Європейська література вже багато віків задає тон літературі світовій та вправно змінює вектор руху різних напрямків мистецтва. Але у світі постмодерну та постправди, люди почали забувати цінність тих речей, які ми вважаємо буденними. Нагадати читачеві, який прекрасний і магічний навколишній світ, намагається Ян Вагнер – німецький поет, прозаїк, перекладач – у збірці «Блюз кентаврів».
Ця книжка дуже особлива, адже сюди увійшли переклади Петра Рихла, Юрія Андруховича і Марка Бєлорусця (російськомовні). Тобто читач знайомиться не лише з творчістю сучасного німецького поета, визнаного на батьківщині та у світі, нагородженого різноманітними преміями, а й порівнює техніку роботи зі словом відомих українських перекладачів. Вірші подано в оригіналі – німецькою мовою, в перекладі українською Петра Рихла або (і) Юрія Андруховича та російською в перекладі Марка Бєлорусця.
Ця збірка довела, що моя гіпотеза про формування нового літературного напрямку може бути цілком обґрунтованою. У моїх рецензіях на книжки польського поета Богдана Задури і хорвата Марка Погачара помітна абсолютна речовинність, яку я назвала логікою речей.
Завдання літератури ХХІ століття: знайти, вхопити і закріпити у свідомості читача логіку речей, які нас оточують. А ще, поезія ХХІ століття – це інтертекст, тут немає ані стрічки без явної, у/явної цитати, бо «всі слова були уже чиїмись» (еге ж?). Визнавати цю алюзію чи ні – справа кожного з нас, наділяти образ печериці божественною силою чи ні – теж, але завдяки надміцному підґрунтю, яке формувалося геніальними письменниками продовж століть, ми можемо перестрибувати з тексту в текст і не боятися, що провалимося у прірву незнання. Все просто, треба відкрити очі, щоб бачити.
Книга Яна Вагнера про те, що бачить автор і те, що інколи не бачимо ми. Це предмети, речі, тварини і рослини, комахи (зрештою, це його улюблена тема)! Цікаво спостерігати, як поет наділяє сакральністю продукти харчування, він, наче давньогрецький священнослужитель, оспівує плоди і приносить їм жертви. Здавалося б, що особливого у печерицях? Звичайні гриби, але ні, відриваючи їм ніжки, Ян Вагнер шукає єднання з бабусею, яка:
була знана зі свого рецепту
Champignons farcis, вона взяла його до себе в могилу
Пам'ять передається у смаках: Різдво у Ганствілі – це печення з гуски, безтурботні миті дитинства – айвове повидло, смакує навіть сонце, яке котиться за горизонт, влітку і восени його смак різниться. В образі Штербекера Вагнер зображує дитинство (ностальгічно), яке чимдуж утікає він нього, розрізаючи пам'ять на дрібні шматки-спогади. Один з них – рояль у вірші «Стейнвей»:
Чорний рояль, який чоловіки
Волокли через вулицю,
Був замерзлим озером мого
Дитинства, де я вклякав
З неменшим трепетом Ян Вагнер ставиться до міст: мегаполісів і маленьких провінційних містечок, він однаково гордо пише про «холод акулячих очей басейнів» у Лос-Анджелесі і про «Елегію маленького міста», де кожен чернівчанин впізнає і своє рідне місто з усіма його недоліками і перевагами:
У лип росли серця. Й мене нічого
від світу, крім листка, не відділяло
а у садах, за щільним живоплотом,
травокосарки віщували травень.
Німецький поет, прозаїк і перекладач Ян Вагнер, автор збірки «Блюз кентаврів».
Через образ «Провінційних забігайлівок» Вагнер відтворює сувору (пост)радянську дійсність. Він пише:
Усміхнені герої, що не подають і вигляду
На іржаві цвяхи забиті в їхні футболки
Маска ілюзорного щастя буквально пригвинчена до облич цих зламаних системою людей. СРСР-ство – вірус, який вражає маси, вражає глибоко, вражає, іноді, дистанційно. Від клейма цього вірусу досі здригається Європа, це клеймо здирає з себе Україна через 3 революції та війну, яка вісім років нищить життя людей. Відмовитися від війни синонім до самостратитися, послабити зброю в руках означає не побачити більше волі. Українці це добре розуміють, тому останні чотири місяці міцно тримаються за руки, витирають піт і сльози, стоять далі. Вистояти проти московщини – означає вирвати корінь зла, вирізати гнилу рану, яка кровоточить століттями.
Неочікувано з’являється образ леніна – іронічний, гостро висміяний поетом. Ян Вагнер сміється в обличчя тим, хто продовжує вклонятися демону, нагадує, що раціональність давно перемогла первіснообщине бажання поклоняти ідолу.
Українці, гадаю, відчують між рядками Вагнера приховані меседжі, нагадування того, що ХХ століття не може повторитися тепер. І ми, українці, як ніхто інший мусимо цьому зарадити. У вірші «Дикий захід» автор пише:
Дивне відчуття: бути кордоном,
Точкою, в якій все скінчається і починається
Нам добре відоме це почуття: бути кордоном між цивілізацією і варварством, місцем, де починається воля і закінчується свобода слова, рубіж між здоровим глуздом та невиліковною хворобою імперіалізму, плацдармом новітньої історії, в якій велика хвора тварина буде переможена сильним згуртованим народом.
Тіло України – це кентавр і ми лише зараз роздивляємося, де кінчається кінь й починається вершник.
24.07.2022