнали країни Європи. Так, вони можуть тобі захоплено сказати, що твої роботи фантастично гарні, цікаві, глибокі. Але зачувши, що ти не є громадянином США, відразу до тебе різко охолонуть. Можуть не відмовити тобі остаточно, але ти зрозумієш, що шансів у тебе практично немає. Можливо, цьому є своє пояснення, бо там немає виставок заради виставок, а тільки заради продажу, і кожна галерея має свою специфіку і працює на всю Америку. А відтак існує неписане правило – заробляти мають насамперед громадяни власної країни (на мистецтві зокрема). Хоча в площині творчості такі підходи не лише українця, а й європейця дещо шокують. Так, ти можеш пробитися, але це випадок на тисячу при якнайкращому збігу обставин.

 

 

– Оскільки вам вдалося виставлятися в Америці, ви в той один випадок на тисячу і втрапили?

– Можна й так сказати. І для мене стало величезним відкриттям, як саме ці галереї працюють, які у них зобов’язання щодо митця, якщо вже вони беруть його до себе. Розповім на прикладі галереї «Siano». Директор галереї спершу побувала в мене в майстерні, потім сказала привезти кілька робіт в галерею, щоби подивитися, чи для цих робіт не треба щось додатково організовувати. Бо якщо треба, то вона цим займеться. Коли я картини привіз і виявилося, що нічого додатково не потрібно, то вона сказала, що моя справа тепер просто доставити їй решту робіт і більше мене нічого не буде обходити. За оренду залів на три тижні я мав заплатити 725 доларів, з яких 700 отримати назад, якщо хоча би одна робота з виставки продасться (щодо тих 25 доларів, то вони мали піти на освітлення). Я мав поставити на кожну роботу свою ціну, а далі вона закладе вже щось і від себе. Мене не мали обходити запрошення на виставку, реклама, публікації – все це директор галереї зробила сама, до того ж на телебаченні і в найсерйознішому журналі про життя Пенсільванії, що вже автоматично означало провокацію цікавості до твоєї особи. І я зразу згадав українські галереї, які подекуди деруть з художника три шкіри, не особливо напружуючись, щоб запропонувати йому щось натомість.

 

Вдалося тоді хоча би щось продати й повернути своїх 700 доларів? Адже американці, вочевидь, сноби не лише  в підходах галеристів, а й смаках покупців.

– Знову ж таки – мені поталанило. Коли я привіз перших п’ять робіт і ми їх розставили, в галерею випадково зайшов головний бухгалтер будівництва Філадельфії. Побачив мої картини і питає директорку галереї, а хто художник? Вона показала на мене. А він тоді відразу каже, що купує в мене кілька робіт і що я за то хочу. Ціле щастя, що Бог мені дав розум, і я кажу, що не можу продати, оскільки ми в стінах галереї і мої роботи повністю в  розпорядженні директора галереї. Я помітив, як директорка усміхнулася, бо етичний момент був збережений і дала добро, щоб я ці картини тому чоловікові продав. Я назвав мою ціну, але сказав, що остаточну ціну може назвати тільки  директор галереї. То свій окремий чек практично негайно отримав не лише я, а й вона. І думаю, що залишилась задоволеною. Бо роботи купили також з виставки, зокрема одна відома американська архітектор, яка захотіла познайомитися з нами з Оксаною ближче, запросила до себе додому. Відтак, коли виставка закінчилася, я отримав від директора галереї пропозицію подальшої співпраці і радо погодився. Але життя вносить свої корективи – галерея закрилась.

 

 

Те, що ви виставилися в хорошій галереї, увімкнуло перед вами «зелене світло» для ваших виставок де-інде на американському континенті? Стало це вашим пропуском у їхнє мистецьке середовище? Що ще вас в американських підходах до роботи галерей із художниками здивувало?

– Звичайно, почуваєш себе значно краще, коли персональну виставку в місцевій хорошій галереї уже мав. Тим більше, на таких умовах. Однак гідні умови пропонують художникам далеко не всі галереї. Знав художника, в контракті з галереєю якого було записано, що в разі потреби він має ту чи іншу роботу повторювати. І от він якусь свою картину вимушений був копіювати на вимогу галереї разів із десять, бо покупці хотіли саме цю роботу придбати.  То вже краще землю рити, бо з мистецтвом такі речі мають мало спільного. Знаючи це, я вже потім намагався дуже уважно підходити до того, що і з ким підписую. Люди – вони ж скрізь люди, не всі совісні і не всі порядні. Здивувало також, що галеристи дуже заздрісні один до одного… Та багато речей здивувало. А найбільше – зокрема із приємних здивувань – що вони справді до кінчиків пальців щирі патріоти своєї країни. Теза Джона Кеннеді «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни» справді у їхній сутності. І це те, що Україні мала би взяти від Америки якнайшвидше.

 

 

Якою є роль випадку у вашому житті уже поза американським періодом?

– Хіба та, що я став художником, а не мріяв ним бути. Спочатку, коли  був у сьомому класі, вчитель малювання підказав моїй однокласниці, яка хотіла добру оцінку, а не дуже могла щось намалювати, аби звернулася до мене по допомогу. Дівчинка мені подобалася і я намалював кольоровими олівцями портрет Шевченка, що його вчитель відразу відіслав на якийсь конкурс. Згодом (сам не знаю навіщо) детально скопіював кілька малюнків, серед яких була і одна з голів Леонардо, що їх моя старша сестра зі швагром звідкись принесли і залишили на столі. Можете собі уявити їхній подив, коли замість чотирьох малюнків вони знайшли вісім, де інших чотири були практично ідентичними з першими. Я навіть не полінувався і позаокруглював кутики, як було в оригіналах. Саме швагро відіслав мене зі своїм приятелем, який їхав у справах в тодішнє училище декоративного та прикладного мистецтва (тепер коледж ім. Труша), аби той показав мені, куди я мав би зібрати документи. І саме сюди я пішов складати іспити, цілковито не вірячи, що з того може щось вийти і, відповідно, не зізнавшись у цьому навіть батькам, аби в разі провалу не мати сорому. Тато, до речі,  не міг повірити, що я вступив, аж поки перед початком навчання не прийшов додому відповідний папір. Та, зрештою, викладачі в училищі теж не могли повірити, що я окрім звичайної школи, малюванню ніде додатково не вчився. Отак, не уявляючи себе художником, за якийсь час без малювання я вже не міг себе уявити.

 

Яким бачите своє «я» у житті і творчості?  

– Я дуже оптимістичний та енергійний чоловік і люблю барву. Адже вона для того, щоб нею користуватися. Люблю насичені контрастні кольори, бо це найкраще відповідає моїй емоційній суті. Люблю чесність і природність. Люблю життя. Одним словом, я – за колір не лише у творчості, а й у житті.

 

Фото Ярини Коваль

 

06.10.2017