Міркуючи про книжну традицію чи взагалі про письмо, ніяк не обминути системи знаків, без яких неможливо записати мову. Кажу про абетку. Наші абетки пов’язані з грецькою й ранньохристиянською традиціями, а ті, як відомо, прийшли до нас зі слов’янського півдня, тобто Болгарії та Македонії, завдяки монахам Кирилові та Мефодію. І якщо з кирилицею більш-менш зрозуміло, бо уживаємо її і звикли до графічного позначення кожної літери, то, можливо, древніша абетка – глаголиця, яка не прижилася, хоч нею написано деякі списки Євангелій, починаючи з десятого століття, зокрема Маріїнське і Зографське, – містить у собі якусь таємницю. Відомо, що перша друкована хорватська книга «Глаголичний римський міссал» 1483 року записана глаголичним письмом. Це дещо дивно, бо до дванадцятого століття глаголицю уже витіснено кирилицею. Витіснено, та не зовсім, бо інколи та слугувала тайнописом, принаймні є такі свідчення щодо Памва Беринди. Зрозуміло, що кирилиця, виникши на основі грецького письма, була простішою щодо написання літер і прижилася в письмі християнських книг: Євангелій, псалтирів, служебників. Суперечки лінґвістів про першенство слов’янських абеток – глаголиці чи кирилиці – схиляються до двох версій. Перша – що глаголиця старша сестра кирилиці, друга – що вони близнючки, тобто народжені в один час. Порівнюючи графічні малюнки літер кожної з абеток, навіть на перший погляд, стає зрозумілим, що знавець кирилиці ніяк не прочитає глаголицю без спеціального вивчення глаголичного тексту. У глаголиці зовсім інша філософія графіки літер та, очевидно, їх першопочаток. В одній із статей про походження глаголиці надибав щире зізнання автора, що, мовляв, це питання з розряду questio diabolica. Цікавим з цього погляду є свідчення Чорноризця Храбра, який у своїй праці «Про письмена» згадує про закиди типу «навіщо, мовляв, слов’янам письмо?» І зовсім цікаво подає історію творення грецького письма. Кажучи, що знайшовся якийсь Паламед, який, почавши з альфи і бети, винайшов для греків 16 літер, потім Кадм додав три букви, а потім Симонід і Еліхарм додали ще – і з’явилося їх 24. А потім Діонісій Граматик додав ще шість – і стало тепер їх тридцятеро. Так не одразу, але протягом тривалого часу вибудовувалася графічна конструкція грецької мови. Взагалі цей пошук певних літер багатьма освіченими людьми свого часу був схожий на тривале вибудовування дому мови, в якому усе співрозмірно і збалансовано. Насамкінець Чорноризець Храбр переповідає таке: якщо запитати грецьких книжників, хто вам створив письмо і переклав книжки для вас, то вони не зможуть упевнено відповісти на це питання; а коли запитаєш слов’ян, то скажуть Костянтин Філософ, якого називають Кирилом, разом із братом своїм Методієм. Кілька століть по тому, коли глаголиця залишилася в рукописах і друкованих книжках, чеський композитор Леош Яначек, поборник панславізму, напише кантату для солістів, хору, оркестру та органа під назвою «Глаголична меса», жодним чином не використовуючи глаголичне письмо. Твір складатиметься з восьми частин – Вступу, Господи помилуй, Слави, Вірую, Агнця Божого, Соло органа та Intrada – Exodus. Старослов’янський текст для кантати упорядкував славіст Мілош Вайнгард. Взагалі меси пишуться за зразками загальноприйнятої структури, в якій Introitus, Kyrie, Salve і Credo – обов’язкові частини. Яначек, як бачимо, не зовсім відходить від цього, а солісти, хор, оркестр та орган – складові елементи цієї меси. Ідея глаголичної меси, очевидно, полягала у просуванні ідей панславізму, якими захоплювався композитор. Зрештою, окрім самоусвідомлення культурної та мовної інакшості, прихильники панславізму ставили перед собою мету політичного визволення. Майже усі західні та південнослов’янські народи перебували під великим впливом германського світу, від якого були залежні політично й економічно. В Україні ж – виникнення Кирило-Мефодіївського братства також внаслідок тих же причин. Взагалі всі слов’янські рухи і спромоги в дев’ятнадцятому та двадцятому століттях цілком співвідносилися із основними європейськими та світовими історичними подіями, бо революції, що потрясали Францією, підбадьорювали й збуджували решту Європи і світу. Іншим та, мабуть, вирішальним або дещо символічним можна уважати це словосполучення – глаголична читай: слов’янська – як ламання традиції латиномовної літургії. Довго уважалося, що національні мови в католицькому обряді не можуть виконувати тої ж величної функції, якою наділено латину. Отже, мова та її графічне зображення – абетка – ставали не лише способом застосування, а в першу чергу національної ідентифікації. У Яначека церковнослов’янський текст для глаголичної меси також відповідний акт «слов’янського бунту». Навряд чи нині, окрім певних марґінальних рухів, хтось серйозно ставитиметься до ідеї панславізму – її девальвація відбулася внаслідок кризи ідеї слов’янської федерації, в першу чергу пов’язаної з суперечностями поміж самими слов’янськими націями та державними утвореннями. До того ж, протягом дев’ятнадцятого та двадцятого століть слов’яни або воювали одні з одними, або ж перебували у складі імперіальних армій тих імперій, що провадили герць. Поділ слов’янських народів переважно на католиків та православних також не додавав єдності, спричиняючись до великих непорозумінь. Не певен, що нині когось запалюватиме гімн «Гей, слов’яни», написаний словацьким поетом Самуелом Томашиком. В результаті романтичної ідеї панславізму виникла течія російського слов’янофільства, в якій її ідеологи наділяли росію особливою роллю провідництва, де від федеративного загальнослов’янського устрою не залишалося майже нічого. У наші часи панславізм залишився історичним терміном. До того ж, суперечності та різні ідеологічні та релігійні настанови західних, південних та східних слов’янських народів обертаються навколо ідеї єдиної Європи, а нинішня війна росії з Україною лише підтверджує непродуктивність панславізму взагалі. Але ще якихось сто років тому так важливо було написати глаголичну месу й проспівати її церковнослов’янською мовою, щоби утвердити й закріпити слов’янське слово в святій літургії. Кілька років тому в Північній Македонії, коли вона ще була просто Македонією, я плив Охридським озером до монастиря св. Наума. Праворуч нашого катера тягнувся албанський берег, але ми вперто завертали убік міста Охрид, звідки й дістанемося до монастиря. Власне з цього місця, тобто ступивши на охридський берег, можна дозволити собі поміркувати над таємницею створення глаголиці та кирилиці. Мова, вбрана у шати абетки, втрачає свою розгубленість і стає впорядкованою. Іншими словами, народження нової, іншої, незнаної, щойно придуманої абетки – це процес гармонізації, узгодження звука із графікою. Можна допустити, що десь тут, а можливо саме тут, з’явилися перші літери нашої абетки. Навіть ще тому, що св. Наум був учнем Кирила та Мефодія, до того ж іншим відомим персонажем цієї землі та нашої абеткової історії був ще Климент Охридський. Взагалі походження глаголиці та кирилиці залишило нам більше таємниць, аніж точних відомостей. Ось чому на сторінках славістичних видань час до часу друкуються праці, в яких висуваються різноманітні гіпотези. Одна з них – що Кирило є автором не кирилиці, а власне глаголиці. Авторство кирилиці приписують то Климентові Охридському, то Наумові Охридському, то їм обом. Зрештою, глаголична меса не має нічого спільного із глаголицею – забутою, але шанованою абеткою в Хорватії. Принаймні, першій літері «Аз» на острові Крк встановлено пам’ятник та деякі глаголичні богослужебні книги використовуються під час літургії тими, хто навчився читати це призабуте письмо. Зауважу, що «Глаголична меса» чеського композитора має одну цікаву особливість – майже при кінці твору вступає зі своєю партією орган. Виходить, що виконувати месу можна у тих залах, в яких є стаціонарний орган, або ж у католицьких храмах, в яких цей інструмент – атрибут обов’язковий. Інструментальні партії меси без органу не матимуть жодного сенсу, оскільки в такий спосіб символічно пов’язується католицька форма літургії зі слов’янським звучанням мови. Це органне соло, як на мене, виглядає на перегук із Бахом, чиї твори, звісно, становлять неперевершені зразки органної музики. Прослухавши месу Яначека у виконанні симфонічного оркестру, по-особливому відчуваєш поєднання слова і музики. Звісно, що цей твір не для використання для недільних, Різдвяних чи Великодніх служб. Не кожен хор потягне цю вишукану стилістику, а де ж набрати солістів та оркестрантів, не кажучи про стаціонарний орган? Звісно, усе це для професійного хору та музик. Бо хто з цим впорається? Так само в цій глаголиці, збереженій у старих церковних книжках, також є щось магічне і невловиме. Інша конфігурація літер звучить мені як наповнені повітряною музикою труби органа, і хоча найбільший у світі орган має сім мануалів, чотириста п’ятдесят п’ять регістрів і тридцять три тисячі сто дванадцять труб, а глаголиця всього тридцять дев’ять літер, але якось воно – як усе у цьому світі – урівноважується.
by Stephen Fartuszok
21.05.2022