Ідея написати цей текст виникла спонтанно. Український російськомовний письменник, що народився на сході СРСР, потім переїхав у Чернівці, а тепер живе у Чехії – Ігор Померанцев – написав на своїй сторінці у фейсбуці текст. Загалом, звичайний пост як на воєнний час, тим більше – для письменника. Від назвав його двоязичієм і пояснював на прикладі ірландського письменника Джеймса Джойса і його найвідомішого роману “Улісс” як мова може затискати людину в невидимі лещата. Тим більше – якщо ти людина слова. Трагедію Джойса він підносить читачам як вичерпну: останній свій текст Джойс написав сімнадцятьма мовами, але я не про це.
Трагедія Ігоря Померанцева та сотень інших свідомих російськомовних письменників полягає в тому, що рідна мова стала мовою убивць.
Німецькомовний поет з Чернівців, єврей від народження, а двічі єврей після Голокосту Пауль Целан присвятив усе своє життя цій дилемі: піти з рідної мови, якою говорять убивці батьків чи залишитися і боротися.
Люди, які знайомі з творчістю Целана знають, що він обрав другий варіант. Парадоксально, але живучи в Парижі, володіючи кількома іншими мовами, Пауль Целан продовжував писати“мовою матері” / “мовою вбивць” і досягнув небачених успіхів. Він реанімував німецьку мову, викрутив їй в’язи, щоб вона була придатна після Голокосту говорити про любов і надію. Чи вдалося йому досягти успіху? На це питання відповідь ви бачите самі. Але актуальні політичні події вселяють страх, адже Німеччина, здається, забула, що на її плечах вже лежить один геноцид і вона вперто продовжує підтримувати геноцид росією України. Очевидно, нація історична давно не відчувала смак падіння. Нехай, політика – це справа політологів. Я тут щодо мови.
Проблема досліджуваного мною Пауля Целана здавалась мені невирішеною: чому, власне, ти поліз у жерло вулкану, якщо воно обпекло тебе і поклало в могилу. Зрештою, у жерлі німецької мови Целан і помер. Для Німеччини – один з найкращих ліриків ХХ століття, який безмежно розширив можливості їхньої мови, а для нещасного Пауля – психлікарня, міст Мірабо і холодні води Сени.
Не намагаюся звинуватити німецьку мову у самогубстві Целана, ні. Просто так склалося, це фатум, ананке.
Але тепер ми маємо ідентичну ситуацію. В Україну прийшла озвіріла орда, що в ротах своїх виношує і зміїними язиками поправляє лексеми і синтаксеми, що ними пишуть вірші та прозу українські письменники. І з початку війни, а точніше – дерусифікації, мене не полишає думка про мову. Як будуть вони – російськомовні? Вони на роздоріжжі, куди вони повернуть і як обґрунтують свій вибір. Бо громадськість (натовп) не чекає, зволікання карають бойкотом або вигнанням.
Але відповідь була. І була вона обґрунтованою з точки зору людини старшого покоління (вибачте за штамп). У поезії Целана ідеться: “Смерть - це з Німеччини майстер”, а Ігор Померанцев пише:
“Сьогодні смерть змінила мундир і нашивки. Тепер смерть – це майстер з росії, і нас пов’язує одна мова. Але я не поступлюся їй ні одним займенником, ні одним пробілом між словами”.
Про правильність вибору І. Померанцева я висловитися не можу. Не тому, що боюся власної думки або реакції російськомовних, а тому, що просто не знаю. Мені пощастило ніколи не хворіти “двоязичієм”, тому я щиро можу кричати про необхідність переходу українців на українську мову, бо це не якийсь подарунок співвітчизникам, а база. Але кожному своє…
Ще трохи про розрив поколінь. Моя суб’єктивна думка полягає у тому, що покоління, яке я назвала умовно старшим перевчити чи перепрограмувати неможливо, але молоді автори, що живуть в Україні, а пишуть російською з початком повномасштабної війни здивували… Приємно здивували. Не хочу говорити про всіх, але кілька з тих, що за їхньою творчістю я стежу не один рік, почали переходити на українську мову.
Одеський поет Дмитро Качмар.
Передісторія: я побачила текст Дмитра Качмара кілька років тому в інстаграмі під постом якоїсь руснявої блогерки в рекомендаціях. Блогерку я проігнорувала, а сторінку автора детально дослідила, виявилося – одесит. Регулярно додавала Дмитра до підписок і видаляла, бо інколи люблю змінювати наповнення сторінки, але це не головне. 23 лютого я запостила собі в історію запис його вірша і написала кілька слів про цього автора. 24 розпочалась війна.
Перші кілька днів усім не було діла до мистецтва, всі думали: виживу сьогодні чи ні. А потім звикли навіть до війни і постало нелегке мовне питання. Я благаючи сили небесні заходила на канал Дмитра і думала – нехай українська. Її там майже не було, але чітка громадянська позиція читалася у кожному тексті. Я видихнула – наш. Попри те, що Дмитра читають і слухають в основному росія, казахстан, білорусь, а потім може й Україна, він не орієнтувався на кількість, а дав чітко зрозуміти усім – переходжу на українську.
Одного ранку я вирішила, що мушу запитати цього поета про його бачення актуальної ситуації і вживання з “материнською мовою” / “мовою вбивць”. На диво, він відповів мене кришталевою українською і сказав, що активно вчить державну, аби вона стала рідною.
Про свою творчість Дмитро каже так: “Перший вірш я написав в 13 років, першу пісню – в 15. В 21 я вперше виступив на публіці зі своїми віршами. За десять років роботи я написав близько 150 віршів, 50 пісень і кілька оповідань російською мовою. Лише один вірш – українською”.
Ось він:
Не кохай поета, не кохай, душа в нього пропаща,
Не з тобою він, з іншою проведе цей вечір,
Бо вірші і людина — це зовсім різні речі,
Бо не бачив кохання, і не знає він, що це значить.
Десь під кудлатою ковдрою хмар грім осінній гуркоче,
Протяжно скиглить вітер у кронах, похиляється тин,
Не кохай його, не кохай усім серцем дівочим,
Він не знає, це як — берегти.
Хто в метро, хто в тролейбус — розбрідається натовп,
А ти в мокрі від сліз долоні ховаєш очі сумні,
Так багато в нього, глянь, так страшенно багато,
З ким провести ще одну ніч.
Тож з голови його й викинь, я щиро вірю — ти зможеш,
Адже почуття твої — у кромішню темряву поштовх.
Бо обійми його — клітка, а руки його — ожеледь,
І слова його — нічого не коштують.
Не кохай поета, не кохай, душа в нього пропаща,
Не з тобою, ні, з іншою він проведе цей вечір,
Бо вірші і людина — це зовсім різні речі,
Бо не бачив кохання, і не знає він, що це значить.
Дмитро Качмар
Я спитала: як ти сприймаєш російсько-український воєнний конфлікт на мовному рівні?
Відповідь Дмитра: “Відчуваючи сьогодні відторгнення до всього, що пов'язане з Росією, починаєш мимоволі запитувати себе. Маючи власну мову, красиву, милозвучну, чому я ніколи не говорив нею і навіть не робив спроб? Що я знаю про культуру моєї країни? Я зрозумів, що називаючи себе «українцем» і навіть пишаючись цим, за всі ці роки я не зробив нічого, щоб стати ним по-справжньому. Я завжди називав російську мову рідною, але глибоко в душі соромився цього. Тепер розумію, чому: через внутрішній дисонанс. Визнаючи себе громадянином України, я визнавав рідною мовою державну мову іншої держави. Можливо, мені й хотілося сказати, що моя рідна мова – українська, але я розумів, що не говорю нею. Тепер я зроблю все, щоб знати українську мову так само добре, як знаю російську, щоб знати обидві ці мови добре, а в підсумку перейти повністю на українську”.
Сиджу, перечитую ці слова людини не набагато старшої за мене, а на очі навертаються сльози: так відроджується нація. За такими поетами як Дмитро Качмар велике майбутнє: і одного поета, і однієї країни.
Фото: Дмитро Качмар.
17.05.2022