W.W.

Старша дочка на кожен мій день народження дарує мені книжки. Вона вишуковує рідкісні видання, купуючи їх через інтернет, або ж у філадельфійській крамничці надибавши на щось цікаве. Кожного разу це таємниця – і я не знаю, що мені принесе жовтневий поштар й підкине під двері дому. Як правило, конверти нестандартні – до звичайної скриньки для пошти вкинути їх не вдається. Якогось року я отримав «Листя трави» Волта Вітмена з потертими корінцями. Книжка вийшла у видавництві Doubleday Doran &Co., Inc у 1940 році з передмовою Крістофера Морлі (Christopher Morley) та ілюстраціями Льюїса С. Даніеля (Lewis C. Daniel). На форзаці я помітив приклеєний екслібрис Peter L. Wolff. Вірогідно, що так називався попередній власник цього екземпляра. Видання, мушу сказати, відоме у бібліофільському світі насамперед через ілюстрації. Не становило труду дізнатися щось про Морлі та Даніеля, про яких я ніколи й гадки не мав. З’ясувалося, що Крістофер Морлі – американський журналіст і письменник, а Льюїс С. Даніель – митець та ілюстратор, вихованець нью-йоркської мистецької школи Купер Юніон, повз яку я проходив тисячі разів. З усіх чотирьох джентльменів, що мали стосунок до цієї книжки, тобто Вітмена, Морлі, Даніеля та Волффа, останній залишається для нас таємницею, оскільки віднайти, хто насправді володів цим виданням, поки що не вдалося. Тобто, у мене є одна ідея, що, можливо, ним був правник, який перейшов у журналістику, видаючи протягом тридцяти п’яти років незалежну газетку InTowner у Вашинґтоні, однак певності у цій гіпотезі нема. Що ж до самого екслібриса, то у долішньому лівому кутку зображено палаючу свічу, встромлену у горло пузатої пляшки, а до грецької чи римської будівлі з колонами здіймаються численні сходи, що символізує класичну будівлю бібліотеки. Центральний прямокутний малюнок обрамлено декорацією, що нагадує раму, яку підпирають дві клепсидри. Поміж тими клепсидрами й поміщено напис Ex Libris Peter L. Wolff. У передмові Крістофер Морлі ділиться з читачем цікавою деталлю з біографії Волта Вітмена, яку дозволю собі переказати. Історія про те, що один молодий редактор бруклинської газети у віці двадцяти восьми років вирішив застрахувати себе на суму двох тисяч п’ятисот доларів. Усе відбувалося у травні 1848 року. Отож страхова компанія висилає свого медичного експерта доктора Роберта Росмана відвідати клієнта і перед тим, як підписати страхову угоду, перевірити стан його здоров’я. Доктор, перевіривши апліканта, подав компанії своє заключення, в якому стверджував, що клієнт «вищий за шість футів, повний, здоровий, серце і пульс в нормі». Компанія вирішила справу так: в угоді було сказано, що якщо клієнт проживе сорок п’ять років після укладеної угоди, то кожен наступний рік буде премійовано п'ятдесятьма шістьма доларами. Відомо, що перше видання «Листя трави» з’явиться 1855 року та одинадцять разів за поетового життя перевидаватиметься, доповнюючись новими віршами. Ілюстрації Даніеля до книжки можна побачити у Вітні Музеї, в якому зберігають тридцять чотири літографії під назвою «Song of the Open Road». Деякі літографії продаються, оскільки кожна свого часу була розтиражована в кількості не менше двох тисяч відбитків. Даніель, очевидно, прибране прізвище ілюстратора, бо інколи у дужках подається як Lewis Cohen. Він загинув по дорозі з Нью-Йорка до Монтани ув автомобільному випадку в штаті Іллінойс, коли разом з дружиною та сином їхав на відпочинок. Звичайно, що ілюстрації до віршів Волта Вітмена – найвідоміший цикл його робіт. Останні роки Вітмен проживав у містечку Камден, в якому придбав невеличкий будиночок з шістьма кімнатами. Камден – це ще штат Нью-Джерзі, а через міст – уже Філадельфія. Поет називав той будинок, що стоїть в ряду чотирьох інших, курятником. Чим той Камден прославився, окрім промислового буму, занепаду та останнього місця життя Волта Вітмена? У 1949 році мешканець міста Говард Бартон Унру, ветеран Другої світової війни, учасник арденської битви, убив тринадцятеро осіб. Він мешкав з мамою, але нічим особливим не займався – не працював й не вчився. Над ним насміхалися, і він вирішив пімститися сусідам, зауваживши, що хтось поцупив хвіртку, яку він нещодавно відремонтував. Усе трапилося неподалік його будинку, з якого він вийшов озброєний пістолетом 6 вересня 1949 року. Перукарня, аптека, випадковий водій. Убивця, поміщений в психіатричну лікарню, дожив до 2009 року, про що сповістили газети в посмертних згадках про нього. Протягом п’ятдесятих-вісімдесятих містечко Камден стрясали соціальні й етнічні потрясіння афроамериканців і латиноамериканців, трьох мерів міста було ув’язнено через корупцію. Не краща ситуація й сьогодні, хтось назвав Камден «сміттям постіндустріальної Америки». Буйним цвітом розцвіли тут насильництво, проституція, грабіж, наркотики, убивства, хоча влада штату й намагається якось покращити соціальну ситуацію, залучаючи до інвестування Campbell Soup Company чи Subaru, все одно місто, згідно із кримінальною хронікою, не належить до безпечних для життя. Саме цей подарований мені том віршів було видруковано в Камдені компанією The Haddon Craftsmen of Camden, New Jersey. Свого часу це була чимала друкарня і видавництво, в якому друкували книжки й іншу продукцію. Спеціальний папір було вироблено компанією P. H. Glatfeller Company of Spring Grove Pennsylvania. Певні відомості про друкарню можна віднайти у каліфорнійському архіві, де збережено кілька знимок, зроблених 1925 року, – зовнішній вигляд будинку, процес книгодрукування, коректори та друкарки під час праці. Щодо паперової компанії, то вона існує й до нині, спеціалізуючись на виготовленні специфічних видів паперу. Історія P. H. Glatfeller Company of Spring Grove починається з кінця вісімнадцятого століття, коли юний Ґлетфеллер розпочинає свою працю ув невеличкому млині, в якому виробляли папір. Для виробництва паперу потрібна вода, щоби перетворити рослинні волокна на целюлозу. Це так, як примітка для незнавців. А як з’явився Камден у біографії Вітмена – справа проста. Внаслідок того, що Волт Вітмен втратив працю державного чиновника у Вашинґтоні в Департаменті індіянських справ. Про причину – пізніше. Вітмен сповіщає Пітера Дойла (Peter Doyle), що найкращим виходом із ситуації буде переїзд до Камдена. Протягом 1873–1884 років поет мешкав разом із родиною брата Джорджа, платячи за проживання три долари шістдесят центів щотижнево. Саме Джордж, що працював інспектором труб міського водопостачання поміж Бруклином і Камденом, одружившись, поселився у Камдені. Намір поселитися у тому містечку Волт Вітмен здійснив у два етапи: спочатку придбав ділянку під забудову, але з цього нічого не вийшло. Вісім років опісля продав її з малим зиском. А от у березні 1884 року став власником будинку за адресою 328 Mickle Street. Зібравши кошти за виручені примірники «Листя трави», а також узявши в борг у видавця, поет придбав будинок за 1750 доларів. У нього була прислуга: місіс Дейвіс (Mary Oaks Davis), вдова місцевого моряка, що переїхала разом зі своїми котами та птахами. Один із Вітменових приятелів, філадельфійський адвокат, попрохав у тридцятьох осіб пожертвувати по десять доларів, щоби придбати для поетових подорожей коня і бричку. Тут виходить на поверхню ще один персонаж із найближчого вітменівського кола Білл Дакетт (Bill Dakett), молодий хлопець, що супроводжував Вітмена у подорожах і виконував роль їздового. Як він потрапив до кола найближчих? Юний Вільям Дакетт мешкав зі своєю бабцею в Камдені неподалік будинку Вітмена. Існує кілька фотографій, на яких поет із Дакетом позують перед фотокамерою. Однак невдовзі покоївка місіс Дейвіс подала в суд на хлопця, звинувативши того в несплаті за проживання, хоча хлопець стверджував у суді, що Вітмен запросив його замешкати в домі без жодної оплати. Мері Оукс Дейвіс, вдова якогось капітана Дейвіса, від 1885 року аж до смерті поета була його покоївкою. Працювала безкоштовно, живучи в домі, але по смерті Вітмена відсудила його маєток за роки безоплатної праці. Як свідчать біографічні джерела, Вітмен зустрівся з місіс Дейвіс, купуючи у неї якийсь одяг. Ситуація виглядала так: у Вітмена був будинок без меблів, а у місіс Дейвіс меблі були, однак вона мешкала у винаймленому домі. Вони зійшлися на тому, що місіс Дейвіс переїде з меблями та своїми птахами у будинок Вітмена. Звісно, у ті часи життя під одним дахом неодруженої пари викликало у сусідів чимало пересудів та пліток. Очевидно, Вітмена це не обходило, як і місіс Дейвіс. Зрештою, у нього був юний Дакетт, а перед Дакеттом були й інші компаньйони: для прикладу, згадуваний Пітер Дойл, якого вважають коханцем Волкотта. Двадцятиоднорічний Дойл працював трамвайним кондуктором, і вони зустрілися у Вашинґтоні, у міському трамваї. Перед тим у Волкотта були стосунки з ірландцем Фредом Воганом. Пізніше виникає Гаррі Стаффорд – в одному з листів уже одруженому Гаррі Вітмен пише, що він з місіс Д. засумували за ним та просить його відвідати їх. Сповіщає, що продав один примірник «Листя трави», і якщо буде гарна погода, то в неділю поїде до Ґлендейла. При кінці Вітмен каже, що любить Е. і маленьку Д. Ініціали розшифровуються так: Е. – це дружина Гаррі Ева Ескотт, а Д. – донечка. У прикінцевому, камденівському, епізоді Вітменівської біографії з’являється Горайс Траубель, уродженець Камдена і перший біограф Волта Вітмена. В архіві Вітмена зберігається кілька томів щоденникових записів, які Траубель записував як хроніку поетового життя. Передчуваючи свою кончину, Вітмен розпочав будувати на цвинтарі Camden Harleigh Cemetery мавзолей. Він переписав заповіт – тепер срібний годинник заповідався Гаррі Стамфорду, хоча у попередньому заповіті він мав би належати Пітеру Дойлу. Розтин показав, що Вітмена з’їв туберкульоз, підозри про алкоголізм чи сифіліс, про що подейкували недоброзичливці, не підтвердилися. Посередині Лонґ-Айленда розмістилася місцина Вест Гілл, яку колись прибрали до рук перші переселенці з Англії та Данії. Власне одними із власників 500-акрової землі були прадіди Вітмена по материній лінії. Там у будинку, збудованим його батьком-столярем, й народився Волт Вітмен. Будинок зберігся й до нині. Щоправда, як музей працює тільки з 15 червня до Дня праці. Чому з’явився саме такий поет, як Вітмен, і саме в Америці? До нього суто американськими поетами уважалася ось ця четвірка – Лонгфелло, Браянт, Емерсон та Вітьєр. Де підслухав довжину рядків своїх майбутніх віршів Вітмен? Серед пронизливих вітрів Лонґ-Айленда, під час слухання псалмоспівів у бруклинській церкві, вичитуючи щось із книжок чи під час догляду за пораненими під час Громадянської війни? Його смілива й відверта поетична фраза долучилася до інших зразків світової поезії, абсолютно точно передавши космічну мелодію людської цивілізації з трепетним правом висловитися, хоч й подекуди пафосно, про речі грандіозні й дрібні, тобто намацавши ядро наших питань без відповідей. Відомо, що Волт Вітмет був фанатом опери. «Якби не опера, – скаже поет, – я б ніколи не написав "Листя трави"». Нині існує чимало досліджень про те, які опери і де слухав Вітмен чи про які писав як журналіст. Цікаво, де і коли син лонґ-айлендівських фермерів захопився оперою? Тим паче, що до Америки перші італійські опери дійшли у постановках у середині вісімнадцятого століття власне у тодішніх американських центрах культури Нью-Орлеані, Нью-Йорку, Бостоні та Філадельфії. Очевидно, Вітмен пізнав оперне мистецтво в Нью-Йорку, коли працював журналістом у газеті «Brooklyn Eagle», відвідуючи всі можливі вистави. У 1847 році з’являється перша стаття про оперу його авторства. Тим часом новітні американські багатії Вандербілди, Рузвельти, Морґани почали фінансово підтримувати оперні постановки та театри. Перша постановка у Нью-Йорку відбулася 1825 року. У Вітмена як журналіста була можливість відвідувати оперні театри на Астор Плейс, Бавері і Чамберз-стріт. Можливо, саме drama per musica дозволила почути взаємозв’язок та всеохоплення людської історії. Один із таких театрів – Астор Плейс Опера Гавз – печально відзначився побоїщем поміж поліцією та містянами. Прологом цієї трагедії можна уважати протистояння поміж двома акторами – американцем Форестсом та англійцем Макреді. Обидва уважалися неперевершеними виконавцями ролей у п’єсах Шекспіра. До того ж, Бовері театр і Астор Опера театр хоч і були поруч, але існували як флагмани різних соціальних прошарків тодішнього Нью-Йорка. Бовері відвідували робітники та міська біднота, натомість Астор Опера Гавз – багатії. Пристрасті розгорілися не на жарти, олії підлив дешевий американський патріотизм із гаслом: англійці чи американці правитимуть цим містом? Дійшло до масового протистояння поміж десятьма тисячами осіб. В результаті – десятки убитих та поранених. Отримавши кепську репутацію, Астор Опера розпродала меблі, а згодом будинок перекупила Торгова бібліотека, далі його знесли, побудувавши одинадцятиповерхівку, що стоїть і досі. З одного боку – Старбакс, з іншого перекусочна Prat a Manger. Цікаво, чи був там Вітмен тоді у травні 1849 року? Вітмен потрапив в історичний протяг змін, в першу чергу, які відбувалися в Америці, тому його погляд навіть на поезію та її місце в структурі суспільства також був новітнім. Він писав: «Жодну країну, включаючи Американську республіку, не можна назвати справді великою країною, поки в ній не розпустилися квіти першокласної, самобутньої поезії». Парадокс полягає у тому, що 1865 року Вітмена було звільнено з праці в Індіянському бюро саме через збірку «Листя трави». Паралельно з Вітменом писатиме мінімалістичну метафізику Емілі Дікінсон. Її поезія урівноважить епічні й розлогі віршовані полотна Вітмена. Дікінсон обере собі за поетичний космос – дім і самотність. Саме тоді американська поезія розійдеться двома маґістральними шляхами: вітменівським та дікінсонівським. Насамкінець звернімося до Борхеса, інтелектуальної нишпорки й книжкового хробака, який сказав, що перехід із райського саду Вітменових віршів до жалюгідної хроніки його життя навіює нудьгу. Мені – ні.