Олег ТУРІЙ,
проректор УКУ, директор Інституту історії Церкви
На українських землях у 19 ст. було всього кілька – п’ять – університетів, але жоден із них не був українським. Тому українці багато десятиліть старалися, боролися, а дехто навіть віддавав життя, щоб мати бодай один, але свій – український. В Українській державі на початку ХХІ ст. ми маємо понад 300 (триста+!) закладів вищої освіти, які називаються університетами, і ламаємо собі голову над тим, що з цим робити… Чому так?
Перша відповідь заспокійлива й обнадійлива: це проблема росту, бо після розвалу СРСР кілька десятків колишніх радянських університетів автоматично стали українськими, а вже в умовах нашої державної незалежності до них додалося ще кілька сотень закладів, які було засновано чи які отримали назву і статус університетів. Цю тему розвивати не буду, але усвідомлювати її треба, бо рано чи пізно, так чи інакше вона мусить бути вирішена.
Але є й інша проблема – яку я би назвав проблемою змісту. І це, на мою скромну думку, якраз і є те, над чим треба поважно застановитися і серйозно працювати. Щоби бодай почати розв'язувати цю проблему, насамперед самі університетські спільноти, їхні викладачі, науковці, студенти, коменданти гуртожитків, бухгалтери, прибиральниці та інші причетні – всі разом і кожен зокрема мали б відповісти на питання, що означає для них бути українським університетом? І тут не йдеться про зміну вивіски чи печатки, постанову уряду чи навіть ухвалу зборів трудового колективу, а про повсякденну кропітку працю й осмислення власної ідентичності, постійне плекання й утвердження своєї «українськості» та своєї «університетськості» у внутрішньому й зовнішньому сприйнятті (як в Україні, так і поза її межами).
Саме усвідомлення себе не просто як чийогось інструменту (державного чи навіть суспільного), а як спільноти, живого організму, який виконує самостійну і важливу функцію для забезпечення повнокровного і повноцінного життя народу, функціонування держави та розвитку суспільства, як на мене, має ключове значення для майбутнього університетів. Майданний досвід уже змінив та вимагає подальших змін у системи освіти.
Війна, що триває з 2014 р., а особливо її теперішня повномасштабна фаза, коли на порядку денному стоїть питання самого існування України та українців, після нашої перемоги точно стане ще потужнішим фактором змін. Українські 17–20-літні діти, що прийшли до наших вишів (чи яких прислали їхні батьки) по знання (чи дипломи), за цих кілька місяців виросли на очах, подорослішали на кілька років. Навіть ті, що (ще) не були на фронті, змужніли, набралися досвіду відповідальності, солідарності, жертовності (можливо, не всі, можливо, не однаковою мірою, але все-таки).
Важко собі уявити, що це покоління буде миритися з неправдою та несправжністю в університетах, якими б словами та титулами її не прикривали. Не забуваймо про ще одну категорію молодих людей (школярів), які з матерями опинилася в інших країнах Європи. Навіть якщо вони захочуть повернутися і здобувати вищу освіту в Україні, то, напевно, не в таких самих університетах і не в таких самих умовах, в яких навчалися їхні попередники. Університети мусять змінитися, бо інакше до них ніхто не прийде або їх залишить.
Що ж потрібно зробити тут і тепер, щоб переламати ситуацію? Якогось унікального рішення я не маю. Але дозвольте запропонувати ще одну, знову ж таки історичну, паралель: у 1920-х роках на навчання до Львівської духовної семінарії було прийнято понад сотню колишніх вояків – січових стрільців, воїнів УГА та інших українських збройних формувань. Головна причина була досить банальна – це був єдиний навчальний заклад у Західній Україні, де можна було здобути освіту на рівні вищої українською мовою. Через жорстку асиміляційну політику Польської держави жодних інших можливостей для навчання та подальшої професійної кар’єри української молоді, яка хотіла служити своєму народові, не існувало. І саме це, на мою думку, стало одним із важливих чинників перетворення митрополитом Андреєм Шептицьким і ректором Йосифом Сліпим семінарії у Богословську академію з надією на її подальше визнання як університету. І хоч ця академія такого визнання від тодішньої державної та церковної влади так і не отримала, але саме вона сформувала ціле покоління справді освічених, жертовних, активних, ініціативних, національно свідомих, патріотично налаштованих (список епітетів можна продовжувати) священників (і не тільки священників), які не лише знали та проповідували, а й жили за чіткими ціннісними принципами, служили (в усіх значеннях цього слова) іншим та своєю «муравлиною працею» й особистим прикладом будували Рідну Хату – українське громадянське суспільство в умовах польського панування та віч-на-віч з викликами обох кривавих тоталітаризмів XX століття.
Що можемо ми зробити тут і тепер? Тут проєктів та конкретних (і дуже добрих) пропозицій багато, й основні з них уже є предметом громадського обговорення. Ключовим для мене є те, що справжні українські університети повинні здобути довіру суспільства. А достойними довіри вони стануть тоді, коли будуть автентичним, коли їхнє слово не буде розходитися з ділом, коли те, чого вони навчатимуть, буде збігатися з тим, як і заради чого вони живуть та працюють. Знання, яке не базується на цінностях, стає небезпечним! І це також досвід цієї війни – зрештою, як і всіх попередніх воєн.
На завершення – трохи соціології. Майже впродовж усього періоду після здобуття незалежності України перше місце за рівнем суспільної довіри серед інституцій займала Церква. Можливо, тому, що у ній (незалежно від поділу на конфесії) вбачали альтернативу до всього облудного й осоружного в радянському минулому та в незрозумілому й непевному сучасному. Після 2014 року Церкву потіснили на другу сходинку волонтери. Зараз абсолютним показником довіри зі зрозумілих причин втішається армія. Я особисто не мав би нічого проти, якби в Україні–2030 такою найшанованішою суспільною інституцією стали оновлені українські університети, навіть якщо їх залишиться лише кілька десятків.
Київ, 9.08.2022
Виступ під час дискусії на візійній конференції НаУКМА-УКУ «Освіта: крос-секторальне обговорення візій післявоєнного розвитку галузі»,
сесія «Університет як суспільний інститут»
11.08.2022