Сливки достигали у липні. З початком серпня падали від передозрівання долі й лежали роз’юшені, стікаючи солодкою сукровицею. Тріскали – й в м’якуші показувались гострі тільця кісточок. Їхня пахуча зелено-жовта м’якоть була з червоними прожилками, від якої можна було відділити синю шкірку. Літо переходило свій екватор, і здалека пахли підгниваючі навколо дерев опалі плоди. Цей запах скликав бджіл, ос, силу-силенну мух, які поралися з цим, опалим на ґрунт, господарством на свій розсуд. Одна зі сливок була крислатої форми: зі стовбура розходилися у різні боки дві грубі гіллі. На них було легко, закинувши ногу, підтягнутися і вмить опинитися на дереві. Коли мій дідо одружився і пішов за зятя, його не полишали думки обсадити убору квітами та посадити сад. Але під час війни, тоді у 1943 році, здійснити цей намір не вдалося, бо через рік його мобілізували до Радянської армії і кинули на фронт. Після війни також було не до квітів та саду. І от десь при кінці п'ятдесятих він, не зважаючи на протести його тещі, моєї прабаби, засадив город біля хати кількома яблунями. Від яблунь усе й розпочалося. Кожної весни, коли орали город, дідо чув нарікання про свої дерева. Мушу сказати, до певної міри справедливі, бо конем і плугом потрібно було яблуні обминати. Коні ламали гілки, а орач мусів щораз перекидати з борозни плуг, щоби обійти кожне дерево. Зате кожної осені у нас в домі пахло яблуками. Яблука складали у дерев’яні ящики й для тривалішого зберігання застеляли соломою. Потім дідо відвоював у тещі ще дві ділянки з обох причілків хати, де насадив кущів смородини, уприн та малини, а ще згодом – деревця сливок і вишень. Перед гостинцем – як казали при березі – кілька горіхів. Відколи у нас почав плодоносити такий розкиданий сад, ми жили від перших урожаїв вишень та сливок до осінніх яблук та вересневих горіхів. Вийшовши на шахтарську пенсію, дідо щороку купував відривні календарі. У них подекуди траплялися поради садівникам. З часом у дідовому садівничому архіві назбиралося тих відривних листочків чимало. Вони були скручені в рурку й стиснуті ґумкою. Тепер ніхто йому не дорікав яблунями та сливами, бо теща перенеслася у райські сади та з висоти космосу спостерігала за дідовими чудасіями. Якось він наважився щепити молоді дерева: то гілочку грушки у когось випросить, то сорт ранетів. Одне дерево у мене викликало велике здивування, коли через кілька років груба гілка, що розходилася на десятки дрібніших, наче дельта якої великої ріки, плодоносила яблуками, а інша – грушками. Ота яблунегрушка й перевелася з нашого саду останньою. У дерев, як у всього сущого, є свій розмірений і визначений життєвий цикл – від молодих гнучких стовбурців до трухлявих, оброслих грубою корою стовбурів. Одного разу навіть я допомагав дідові щепити стару сливку. Сливки у нас були звичні. Такі росли по усіх усюдах. Не знаю, може, це якийсь місцевий сорт, але, найімовірніше, найбільш пристосовані до нашого клімату та умов. На ринку в Чорткові дідо для щеплення придбав кілька щеп білих сливок. Казав, продавець запевняв, що привезені вони з молдавських сторін. Було це навесні, й потрібно було вичекати тепла. А поки щепи тонкими гілочками стирчали собі в однолітровій бутлі, визираючи сонними пуп’янками, дідо ретельно перечитував свій садовий архів. Довго перебирав листочки і щось звідти переписував до загального зошита хімічним олівцем, щораз слинячи його, від чого долішня губа синіла, як базник. Якогось дня потепліло і на деревах почали пробиватися перші бруньки. Ми вийшли з хати з літровим слоїком. Дідо, озброївся столярною стамескою, ножем та марлею. «Як вкладемо щепу до дерева, – пояснював дідо, – мусимо її прив’єзати, жеби вітер не поламав». Найдовше вибирали гілку, придатну для щеплення. Дідо обходжував сливку, наче збирався з нею одружуватися, обмацував ті гілки, пробував на міцність. Нарешті погостреним об камінь ножем провів по вибраній гілці перший рівчак, з якого вибухнув весняний сік. Тоді, акуратно підваживши кору та білу, як кість, твердість деревини, шпортався тим ножем, поки не видлубав місце для щепи. «Витєгни ту», – попрохав дідо, показуючи пальцем на найвищу зі слоїка. Я обережно взяв гілочку щепи і подав. Дідо припасував до видлубаного місця і притиснув пальцями. А тоді – поприв’язував і пообмотував марлею, як міг. Ми обійшли ще кілька слив і проробили те саме, що з першою. «Може сє приймут, – сказав дідо з надією в голосі, – бо молдавскі. Нє?». Багато років по тому, їдучи колумбійськими Андами до містечка Хардін, мені чомусь пригадався наш сад. Можливо, що слово хардін іспанською – перекладається як сад. А, можливо, дивлячись на вічнозелені стрімкі схили, зарослі екзотичною і незнаною мені рослинністю, я не міг думати про щось інше, аніж про зелень і рослини. Тим паче, з розмоклих окрайців дороги було видно, що щойно пройшов дощ, від чого вимита зеленина яскраво буяла. У тому місці, куди нас поселили, до самого міста було кілька кілометрів. Вдалині проглядалися контури католицького собору, а навкруги дивовижні рослини і дерева, яких я ніколи не бачив та й назви яким не знав ні тоді, ні тепер. Здалеку я побачив жовтогарячі плоди помаранчі. За місцевим часом підходив їх сезон. А може той сезон плодоношення відбувається кілька разів на рік? Цілком можливо. Я підійшов поближче – із зеленого листя світили, як фари, налиті соком помаранчі. Їхня ріпчата шкіра вилискувала на сонці. Місто, затиснене високими горами, було схоже на райський сад, в якому навіть будинки та дерев’яні балкончики перейняли рослинну кольористику. Я зірвав одну помаранчу – витер її об поли своєї сорочки і почав зчищувати шкіру. Хардін запах помаранчею: Анди, рослини, вершник на коні, корови, що підтримували рогами ці гори, і слова вдячності, що приходили мені на думку. Липкий сік стікав мені по бороді та руках. Іншого разу, уже в Хайфі, довелося побродити Бахайськими садами. Розграфлені згідно з геометричними пропорціями, в зразковому догляді, де дерева з пишним пурпуровим цвітом чергуються з величними кактусами. Гора, на якій розміщено Бахайський храм і сад, позирає на море, збігаючи вдолину терасами, що провисають у повітрі над кварталами та хайфським портом. Як правило, сад – це мовчазний співрозмовник. Його дерева і рослини світяться своєю шляхетністю, а формою і кольором промовляють до нас замість слів. Діло було в Єрусалимі – біля підніжжя Оливкової гори. Кілька десятків оливкових дерев, схоже, збіглися спеціально до цього місця, щоби його можна назвати садом. Попри те, що існують певні суперечки щодо визначення точного місця, де молився перед арештом Ісус, хоча церкву Усіх Націй побудовано навколо того каменя, так наче будівля тримає у своєму лоні це святе місце, ми знаємо, що це відбулося у тому саду. Якщо дивитися на Гетсиманію з боку Старого міста, впершись поглядом у панораму дороги, на якій біля тієї церкви туристичні автобуси, то зелений дашок, утворений оливковими деревами, покриває тільки підніжжя гори, а далі її оповивають зеленими смугами серпантини кипарисів. Сад, у якому відбулися ключові зміни в історії людства, виглядає звичайною посадкою, в якій поміж кряжистими стовбурами оливок, що дають життя новим паросткам, пнуться вгору гінкі мальви. Доріжки, по рудій глинистій землі, посипано гравієм. Від церкви Всіх Націй через сад можна перейти до церкви Успіння Богородиці. У Гетсиманському саді найдужче хочеться пригадувати біблійні стихи та поетичні рядки. Напружуєш пам’ять, щоби почути це місце, в якому шелестить прохання пронести мимо чашу випробувань і смерті, вбачається шарпанина під час арешту та віддає лунким звуком Юдин поцілунок. У Райнера Марії Рільке є такий вірш «Оливковий сад». Я згадував певні рядки в перекладі Бажана, в яких самотній і розчарований Ісус сумнівається у приході ангела-спасителя й не довіряє батьківському піклуванню. Поетична інтерпретація гетсиманського сюжету завжди становить альтернативу, оскільки ні поети, ні прозаїки не пишуть повторюваного тексту, вони його перевидумують, зберігаючи біблійну канву. Наш сад не був таким кольористичним, хоча й у ньому, тобто поміж деревами і кущами, знаходили собі місце кульбаби, подорожники, занесені вітром і птахами якісь польові квіти. У Хардіні помаранчевий сік і запах, колір і його розмаїття тільки посилювали у мене дитячий жаль за місцем, що називали садком. У Хайфі величезні кактуси нагадували водонапірні вежі, а геометричні креслення півкіл і трикутників – символи нашого всесвіту. А от біля підніжжя Оливкової гори у товаристві тіней низькорослих дерев почуваєшся так, наче це тебе ось-ось арештують. Та й що потім скажеш синедріонові, звідки візьмеш слова для виправдання? З часом, коли горіхи розрослися і гілля звисало до самої землі, дідо підпирав їх палицями або принесеними з пилорами латами. Мене висилав збирати горіхи, що нападали вздовж берега. Незабутня сливка щоліта була моїм сховком. Я видряпувався на розлоге гілля і, прикритий листям, спостерігав одночасно за нашою оборою, гостинцем і горбом. Мені подобалося бути невидимим. Дідо шукав мене поглядом по оборі, але не бачив серед сливкового листя. Бабця кликала обідати – і не підозрювала, що я її чую, але не відгукуюся. По дідові наш сад, зрозумівши, що покинутий напризволяще, через певен час залишив нас. Він помандрував услід за дідом. Сподіваюся, у райські кущί.
