Кожне місто має свій дух, або свій сморід, в залежності від людей, які його населяють, чи від історії, яка тягнеться за ним невидимим, але дуже навіть відчутним шлейфом подій-відчуттів-спогадів. У Львові, з його старою архітектурою і розподіленою між кількома державами історією, ніколи не бракувало ані першого, ані другого. Новий фільм «Креденс» Валентина Васяновича (прем’єра відбулася на 4-ому Одеському міжнародному кінофестивалі, у широкому прокаті з жовтня-листопада), знятий у Львові, на його романтичних ретро-вулицях і у старих занедбаних подвір’ях, представляє кіно-версію «з сучасного львівського життя», розіграну «класичними» львівськими типажами у «класичних» львівських реаліях.
Головний герой стрічки – віолончеліст львівської Опери, такий собі узагальнюючий образ українського інтелігента – чемного і слабкого, лузера в реаліях сучасного нахабства, оточеного держимордами і просто мордами. Ніби нічого нового – інтелігенти завжди були лузерами, «запльованою душею» нашої нещасної нації. Про це знають всі, та саме зараз дуже важливо сказати про це вголос. Васянович робив фільм як драму людини, яка потрапила, взагалі-то, в досить реальну життєву трагікомічну ситуацію, коли з дружиною у нього не клеїться, теща, як в анекдотах, – монстр, а на роботі стає все гірше і гірше. Банально.
Тож немає чого дивуватися, що коли фільм показували в конкурсі «Українська національна премія: Повний метр» на Одеському кінофестивалі, більшість критиків в унісон повторювали максиму Станіславського – «не вірю!». Це стосувалося, в першу чергу, одного з епізодів – хвора мати просить молодшу доньку, аби та вмовила свого чоловіка допомогти її (доньки) рідній старшій сестрі (!) завагітніти. Якби я особисто не чув в реальному житті про подібне «прохання», можливо, теж би не повірив. Та цей момент – суміш кумедності та дикунства – не є для фільму головним.
Головними є типажі. Дружина у головного героя – україномовна дівчина в другому не надто щасливому шлюбі, котра чемно слухається своєї російськомовної мами, по духу сильно від неї відрізняючись. А вона, мама, теща головного героя, змальована як нахабно-брутальна москалиха, класичний нащадок поселених в будинки розстріляних чи депортованих львів’ян НКВДистів та радянської номенклатури, чиї жінки, згідно львівських повоєнних анекдотів, вдягали до Опери нічні сорочки, бо вважали їх вечірніми сукнями. Її чоловік, тесть героя, і поготів ще-до-нещодавно КДБіст, буркотун зі спогадами про «вєлікій-і-нє-дєлімий». В сюжеті є ще колега головного героя по Опері, спритний товстун-кар’єрист, та їх начальниця, сексуально невдоволена вульгарна особа, ласа до всіх чоловіків без розбору. Плюс колишній чоловік дружини головного героя, не здатний, як вже з’ясувалося, до батьківства, але досі здатний на почуття до колишньої дружини.
Така собі комедія положень у Васяновича переростає у щось більше – в певне узагальнення образів часу. Ніби нічого не змінилося, і зло так само п’є кров з добра, а добро кориться злу. Та в цьому і є сенс, який виявляється у фінальних «кулаках добра»: герой не витримує нахабства, і трощить «святковий» новорічний стіл, заразом викидаючи з балкону креденс. Саме з нього, креденсу, все почалося, коли теща, замість квартири, віддає доньці та її чоловіку непотрібну й незручну річ, символ консерватизму і віджилих традицій. Очікувано, що кульмінація викидання креденсу – взагалі-то йой який чудовий! – викликала шквальні овації в переповненому залі одеського кінотеатру «Родіна». Гадаю, цього і домагався Васянович, досить прямолінійно і маніпулятивно викликаючи в аудиторії логічну реакцію. Режисер розставив акценти, зробив на них наголос і отримав прогнозований глядацький результат, який і не міг бути іншим, бо ж всі ми люди, і коли нас тиснуть – ми кричимо, а коли пестять – тішимося.
Безумовно, інтелектуали від мистецтва оцінять таку-от режисерську тактику «в-лоб» як примітивну, адже вона не має нічого спільного з «високим» мистецтвом. Але, по-перше, «Креденс» й не мав високо-мистецьких амбіцій, а по-друге, кожний кінематографічний витвір є маніпуляцію, про що, до речі, дослівно сказав запрошений на фестиваль режисер і музикант Емір Кустуріці, даючи майстер-клас щодо свого бачення кіно, системи його творення і його впливу.
Васянович спробував показати на тлі класичної романтики старого Львова шкарадність його окремих мешканців, слабкість чемності та силу справедливості, яка традиційно постає в фіналі. І зробив він це доступно, зрозуміло і чітко. І за це йому потрібно віддати належне. Після свого попереднього фільму, формально та концептуально розхристаної «Звичайної справи», він зробив висновки, і, можливо, усвідомивши, що не здатен на режисерські експерименти, цікаві формальні знахідки та філософствування, спробував просто викласти трохи гіперболізовану життєву ситуацію. Коли дивишся «Креденс», лапаєш себе на думці, що тобі особисто не дуже й подобається – занадто статична камера, занадто прогнозовані типажі і ситуації. Але відсутність роздратування дозволяє додивитися історію до останнього кадру, відчути позитив звитяги слабкого героя у його нерівному протистоянні з сильними антигероями, і врешті, відчути задоволення. Задоволення як глядача, і навіть як критика, бо, як-то кажуть, де не має співця, послухаєш і горобця. «Креденс» аж ніяк не став новим словом, не виявив нового таланту, та він заставляє визнати певний професійний рівень, певне режисерське досягнення, особливо важливе у порівнянні з попереднім провалом.
Фільм можна звинуватити у штучності форми, «плоскій» історії, засиллі штампів, анемічності головного героя…. Натомість тут «смачно» подана бурлескно-повнокровна теща, присутня рівна, не зламана режисером лінія сюжету і, знову ж таки, є чітке закінчення думки з емоційною кульмінацією. Для сьогоднішнього українського кіно з його страхітливими «Синевирами» братів Альошечкіних чи «Не хочу помирати» Аліси Павловської, «Креденс» є парадоксальною перемогою, тим більш приємною, що досягнута вона без амбіцій, пафосу й політики. Логічно, що на Одеському кінофестивалі «Креденс» був не кращим, але він був кращим за ті українські нові повнометражні фільми, що демонструвалися і в конкурсі, й поза ним. І так само логічно, що головний приз в своїй секції дали «Параджанову» Олени Фетісової та Сержа Аведікяна лише тому, що… їм було дуже треба. Фільм «Креденс» нічого не вимагав, як не вимагає і сам креденс – громіздкий, незручний, але з тим банальним міщанським шармом, що гріє душу пересічного глядача, який приходить до кінотеатру побачити невигадливу історію з хепі-ендом.
Фото Максима Васяновича
07.08.2013