Софонія

Уривок з роману

У час, коли син теслі Йосипа – Єшуа розповідав притчу, яку євангелист Лука запише з переказів й помістить п’ятнадцятим, за порядком, стихом (15, 11-32) в хронології життя і діянь сина Божого Ісуса Христа, – двадцятилітній Софонія наблизиться до незнайомого йому міста. Приросле до підніжжя невеликого пагорба поселення вмостилося тут, де закінчувалися кряжі гір, що здалеку, особливо в сутінки, нагадували вони нерухомі каравани верблюдів. Тут, де вгніздилося містечко, зі східної сторони – відкривалися низини полів з лугами і впиралися в ріку Йордан. За рікою проглядалися такі ж низини й помаранчеві садки впереміш із оливковими та пальмовими гаями. Жили тут Манасієве і Гадове коліна, а Йордан розділяв землі, заселені колись їхніми предками. Софонія належав до коліна Гадового. На Софонію, якого батько відправив разом з кількома слугами з купецькою місією до Кесарії, напали грабіжники. Пограбувавши караван, вони убили слуг, а Софонію ж, ударивши каменем по голові, повважали мертвим й залишили помирати. Пораненого знайшли місцеві пастухи. Прийшовши до тями, Софонія через два тижні після нападу і грабунку подався додому. Він сподівався дістатися лівого берега річки, але за час цілоденного переходу вибився з сил. У нього закінчилися запаси води і до всіх нещасть – підвернув ліву ступню, необережно ставши на камінь на стежці, яку переповзала змія. Ступня посиніла і спухла. До містечка, тягнучи, наче каліка, ліву ногу, Софонія дочвалав під вечір. Сутінки наступали йому на п’яти, та коли вдалині блимнули мерехтливі вогні – відлягло від серця. Але очам близько – а ногам далеко. За землями Манасієвих нащадків від старшого сина прабатька Якова і Рахілі – Йосипа, там за рікою стояв батьків дім. І тут, і там достигали пшеничні та ячмінні поля, зеленіли плекані помаранчеві садки, буяли ще не вигорілі пасовиська та траплялися вздовж шляхів зарослі колючих кущів. Увійшовши до містечка зі західної сторони, де брунатною стрілкою шляху вздовж гори завжди теліпалися каравани та подорожні, Софонія зупинився перед домом Мататьягу. Прямував молодий чоловік із землі сирійської. Перейшов Галилею, Самарію, дістався до Юдеї, але не дійшовши до Єрусалима, повернув на схід з наміром перейти в якомусь місці ріку. У надвечірніх сутінках, супроводжуваний псами й дітьми, стане Софонія перед домом Мататьягу. Він хотів попроситися на нічліг не тому, що дім той чимось йому приглянувся, а тому, що далі йти несила. В містечку, яке трапилося тепер на шляху, він, коли ще жив у батьківських стінах, ніколи раніше не бував. Будинки тут клали з грубо обтесаного жовтого каменю. З вузьких віконець усіх домів мерехтіло світло. Мешканці, боячись темряви, навіть вкладаючись до сну, запалювали світильники. Вулички, якими зв’язувалися будинки, які наче поприростали один до одного, також по обидва боки відгороджувалися невисокими мурівцями. Мурівці ж, викладені з дрібнішого каменю, захищали будинки та оливкові дерева в дворах від тварин, яких щодня – зранку та ввечері – переганяли пастухи. Та й, зрештою, ці примітивні укріплення хоч якось могли стримувати кінноту берберських кочівників, що інколи нападали. Мататьягу готувався лізти на плоский дах свого дому. Цієї пори він вкладався до сну. Дні стояли спекотними, тому ночами більшість мешканців спала на дахах під голим небом. Господаря, що приставив до стіни драбину, зупинив незнайомий голос. Мататьягу, не відриваючи рук від драбини, обернувся й побачив чужинця. Він не здивувався і не зрадів. Незнайомець заговорив спочатку арамейською, затнувся і поправив себе по гебрейськи. Мататьягу знав обидві, але відповів по гебрейськи. Якби не сутінки, що встигли скотитися з-за гори, то син Манасієвого коліна помітив би на чужинцеві вовняну накидку, підперезану мотузкою, сплетеною з пальмового гілля. На сандалях – порепані від сонця ремінці, пообкусувані комашнею, і продерті шпичками кущів оголені литки. Спирався Софонія на грубу кедрову палицю, якою в разі небезпеки міг оборонитися від хижих звірів та пустельних зміїв. У переддень приснився Мататьягу сон. Він нічого не сказав своїм дружинам, бо не знав, як тлумачити побачене. Ось чому він не здивувався, а не зрадів ще й тому, що на смерть боявся прокази, яку приносили з собою подорожні. Переходив через їхню землю різний людець – пророки, грабіжники, злодії та прокажені, а з пустелі могли наскочити кочівники. Хіба усіх розпитуватимеш, звідки вони і що за люди? Доводилося вірити прибульцям на слово. Мататьягу запросив Софонію в дім, в якому поралося дві жінки – Хана і Лія. Спочатку Софонія подумав, що старша – це мати молодшої, але помилився – обидві були жінками Мататьягу. Безплідна Хана не ощасливила чоловіка щастям батьківства, тому після п’ятнадцяти років спільного життя Мататьягу зважився привести в дім молоду дружину. Про це Мататьягу розповість Софонії згодом. Розповість також про своїх двох рабів Симеона і Зеєва. Симеон потрапив до Мататьягу в зрілому віці, а після семи років рабства сам забажав залишитися, бо не мав ні куди йти, ні до кого. Доглядав старий за оливковими та помаранчевими садками. А як тільки його господар розжився новою ділянкою землі, то й висадженими там маслинними пальмами. Молодий Зеєв натомість випасав овець та кіз й тільки й чекав, коли промине семирічний термін його рабства. Лише звикши до розсіяної темряви – бо молода дружина господаря засвітила, наливши в посудину світильника баранячого лою, – Софонія розгледів дім цієї родини. З першого погляду дім наче й не належав до багатих, але й злидні по кутах не сиділи. Після вечері Мататьягу сказав, що для Софонії знайдеться місце на даху, а він ночуватиме в домі з жінками. Побачивши, що гість кульгає, Лія поцікавилася, що з ним. У відповідь почула, що підвернув ногу з необережності. І Мататьягу кивнув на знак згоди, коли Лія витягнула із закамарку олію. Не було в нього великого бажання поливати голову прибульця залишками пахучої рідини чи змащувати його поранену ногу, але думка про те, а раптом це ангел? очистила серце від скнарості. Оливкові дерева щойно відцвіли, і нового урожаю, який збиратиме Симеон, дочекаються аж десятого місяця Тевета. «Доведеться прикупити на ринку, – подумав Мататьягу і вилив рештки рідини, чим остаточно перебив надокучливий запах, бо на першому поверсі перетримувалися самиці з щойно народженим приплодом, і в домі відгонило овечиною і козятиною, хоча Зеєв щоранку вичищував з-під тварин – все одно до вечора сморід виїдав свіже повітря. Коли Мататьягу з Лією поділилися з Софонією рештками оливкового масла, Хана заходилася розстеляти на підлозі килим. Родина і раби повечеряли, але прибуття гостя змінювало звичний сьогоднішній уклад. Та увага, якою Софонію оточили в цьому чужому домі, свідчила про господарів як про людей благочестивих. Уся родина вляглася на лівий бік навколо килима, а для такого випадку закликали навіть рабів, але Симеона, що спав під ґранатовим деревом, не добудилися. Споживали вони вечерю разом, і Софонія, підживившись хлібом, сиром, оливками і сушеними фіґами, відчув приплив сил. В його очах проблимнув ґніт світла. Прибравши з підлоги килим з начинням, Хана зникла в темноті бічної кімнатки. Лія залишилася тут, де приймали Софонію. Мататьягу з гостем вийшли у двір. Господар підсадив гостя на першу сходинку драбини, бо вихід на дах сходами тільки-но почав будувати, й Софонія, перемагаючи біль, видерся на дах. Тьма обліпила містечко. Він намацав грубу вовняну накидку, яку Мататьягу приготував заздалегідь. Цупка й набита накидка з верблюжої вовни тхнула. Влігшись горілиць, Софонія спробував випрямити підвернуту ногу, але пронизливий біль знову вколов, наче він перейшовся колючими зарослями. Від болю Софонія прикусив до крові губу. У господарському дворі фиркали коні, поблеювали вівці. Біля двох невеликих кошар дрімали Мататьягові пси, сторожачи колихкий сон овець та кіз. Софонія заплющив очі. Він чув, як Мататьягу подзюрчав перед сном і повернувся в дім. Всередині дому було душно. Відколи в Хани почалися нечисті дні, Мататьягу спав з Лією, котра зайшла в тяж. Кілька років тому Хана сказала Мататьягу, що усе свідчить, що незабаром вона позбудеться нечистих днів, і те, що Лія в тяжі, про що здогадувалися й раби, нагорода йому, Мататьягу, від Всевишнього за молитви і терпіння. Все-таки їхній дім, казала тоді Хана, заможний – кошари наповнюються приплодом, оливкові дерева і помаранчеві кущі плодоносять і треба молитися і просити Б-га, щоби Лія щасливо розродилася. Мататьягу ловив у словах старшої дружини присмак гіркоти. Вони обоє терпеливо чекали протягом двадцяти років подружнього життя на дітей, але ангел не приходив до них з доброю вісткою. Майже в кожному чужинцеві, хто вступав до їхнього дому, вони хотіли бачити ангела з доброю вістю. Чужинець гостював, дякував і покидав їх. Усе в домі Мататьягу залишалося як завжди. Так тягнулося протягом двадцяти років, аж поки Мататьягу, розуміючи, що не тільки Хана старіє, але й він, знайшов Лію, заплативши її батькам, та привів в дім. Шістнадцятилітня Лія з острахом увійде у двір свого чоловіка. На порозі дому стоятиме Хана, а у дворі поратиметься Симеон. Зеєв дізнається про нове одруження свого господаря, коли прижене отари. Уже першої ночі Хана перебереться з місця подружнього ложа до бічної кімнатки. Відтоді Мататьягу зрідка навідуватиметься до Хани – всі інші ночі віддаватиметься любощам з Лією. Не промине й місяця Лієного перебування в домі, як вона відчує в утробі нудоту, про що скаже Хані, а та перекаже Мататьягу. На радощах майбутнього батьківства помолоділий Мататьягу поїде з Лією у сусіднє місто на ринок. Привезуть вони на двох ослах одежі та прикрас. Тоді вперше, викладаючи з тюків куплений крам, Хана приревнує і пошкодує, що намовляла чоловіка одружитися. Але що зроблено – те зроблено. З тієї хвилини, коли її серце почала посмоктувати заздрість й зароджувалася неприязнь до Лії, Хана зненавиділа також майбутню дитину. Натомість для Мататьягу справді настали щасливі дні – він скинув з плечей з десяток літ, підстриг бороду і пильніше почав пантрувати за господарством. Того року в його кошарах примножилось овець і кіз, зародили оливки, виноград і гранати, і навіть стара ослиця розродилася брунатним ослятком. А що вже зародили пшениці та ячмінь! Душа Мататьягу веселилася, вдячність Б-гу за надіслані дари переповнювала її, як чашу, налиту по вінця вином. Хана у ті нечасті хвилини, коли Мататьягу ділив з нею ложе, намагалася повернути до себе чоловікову увагу, розповідаючи всіляке про Лію, але переконавшись, що Лієна тяж відібрала у Мататьягу глузд, спробувала зі всім змиритися. Погладжуючи шорсткою долонею твердий Лієн живіт, Мататьягу відчував, як зсередини те невидиме давало про себе знати. Влітку Симеон і Зеєв спали в дворі. На зиму перебиралися в дім, займаючи дві ніші біля домашнього дробу. Софонію розбудили півні і кози. «Так що там чувати у світі?» – запитався Софонію Матитьягу, коли сусідські діти з цікавості дивилися на обох. «Я оминав великі міста, тому не можу нічого вам сказати». За цим селищем починалася камениста пустеля. А тут були латки землі, на якій пробивалася трава й колючки. Прибульці затримувалися не довше, як на одну ніч, або в крайньому випадку дві, – та й ішли собі геть. Вигідне розташування селища давало пастухам, бо більшість з місцевих випасали кіз, дізнаватися про війни чи пошесті. Подорожні радо ділилися вістками, бо пастухи також радо ділилися з гістьми хлібом і молоком. Наступного ранку містечко облетіла вістка, що до Мататьягового дому увійшов чужинець. Рознесли новину хлопчаки, які вчора супроводжували прибульця, кепкуючи з його одежі і кульгання. Кульгава нога незнайомця спровокувала ряд припущень, які обговорили того ж вечора перед сном в домах містечка. В одних домах можна було почути, що це вояк, який вижив після бою, про який тут не чули. В інших здогадувалися, що занесло в їхні краї розбійника, який вирішив схоронитися. «Він не пророк, бо якби був ним, то шкутильгав би на південь в напрямку Юдейської пустелі», – міркували треті.